«20 хвилин» побували вдома у звільненого з полону Михайла Діанова. Ексклюзив про Захисника «Азовсталі»

• Серед звільнених з російського полону бійців – Михайло Діанов з Тернополя. Удома його з нетерпінням чекають рідні жінки – мама, донечка Катя й сестри Альона та Настя.

• Журналісти «20 хвилин» на запрошення мами Ірини Діанової та сестри Альони Лаврушко побували в будинку, де живе відомий морпіх, і дізнались ексклюзивні деталі про нього.

На фотографії, опублікованій СБУ у день звільнення з полону, він усміхався й показував пальцями жест миру. Те ж саме на світлині з «Азовсталі», яка у травні облетіла весь світ. Міша – схудлий, виснажений, під безупинним обстрілом зі сторони ворога, із апаратом зовнішньої фіксації на пораненій правій руці, сидить і усміхається фотографу-побратиму Дмитру Козацькому.

Усмішка, яка рятує життя. Усмішка, яка надихає до боротьби. Усмішка, яка дала надію не лише рідним, а й мільйонам українців – Михайло живий і нескорений. Не зламаєш людей, які сміються перед обличчям смертельної небезпеки… Він яскравий доказ величезної сили духи і патріотизму. Розмова з рідними розтягнулась на дві години. Спілкуючись з ними, ми зрозуміли – не лише Михайло, а й вся його родина незламна.

Відео дня

v class="video-block">

Квартира, у якій живе родина Діанових, на сьомому поверсі. Міша останнім часом бував тут не так часто, лишень коли випадала нагода приїхати у відпустку. Помешкання невелике, але дуже охайне і затишне. З вікна чудовий вигляд на осінній Тернопіль. На дивані в’язані іграшки – кумедні фігурки персонажів із мультиків. Це роботи мами військового Ірини. Вона захоплюється рукоділлям, тож з радістю показала нам кілька своїх творінь.

У вічі впала недомальована картина із фото Михайла і плакати із закликами звільнити захисників Маріуполя. Їх малювала сестра бійця на мітинги, які відбувались на Театральній площі. Альона була на кожному з них... Також мітинги відвідує ще одна сестра морпіха Анастасія, щоправда у Лісабоні (Португалія), бо мешкає там останні роки. Вона виходила на зібрання щонеділі. 

Якось врятував життя сестрі

Мама воїна, пані Ірина ще на початку розмови пригадує, що змалечку син був активним, бешкетним і навіть трішки хуліганом. Мав гарний слух та відчуття ритму, тож малого віддали до музичної школи №1 імені Василя Барвінського на клас фортепіано. Викладала у Міші Лариса Дякун, яка понад 52 роки присвятила музиці. Хлопця до школи прийняли відразу, хоч характер мав дуже неслухняний.

– Вчителька постійно давала синові завдання додому. Я сиджу, щось шию, і чую – не те грає. Гукаю: «Мішо, тобі що сказала Лариса Василівна грати?» Він мені: «Місячну сонату». Запитую: «А ти що граєш?» Зітхає: «Корольок – пташка співоча». Змушувала його грати те, що потрібно, – розповідає нам Ірина Діанова.

Батько Михайла прекрасно грав на семиструнній гітарі, тож взявся вчити цьому ремеслу сина. Крім фортепіано й гітари, юнак паралельно освоїв ударні. Його з дитинства тягнуло до творчості.

– Діти виросли і почали ходити у клуб в центрі дозвілля імені Довженка. Міша з друзями організували свій гурт «Особистий підпис». З друзями тусувались, давали концерти, робили навіть виїзні виступи. Син пише і вірші, і музику. Друзі з гурту творили тексти до пісень. Але невдовзі всі пороз’їжджались: хто в Америку, хто в Англію, хто в Канаду. Так вийшло, що гурт розпався, – каже мати захисника.

За наймолодшу в сім’ї Альону Міша старший на п’ять років і один місяць. Серед Діанових є ще дочка Настя, у них з братом 2,5 роки різниці. Сестер боєць дуже любить, завжди стояв за них горою. Альона каже, що брат прищепив їй любов до рок-хітів та навчив писати.

– На вулицю він мене не брав, але вдома завжди допомагав. Пам’ятаю, як вони із сестрою вже ходили до школи, а я ще ні. Пишуть уроки. Я прийшла до мами і плачу, бо не вміла писати й читати. Міша з Настею сміються, мовляв, все попереду. Тоді брат почав мене вчити, щоб я не почувалась погано, – говорить жінка. – А якось ми з компанією поїхали на став на три дні відпочивати. Була п’ятниця, 13-го, я цей день назавше запам’ятала. Плавати не вміла, на вулиці стало темно і сама пішла купатися. В один момент почала тонути і пішла з головою під воду. Міша весь в одязі кинувся за мною. Він врятував мені життя…

За спеціальністю захисник, що цікаво, – чоботар, закінчив профучилище №11. Але загалом він жодної роботи не цурається: може шити й ремонтувати черевики, з нуля будинок побудувати, торгував на ринку, був електриком у Буковелі тощо. У 2015 році чоловік зателефонував до матері й поставив перед фактом – йде воювати добровольцем. Сказав, що так треба, бо Росія напала на нашу територію. Пані Ірина без вагань відповіла: «Йди! Ти вирішив, а значить нехай буде так!».

Не азовець, а морський піхотинець

Перший контракт Михайло підписав з 79-ю десантно-штурмовою бригадою. Пробув там рік, приїхав до Тернополя у відпустку. Опісля вирушив, за його словами, в «елітні війська» – 36-ту окрему бригаду морської піхоти Військово-морських сил ЗСУ. Він особливо пишається тим, що є частинкою цього угруповання. Сестра Альона додає: брата навіть ображає те, коли його називають азовцем. Михайло – захисник «Азовсталі» та Маріуполя, морський піхотинець!

– Його ставлять у приклад іншим солдатам. Міша до себе в підрозділ бере лише найкращих. Він знайшов себе в армії. Казав мені, що його місце у війську. «Я знаю, що там потрібен, для чого і для кого!» – говорив. Він гордий за себе, бо військовослужбовець і морпіх. Завжди на цьому наголошує, – каже його сестра.

– Міша жартував, що має не кров, а морську воду в жилах. Командир бригади хвалив сина: якби всі так стріляли, як Діанов, українська армія була би найпотужнішою. За лічений час три постріли у три мішені на 100 метрів з корабельної артилерії – і всі до одного влучні, – долучається до розмови мама, пані Ірина.

За військові заслуги нашого земляка Михайла нагородили Нагрудним знаком «Учасник АТО» від Начальника Генштабу Збройних сил (відзнаку дають бійцям, які брали безпосередню участь у зіткненнях в зоні проведення антитерористичної операції на сході України – прим.). Вдома мати захисника і його сестра зберігають почесний нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня від Муженка, відзнаку «За зразкову службу» від Міністерства оборони, годинник від самого командувача Військово-морських сил, безліч інших нагород та сертифікатів.

У квітні 2022 року президент Володимир Зеленський вшанував старшого сержанта Діанова орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Про відзнаку боєць, поки був у полоні, навіть не здогадувався, кажуть його рідні. Натомість про те, що від 22 серпня Михайлу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Тернополя», рідні розповіли йому відразу, посміхається Альона. Рішення про нагороду прийняли на позачерговому засіданні сесії міської ради, а вручили її пані Ірині під час відзначення Дня міста. Вона чекає на Мішу!

– Він – єдиний військовий, який отримав таке звання у Тернополі не посмертно. Це великого вартує, що брат візьме до рук відзнаку, – наголошує сестра Альона.

Стріляв без зброї

Коли розмова перейшла до захисту Маріуполя та полону, рідні, як і журналісти, не могли стримати емоцій… Боляче прийняти, усвідомити бездушність і черствість ворогів…

Вперше зв’язок з Мішею зник 5 березня, згадують найрідніші. До тієї пори він регулярно писав і телефонував близьким, повідомляв, що з ним все добре. Далі вбивча тиша тривала понад місяць. 8 квітня Альоні з невідомого номера надіслали повідомлення, що брат живий. 14 квітня завдяки сигналу від Starlink Діанову вдалось набрати до швагра Юрія. Тоді боєць розповів, що він на меткомбінаті «Азовсталь» у Маріуполі, тут триває наступ російських військ, підприємство атакують з усієї можливої зброї та з усією жорстокістю. Ситуація катастрофічна.

– Якщо зараз розмовляєш з ним, і він бадьорий попри виснаження, то тоді голос мав важкий. Міша сказав нам, що складно з медикаментами, провізією, боєкомплектами, зі всім. Признався, що поранений, є проблеми з ногою та рукою. Попри сильні травми він ще воював там, на «Азовсталі», допомагав побратимам. Чотири дні контакт з ним був, ми говорили. Це важко емоційно, але й приємно, бо я чула рідну людину. 18 квітня брат востаннє написав до чоловіка. Відтоді від нього не було абсолютно жодної звісточки… – зітхає сестра морпіха.

Захисник Маріуполя Дмитро Козацький (з позивним «Орест») 10 травня виклав на своїх сторінках у соцмережах світлини з комбінату і закликав поширювати їх повсюди. На одному з портретів був Михайло Діанов, фото облетіло світ. Та це не так важливо, як те, що день став святом для сім’ї.

– Я сиділа на кухні. Двоюрідний брат скинув мені цю фотографію. У мене телефон просто випав з рук. Я була шокована, побігла до мами у сльозах. А вона мені: «Чому ти плачеш? Міша живий!» А я ридала від радості, – каже Альона.

Ненька захисника зауважує, що вона рідко плаче. 

– Моя бабуся Лідія Севріянівна під час Другої світової війни працювала в Сталінграді у госпіталі. Вони рятували і німецьких, і радянських бійців. Їй було 30 років, але мала мужній характер. Нікому не давала себе образити. Я в неї вдалась, і Мішу так навчила, і дівчат. У нас імунітет моральний. Позитив у сина від мене. Він на всіх фото усміхнений, – додає нам Ірина Діанова.

Не могли повірити в диво

Коли за наказом командування «азовці» склали зброю у тимчасово окупованому Маріуполі й потрапили у полон, сестра і мама Михайла вкотре побачили його лише на фотографіях. На них захисника вели під конвоєм п’ятеро росіян, націливши у спину дуло автомата. Сестра Альона пригадує: її вразив погляд брата, він без зброї вбивав. Зв’язку з Мішею не було чотири місяці.

– Я сиділа на дивані. Була сьома вечора. Дзвонить невідомий номер. Піднімаю, а до мене: «Альоно, мене обміняли. Я вільний!» Не розумію, що відбувається, перепитую: «Що?» А Михайло мені: «Це я! Мене звільнили. Мене обміняли. Я вже в Україні». І все… Пів року незнання і тут цей рідний голос! Біжу до мами в кімнату… – в Альони бринять сльози на очах від радості. – Одразу набрала до племінниці (Катерини Діанової – прим.), до чоловіка Юри, до всіх близьких, що Міша вільний. Через три години інформація з’явилася в мережі, у ЗМІ й на сайтах. Світлина брата із Володимиром Золкіним розлетілась інтернетом.

Сестра морпіха одразу знала, що поїдуть до нього, де б він не знаходився, тільки не мали адреси. Боєць пізніше сам передзвонив і сказав вирушати до *** військового госпіталю. Саме в цю кваліфіковану медичну установу везли полонених. Серед них були хлопці, які не ходять, їх транспортували швидкими. О першій ночі Альона, Юрій та донька Міші Катя вирушили в дорогу. Дуже хвилювались… Захопили для нього смаколики. Мама Ірина поїхати до сина не змогла, довелось залишитись з онучкою.

– У госпіталі був цілий квест – знайти його палату. Ми тричі піднімались поверхами, допоки одна з медсестр нас не провела. Заходимо туди, а Міші нема. Повернулися в коридор. Стоїмо з племінницею, чоловік трохи далі. Бачимо – Міша йде навпроти. Обличчя побите, але посмішка… Я майже розплакалась, а тоді думаю, чому плакати? Міша сміється! Нарешті обійми, ця рідна людина тут, в безпеці. У той момент він жартував: щось наостанок сказав росіянам, і вони з ним добре «попрощалися». А він все одно не «розкис»! – радіє Альона Лаврушко.

Журналісти «20 хвилин» також дізнались про те, що довелось пережити нашим Захисникам у російському полоні. Усі деталі ви можете прочитати у свіжому випуску газети «RIA Плюс» вже завтра, 28 вересня.

Також ми опублікуємо продовження цього тексту на сайті завтра о 17:00.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.