«Бабусю, коли вже обіймемо татка?» — 8-річний Богданчик дочекався батька з полону

• «Мамо, це я – твій Дмитро. Живий, вже в Україні!» – заповітні слова вимовив захисник Дмитро Дерлиця після понад двох років у російському полоні.
• Його, разом із ще 276 українськими воїнами, повернули додому 19 квітня, під час найбільшого обміну напередодні Великодня. Сім’я радіє і мріє нарешті обійняти свого брата, сина та батька. 

41-річний Дмитро Дерлиця – родом із села Баворів на Тернопільщині. Тут він народився, виріс, навчався і згодом створив родину. За освітою – муляр-штукатур, працював різноробом. Дмитро ніколи не цурався роботи, завжди прагнув зробити більше, аби забезпечити родину. Сім’я розповідає про нього, як відкриту, добру людину, чуйного брата, турботливого сина та люблячого батька. Дмитро щиро любить Україну і понад усе хоче, щоб його близькі жили в мирі на рідній землі.

Історією боротьби та першими емоціями після звільнення сина поділилася з редакцією «20 хвилин» мама – Марія Дерлиця.

Його вибір – захищати 

Уперше на захист України наш земляк Дмитро Дерлиця став у 2014 році. Тоді разом із побратимами він служив в артилерійській бригаді, боронив Донеччину від російських загарбників. Після кількох років служби повернувся до цивільного життя, у рідний Баворів.

– Уже після повернення з війни Дмитро створив родину, у нього народився син – наш онук Богданчик. Він ніколи не цурався роботи, робив усе можливе для добробуту сім’ї. Працював і в селах, і в Тернополі. І хоча з особистим життям не склалося, Дмитро продовжив самотужки виховувати сина. Звичайно, ми допомагали – поки він працював, ми були з Богданчиком. Але Дмитро не з тих, хто здається, – згадує мама захисника, Марія Дерлиця.

У лютому 2022 року Дмитра викликали до військкомату. Він отримав повістку та кілька днів на збори. Пані Марія пригадує, що на сина не діяли жодні вмовляння – лише просив берегти малого Богданчика.

– Я саме збиралася на заробітки за кордон, а він підійшов і каже: «Мамо, не поїдеш. Я йду воювати, а хтось має залишитися з Богданчиком». Я просила його, благала, щоб не йшов, не залишав дитину. Це ж війна – ніколи не знаєш, чи повернешся з того пекла. Але він стояв на своєму: мусить іти, не буде переховуватись, – згадує пані Марія.

Спочатку Дмитро ніс службу у 44-й окремій артилерійській бригаді, згодом його перевели до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Він воював на Донеччині.

– Я відчувала, що йому дуже важко, але він ніколи не скаржився. Навпаки – завжди знаходив час для розмов зі мною та сином. Щовечора телефонував, питав, як минув день, що нового. Особливо турбувався про Богданчика, – каже Марія Дерлиця. – Радість для всієї родини була у листопаді 2022 року, коли Дмитро вперше за дев’ять місяців приїхав у відпустку. Як він обіймав Богданчика, який світився від щастя! Я дивилася на них і не могла натішитися. Не хотіли його відпускати, але він повернувся на службу. Якби ж ми тоді знали, що це може бути наша остання зустріч…

«Мамо, не плач, я живий»

До російського полону Дмитро Дерлиця потрапив наприкінці січня 2023 року під час виконання бойового завдання. За словами матері, востаннє з ним вдалося поговорити 22 січня – вже наступного дня син не відповідав на повідомлення та дзвінки.

– Тиждень очікування… Я не могла нічого робити: ні спати, ні їсти, ні поратися по господарству. Тільки плакала, а в серці – тривога. Не випускала телефону з рук, чекала бодай якоїсь звістки. Доньки зверталися до військкомату, до частини. Там повідомили, що Дмитро має статус «зниклий безвісти», – пригадує пані Марія. – А якось наснився мені сон. Йду, а навколо – багато військових. І раптом серед них бачу свого Дмитра. Він дивиться на мене й каже: «Мамо, не плач, я живий». Після цього ми почали шукати його всюди – навіть на ворожих каналах. І за кілька днів натрапили на фото й відео, де наш Дмитро разом із побратимами в оточенні росіян. Згодом військова частина офіційно підтвердила, що він у полоні.

Маленький Богданчик дуже важко переносив відсутність батька-захисника. Щодня згадував тата, просив бабусю показати світлини, шукати в інтернеті додаткову інформацію. 

— Не було дня, щоб він не запитав: «Бабусю, а мого татка ще довго не буде? Де він? Коли повернеться? Я так хочу його побачити… Покажи мені, пошукай його». Сльози котилися по щоках, він плакав – а мені тільки й залишалося переконувати, що все буде добре, що тато обов’язково повернеться живим і здоровим. Тоді Богдану було лише шість, але він усе розумів. Чув по новинах, що росіяни забирають у полон, але ми не втрачали віри, – говорить пані Марія.

Дзвінок, який повернув життя

Дмитра Дерлицю утримували в російському полоні понад два роки. За весь цей час родина не отримала жодного листа, жодної звістки. Проте він приходив уві сні, аби заспокоїти, аби повідомити, що живий, що все з ним добре. 

— Я так раділа, коли бачила його уві сні. Він підходив до хвіртки, і я вибігала назустріч, питала, чи повернувся назавжди. А він відповідав: «Мамо, не відпускають мене росіяни, не відпускають». Просив не плакати, триматися, вірити. Обіцяв, що повернеться живим, – пригадує Марія Дерлиця. – Мені залишалося лише молитися. Не пропустила жодної служби за військових у нашому храмі. Просила Бога зберегти сина, дати йому сил витримати полон.

І диво сталося. Напередодні Великодня, 19 квітня, Україна повернула додому 277 військовослужбовців. Серед них був і Дмитро Дерлиця. Родина чекала офіційні списки звільнених, але саме Дмитро першим зателефонував додому.

– Я підняла слухавку, і знайомий голос вигукнув: «Мамо, це я – твій Дмитро, живий. Це справжнє диво – я вдома, в Україні». Син розповів, що увесь час відчував підтримку. Навіть у найважчі моменти, коли було нестерпно, хтось ніби додавав сил, – говорить пані Марія. – Ми вже спілкувалися по відеозв’язку. Дмитро був зворушений тим, як підріс Богдан. Постійно повторював, що хоче якомога швидше обійняти нас, побачити наживо. Про полон ми не говорили, бо це неприємні спогади. Лише знаю, що поранень у нього немає.

Нині Дмитро перебуває у спеціалізованому закладі, де проходить медичне обстеження, відновлює документи й адаптується до мирного життя. Родина готується до довгоочікуваної зустрічі. Поки що передають йому посилки й чекають на день, коли зможуть обійняти свого захисника.

Читайте також:

«Мамусю, я так хочу домашньої пасочки»: після трьох років полону повернувся додому Дмитро Галюк

Вітаємо вас вдома: після майже трьох років полону на Тернопільщину повернулися двоє Героїв

У полоні наснився покійний тато: «Сину, збирайся додому». За кілька днів Михайла Рижулю обміняли

«Я впала навколішки і не могла стримати сліз». Родина Віктора Слівінського дочекалася бійця з полону

«Привіт, кохана. Що робиш? Тебе чекаю…» З полону повернувся Андрій Вінницький

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.