Коли знайшли прапор — на лобі робили написи. Як 24-річний захисник пережив 10 місяців полону
- Відео, на якому звільнений з ворожого полону 24-річний український захисник дзвонить до мами зі сльозами на очах, миттєво розлетілося у соціальних мережах і набрало чимало переглядів.
- Він пробув під російськими утисками 10 місяців. Як би окупанти не знущалися над нашими воїнами, проте любов до України їм ніколи з них не вибити.
Нагадаємо, Юрія разом з іншими 129 українськими військовослужбовцями обміняли сьомого березня поточного року. Тоді до переліку звільнених потрапили ще чотири захисники з Тернопільщини.
Знайти Юрія та домовитися про інтерв’ю виявилося ще тим квестом, але за кілька тижнів нашим журналістам це вдалося. Він розповів нам своє перебування на передовій, у полоні та про повернення додому.
Говорити було непросто, адже ніхто не бажає згадувати про всі ті звірства. Та головне – наш захисник живий і вдома, а здоров’я допоможуть підправити лікарі.
Ворог гатить, а ми на собі тягнемо поранених
Юрій – один з тих, хто довго не відсиджувався в тилу і майже з перших днів пішов захищати раїни. Тоді 23-річний хлопець не мав страху, а лиш горів бажанням – очистити нашу Україну від ворога. Спочатку разом з друзями вони були в територіальній обороні, а далі військкомат та перші навчання. Вже 22 березня захисник проходив навчання.
— Згодом поїхали на схід країни. Наша задача була – спостерігати за діями ворога. На одній позиції ми з хлопцями пробули дев’ять днів. Ворог бив по нас авіацією, були артобстріли, — пригадує захисник.
Це, по-суті, і був перший бойовий досвід молодого воїна.
Працювали на Луганщині, на позиції військовослужбовцям доводилося іти пішки, сім-вісім кілометрів. Їхати машиною було небезпечно, адже всю дорогу прострілювали окупанти.
— До позицій ворога було метрів 500. Ми зайшли вночі, відразу скинули рюкзаки і почали окопуватися. І на ранок почався артилерійський обстріл, потім – авіація. В окупантів все було як за розкладом. Були такі випадки, що воду пили з місцевого ставка, а одну порцію їжу ділили на всіх. Так гатили окупанти, що ніхто не ризикував зайвий раз висунутися. Інколи доводилося госпіталізувати побратимів на плечах, бо машина не могла до нас доїхати – через обстріли. Так ми перебивалися до кінця травня, — розповідає він.
24 травня. Полон. І перші тортури
Як би наші хлопці не давали відсіч ворогу, але окупантська навала просувалася все глибше. Юрій разом з побратимати розуміли, краще зробити тактичний відступ і зберегти команду, аби згодом піти в новий бій. Проте сталося не так, як думали.
— Ми їхали за своїми хлопцями і в дорозі наштовхнулися на російську піхоту. Все, що встигли – вискочити з авто, яке майже за секунду підірвали. Ми повідомили по рації, що нас затиснули в кільце і тоді останнє, що почув від своїх: вони встигли залишити позицію, — говорить співрозмовник.
Нашому Герою разом із двома бійцями вдалося втекти і сховатися. Ворог прострілював всі кущі, об’їжджав дороги, аби не випустити з видимості українських військових. Єдина надія була на вечір, везіння та божу допомогу.
— Уявіть собі, на вулиці ніч, а ми втрьох йдемо дорогою. Нікого взагалі видно не було, бо як виявилося, окупанти просто нас чекали. «Хлопці, а ви куди? Кажіть пароль? Хто для вас свої? За кого ви воюєте?» Запитували українською. І коли почули, що ми за Україну, то повалили нас на землю. Їх було чоловік 30, вони вилазили з усіх місцевих будинків. У мене була граната без чеки, але це був перший момент, коли я розгубився, бо не знав, що робити. Думав, чи варто кидати гранату, чи ні. Та окупанти швидко зреагували. Далі були перші роздягання, побої та допити, — згадує Юрій.
Ні дня в російському полоні не було без того. У подробиці вдаватися не будемо. За словами воїна, росіяни постійно питали за місце проживання. Хлопців майже ніколи не тримали разом.
— Їх цікавили мої татуювання і чому ми прийшли на цю землю. Коли почули, що з Тернопільщини, то було несолодко. Вони ще й знайшли у мене червоно-чорний прапор з написом «Батько наш Бандера». Тоді мені на лобі робили написи «Бандера» і «Правий сектор». У мене інколи була думка, що я можу більше ніколи не зустрітися з хлопцями, адже не знаєш, що в голові окупанта, — додає співрозмовник.
Полонених часто перевозили. Це були слідчі ізолятори як на окупованих територіях України, так і росії. Під час одного з таких транспортувань Юрій отримав поранення.
— У мене були кайданки на ногах та руках, а на голові мішок. Я пам’ятаю, як мене черговий раз перевозили на авто, і тут різкий удар. Щось прилетіло по нас. Авто перекинулося. Мене одразу витягнули з авто, вони ще намагалися витягнути свого 200, який сидів ліворуч від мене. Але за кілька секунд стався ще один приліт і діставати було вже нікого. Мені пошкодило ліву сторону тіла. Медичної допомоги не надали, — зізнається захисник.
Я мріяв побачити рідних і Україну
Загалом у полоні Герой пробув 10 місяців. В останньому місці тримання бачив інших захисників, серед яких і його товариші. Ніхто ніколи не казав про можливий обмін.
— Були випадки, коли забирали 10,12,15 наших і просто катали десь, а потім казали: «Обмін зірвався. Ваша Україна відмовилася вас забирати». Про перший обмін почули по радіо, яке було в нас. Тоді сказали, що обміняли 44 захисники. Напередодні того, як мене обміняли, не було ніяких попереджень. Просто назвали прізвище і сказали вийти. Далі був повний обшук, роздягання. Ми кілька годин сиділи в ізоляторі, чекали поки приїде машина. Нас возили із зав’язаними руками, ногами та очами. Тобто ми нічого майже не бачили. Я тільки одне розумів, нас везуть через росію. Були здогадки, що просто змінюють місце нашого перебування, — каже Юрій.
Після кількох машин був літак, а далі знову автобусом, де усім полоненим розв’язали ноги, руки та очі. А за кілька хвилин в автобус зайшла людина з українським прапором. Ось тоді вже воїни і повірили, що це не просто чергове змінення місця перебування, а такий довгоочікуваний обмін.
— Нас пересадили в інший автобус. Далі почали роздавати їжу, одяг. Я вам не можу передати ті емоції, коли ти бачиш своїх людей. Я так радів, що нарешті повернувся додому. І в ту ж секунду боявся, що мама, тато та бабуся могли не витримати всі ці переживання. Коли я попросив телефон у своїх, коли почув мамин голос, то просто сльози потекли рікою. Вона їхала до Києва, плакала від щастя. У слухавку плакали і моя наречена, і моя сестра. Вони молилися, вони вірили, що все буде добре, і я їм вдячний за це — каже Юрій.
Після обміну чоловіка відправили на реабілітацію, а вже на третій день обміну під вікнами закладу стояли батьки. Вони не могли більше чекати і хотіли скоріше обійняти свого сина. Зараз наш співрозмовник проходить реабілітацію в рідному місті.
— Я сумував за домівкою, за рідними. Мама постійно плакала і посміхалася, коли мене побачила. Вона переживає за мене і згадує, як не хотіла відпускати на війну. Але нам треба захищати свою Україну. Поки вдома, проходжу курс реабілітації. Та вже поступово купую все необхідне, щоб повернутися на фронт. Навіть, якщо мене більше не приймуть, то передам всі речі своїм побратимам, — завершує розмову хлопець.
Історія Юрія вкотре показує, наскільки сильні та мужні наші захисники. Тільки завдяки їм наша Україна тримається, ми можемо спокійно спати, працювати і бути щасливими. Але варто розуміти, що без нашої з вами допомоги захисники не впораються, тож ніколи не шкодуйте кілька гривень на благодійні збори, робіть репости і розповідайте про наших хлопців. Разом ми переможемо!
Читайте також:
Щоб вижити, заробляв харчі працею. Історія наймолодшого звільненого з полону Ігоря Душеньки
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
Поліна Дайнега