„Что не нравится в Сибири, Бандєра?” – із спогадів українського дисидента

82-літній Олексій Микитенко  показує фотокартку 50-х років. Частина його студентських товаришів, зображених на світлині, уже померла, частина стала науковцями, письменниками, вчителями. Чоловік каже, що прожив зовсім не те життя, на яке сподівався.  Пан Олексій прожив у Тернополі пятнадцять років, намагаючись забути жахи табірного життя.  Доля зробила його дисидентом.

„Что не нравится в Сибири, Бандєра?” –  із спогадів українського дисидента

- Я з маленького селища під Дубно. Його і на карті не завжди показують, маленький хутір, може людей 50 там набереться. Знаєте, колись одна письменниця, Ольга Кобилянська сказала, що талановитій людині краще народитися в селищі. Тут мені не пощастило. (сміється)

Матір дуже боялася, що зі мною щось станеться. Її брат Микола партизанив у волинських лісах, ховався по схронах. Казав, що боротиметься за незалежну Україну допоки не помре. Влітку 46-го року, він потрапив в облаву НКВД, у Кременецькому лісі разом із важливими документами. Він разом  із сімома бійцями відстрілювався від загону, але загинув, на відміну від решти бо не хотів здаватися. Хоча можливо він був правий решта отримала  - по десять років таборів Тому, матір сподівалась, що хоч я залишусь осторонь політики.Я добре навчався, був піонером, і мусив повторювати всі ті нісенітниці про вірність більшовицьким принципам. Про мене мали зберегтися відомості як про родича ворога народу, але якось пронесло. Дали довідку із райкому, що я відмінник навчання і найкраще, з усіх своїх однокласників розбираюся в основах марксизму-ленінізму. Почав писати статті для місцевої газети із заголовками „Смерть фашистам и их пособникам”, „Уничтожить гидру национализма – наше первейшее задание”, писав і атеїстичні памфлети.

Батько був чоловік простий, тому важко переживав той компроміс, на який мені доводилось йти.  Врешті решт я отримав путівку на філософське відділення Київського університету. Тут не тільки всі розмовляти російською мовою, що мене дуже здивувало, але й вправлялися у розвінчуванні українського націоналізму.

Вся моя філософська кар’єра звелась до того, що я написав роботу про злочинний і антиісторичний характер існування України. Мого викладача, Михайла Олександровича, звільнили з кафедри за неправильне розуміння чергової сталінської статті і зробили коректором у видавництві. А я почав вчителювати в школі в Рівненській області. Думав ще маю шанси пробитися, тому посилав статті з критикою націоналізму в наукові журнали. Але вичитали в мене щось не те.

- Прийшов одного ранку, прямо в школу, русявий чоловік. Виявилось, лейтенант НКВД. І почалось. Питали, коли керівники УПА дали мені наказ вести підривну роботу на ідеологічному, філософському факультеті. І кладе мені на стіл заяву мого близького товариша, де написано, нібито я схиляв його до створення організації „За визволення України”. Тому в Київ я повертався уже в кайданках. Довелось сидіти у карцері два тижні, допоки „товариш” капітан попросив мене на допит. Слідство було блискавичним і абсурдним. Суддя зачитав мені уривки із статті, яку я начебто написав, про замах на товариша Хрущова. Я був настільки втомлений напівголодним життям за грамати, що прослухав свій власний вирок. Тільки добравшись до Заполяр’я  зрозумів що проведу на каторзі, валячи ліс, дванадцять років.

Табір виявився для пана Олексія новою школою життя. У Воркуті і Норильську познайомився його із українськими дисидентами, які обмінювалися новинами з волі, вели інтелігентні бесіди. Він дізнався зовсім іншу історію України, без перекручень і брехні. Дізнався імена героїв національно-визвольної боротьби, зрозумів чому батько криво дивився на його прорадянський ентузіазм. Тут таки, знайшов собі кохану, родом із Тернополя.

- Робота була справді пекельна, доводилося валити ліс тупими, двуручними  пилками. Норма була непосильна для двох  людей, яких годували баландою. Але найгіршим був не голод, холод чи важка праця, а ставлення наглядачів. Любили вони бити підупалих на силі в’язнів і насміхатися: «Что не нравится в Сибири, Бандєра?».

Не знає, звідки в них бралося те озвіріння.

Несподівано для  самого себе став дисидентом, і коли повернувся в Україну, таємно поширював непідконтрольні видання, книжки з-за кордону, які могли сюди проникати манівцями. Після здобуття Незалежності став писати книгу спогадів „За колючим дротом”. У Тернопіль пан Олексій навідується, щоб відвідати на Микулинецькому кладовищі могилу дружини Ольги.  Тут вона лежить поряд із батьками.

- Розчарування від сучасної України в мене немає. Але часом, я жалію, що не помер в день проголошення Незалежності. Так було б правильно, — каже чоловік.

 

Коментарі (0)

Ви не авторизовані