Любив Україну понад усе та мріяв обійняти сина. Напередодні 30-річчя загинув боєць Олександр Катинський

• Під час відпустки у січні Олександр Катинський наче прощався з рідними. Він поспіхом купував колиску та візочок для ще ненародженого сина, ходив з дружиною до лікарів і викликав маму з Польщі. 
• Вперше за три роки захисник перебрав всі свої речі й не мав бажання тоді зустрічатися з друзями чи колегами, весь час присвятив родині. Певно, відчував, що все робить востаннє. Другого лютого повернувся додому «На щиті»…

Рішучий, турботливий, відповідальний та надійний – саме таким був Олександр Катинський із села Заводське, що на Чортківщині. У свої 29 років він закінчив Львівську політехніку, відкрив бізнес у Києві та мав власне житло. Займався встановленням обладнання для відеонагляду, але змалечку весь вільний час присвячував вивченню зброї, військової тематики. Навіть жартома називав себе Олександром Македонським. 

Війна подарувала йому вірних побратимів, з якими пройшов запеклі бої на Донеччині та Сумщині, кохану Поліну, яка попри обстріли, переїхала до нього на фронт. Але війна і забрала найцінніше – його життя. Рідні до останнього сподівалися, що звістка про загибель – помилка. Замість тортів, привітань на 30-річчя захисника, яке мало бути другого лютого, родина замовляла труну та домовлялася про панахиду. 

У пам’ять про коханого чоловіка, чортків’янка Поліна Катинська погодилася більше розповісти про його життя, любов до України та родини. 

Боронив Україну на Донеччині та Сумщині

Повномасштабне вторгнення Олександр Катинський зустрів у Києві. Понад добу він витратив, аби автівкою дістатися до батьківського дому на Чортківщину, а вже зранку 26 лютого стояв у натовпі під воротами військкомату Чорткова. Вирішив брати до рук зброю та захищати Україну від російських окупантів. 

– Наш Саша ніколи не боявся війни, його не лякала відсутність зброї чи невідомість. Він мав базові військові навички з 2015-2017 років, коли проходив строкову службу, а на всі інші запитання відповідав чітко: «Навчуся». Спочатку долучився до місцевої 105-ї бригади тероборони, пізніше служив кулеметником у стрілецькому відділенні, мав позивний «Кіт». Трохи пройшов підготовку, а в липні 2022 року його відправили на Донеччину, де постійно тривають запеклі бої. Ніколи не скаржився, лише переконував, що все буде добре, – розповідає Поліна Катинська. 

На Донеччині земляк отримав перше серйозне поранення – під час ворожого обстрілу уламок потрапив у шию. Термінова евакуація, операційні втручання та реабілітація. Кілька місяців на відновлення і вже у січні 2023 року він повереувся на передову.

– Зі слів Саші, ворожий танк націлив на місце їхньої дислокації й відкрив вогонь. У нього були серйозні поранення, він мав можливість пройти військово-лікарську комісію та повернутися до цивільного життя. Але відмовився, просто не підписав документи. Він вдома казав, що його мета у цьому світі – захищати Україну. І, якщо нині є така потреба, то просто жити своїм спокійним життям він не може. Навіть своїм побратимам казав: «Хлопці, ви всі звільнитесь з армії, а я повернуся останнім», – говорить дружина. 

Навесні 2023 року Олександра Катинського разом з побратимами перевели на Сумський напрямок. І знову – нове місце, облаштування, бойові завдання та нові випробування. Зі слів командира, житель Тернопільщини завжди був готовий тяжко працювати й вчитися. Від нього ніколи не чули слів: «Не знаю», «не вмію», «не буду». 

– Коли отримали наказ облаштувати нові позиції на Сумщині, у кількох сотнях метрів від державного кордону, то «Кіт» пішов серед перших. Та надалі багато разів заступав старшим на нові позиції. Коли знадобилися люди в інженерно-саперний взвод, то Олександр Катинський забажав піти добровільно, хотів опанувати новий фах. Також цікавився дронами, планував опановувати й цей напрямок. Він був серед тих, хто мужньо приймав всі тяготі служби, швидко адаптувався «на бойових», до екстремальних умов. Своєю стійкістю та життєрадісністю надихав побратимів, – розповідає командир. 

Завжди поруч, навіть під кулями

Війна завдала Олександру Катинському чимало болю, але принесла й щастя. Саме під час довготривалої реабілітації після поранення захисник зустрів кохану Поліну. Дівчина приїхала у чотириденну відпустку з Польщі. 15 грудня 2022 року боєць запросив її на каву, а вже 10 січня 2023 року вони побралися. 

– Всі хлопці дивувалися, як він так лікувався вдома, що встиг не лише відновитися, а й зустріти дівчину, одружитися з нею. Але Саша був цілеспрямований. Трьох тижнів йому вистачило, щоб зрозуміти: це доля, і він хоче бути разом, – говорить з усмішкою на обличчі Поліна. – Та насправді ми знали один одного давно, час від часу спілкувалися. А коли він побачив в Інстаграм, що я приїхала додому, то запропонував зустрітися. Як ви зрозуміли, зустріч вдалася, а до Польщі я більше не повернулася. Стала Катинською і чекала на чоловіка з фронту. 

Попри запеклі бої, недосипання, Олександр завжди знаходив час на дзвінки та повідомлення для рідних, коханої дружини. За першої ж можливості виривався додому, аби обійняти та побути разом. А коли бійця перевели на Сумський напрямок, кохана Поліна вирішила зробити сюрприз – зібрала речі й переїхала до нього у прифронтовий населений пункт, що за 50 кілометрів від російського кордону. Дівчина говорить, навіть під постійними обстрілами з чоловіком було краще, ніж у відносно безпечній Тернопільщині. 

– Сумщина, третя ночі…Побратим пішов до будинку і говорить моєму чоловіку: «Кіт», йди на передньому сидінні в авто забери посилку, тобі щось Поля передала». Він відкриває двері, бачить мене і каже: «Поліно, ти що? Як ти додумалася приїхати? Що я з тобою тут робитиму?» Але я не відступила і сказала, що будемо жити у цьому селі разом. І я не пожалкувала, бо це був найкращий час. Я його підтримувала, він мене обіймав. І ніякі ракети, обстріли не були страшні, – згадує Поліна Катинська. 

Аби військовим було легше, чортків’янка взяла на себе домашні обов’язки: готувала їсти, прибирала, допомагала з пранням. Зі слів дівчини, чоловік та побратими завжди були вдячні. 

– Ми були недалеко від російського кордону, але навіть там, у звичайній хатинці, хлопці створили нормальні умови для життя. Вони склалися грошима і придбали пралку, плиту для приготування їжі, помпу для гарячої води. Все робили, аби мені було легше, аби було комфортно, – каже Поліна Катинська. – Бували випадки, коли росіяни лупили градами, ракетами, бомбами, але з коханим мені було не страшно. Я взагалі знала, що тут зі мною ціла армія мужніх героїв. 

Як не дивно, але для молодого подружжя Катинських прифронтова Сумщина стала другою домівкою…Тут вони дізналися про першу, а згодом і другу вагітність, вчилися будувати життя. Проте доля завжди підкидала випробування. 

– У березні 2024 року у мене були передчасні пологи. Врятувати дитину не вдалося. Тоді Саша огорнув мене турботою та коханням, самостійно займався організацією поховання. У серпні ми дізналися, що чекаємо на другу дитинку, і його радощам не було меж. Сашуня дуже хотів малюка, бо вже мав улюблену справу, житло, родину, але життя без дітей не уявляв. Тому відправив мене додому, бо переймався, щоб не зашкодити, щоб я більше відпочивала. У жовтні коханий отримав друге поранення на фронті й знову реабілітація, відновлення. Проте на Сумщину я вже не поверталася, чекала на нього вдома, – каже пані Поліна. 

Після закінчення війни Поліна та Олександр хотіли поїхати до Києва та розбудовувати Україну. Дівчина згадує, про переїзд за кордон 29-річний воїн не хотів навіть чути. Він завжди наголошував: «я житиму лише вдома, лише в Україні». 

Чекай мене додому «На щиті»

На початку січня 2025 року Олександр Катинський приїхав у відпустку додому… Вона була останньою. Дружина Поліна згадує, він був зовсім інший, перебирав свої речі, намагався якомога більше набутися з рідними. 

– Коли Саша їхав у відпустку, то мама Світлана була у Польщі, гостювала в доньки. Натомість він попросив її повернутися додому. Ми дуже здивувалися…Всі дні були у батьків, я навіть сварилася, що немає часу для двох, але Саша казав: «Полю, я так хочу, щоб поруч була ти, мама і тато, розумієш?» Ми навіть нікуди з ним не їздили, тільки до батьків і у справах. Це на нього взагалі не схоже, – згадує дружина бійця. 

Час від часу Олександр говорив про смерть, про загибель, наче готував свою вагітну дружину до цієї події. Поліна і досі пам’ятає його слова…

– Сашуня казав мені, що з війни повертаються «На щиті» або за щитом. І він буде тільки «На щиті». Коли молилися, вшановували пам’ять загиблих захисників на Алеї слави, то коханий промовив: «Я теж тут буду лежати, разом з іншими воїнами». Ми з рідними сварилися, щоб не кликав на себе біду, бо хто так каже. Але він собі щось відчував, щось знав, – говорить дружина. 

Не дожив два дні до 30-річчя

Про загибель чортків’янина стало відомо 31 січня 2025 року. Свій останній бій він прийняв біля Великої Писарівки, що на Сумщині. Захисник отримав важкі поранення, але попри все намагався схопитися за життя. 

– Хлопці-побратими розповідали, що під час евакуації Саша був живий, його серце зупинилося на операційному столі в госпіталі. Медики тричі намагалися реанімувати, але не вдалося. Через ворожий обстріл тіло Сашуні було посічене уламками. Ми до останнього сподівалися, що інформація про загибель – помилка, але всі наші надії розвіяло офіційне сповіщення від командування, – говорить пані Поліна. 

Поховали Олександра Катинського на  кладовищі у Заводському третього лютого. Чимало людей прийшли, аби попрощатися з ним та вшанувати пам’ять. Зі слів побратимів, Олександр був рішучим і винахідливим бійцем, на якого завжди можна було покластися. Він не боявся труднощів і завжди знаходив вихід із найскладніших ситуацій, підтримуючи інших і надихаючи їх своєю впевненістю. Його рішучість допомагала долати перешкоди, а нестандартний підхід часто ставав запорукою успіху.

– Він завжди був усміхненим і щирим, випромінював світло навіть у найтемніші часи. Його жарти та слова підтримки допомагали триматися, не падати духом. Для багатьох він став більше ніж другом – братом, який підтримував у найскладніші моменти, додавав сил і віри. Його відсутність неможливо буде заповнити. Він залишиться в пам’яті побратимів назавжди – у спогадах, у спільних пережитих моментах, у кожному рішенні та кожному бою. Його справа житиме. І ті, хто знав його, нестимуть цю пам’ять із собою, – говорять побратими Олександра Катинського. 

У захисника залишилася мама Світлана, тато Богдан, дружина Поліна та сестра Тетяна. А невдовзі на світ має з’явитися довгоочікуваний син Євген, про якого чортків’янин так мріяв. 

Родина Катинських збирає підписи, аби присвоїти захиснику звання Герой України. Нині є 5 891 голос із 25 000 необхідних. Збір триватиме впродовж 81 дня, тож не будьте байдужими! 

Читайте також:

Майже два роки шукали в лікарнях, серед полонених. Історія воїна Назара Кріля, який повернувся «На щиті»

Віддали своє життя у боротьбі за Україну: п’ятьом пластунам відкрили меморіальні дошки​​​​​​​

Підірвав міст разом із собою... Пам'яті Героя України Віталія Скакуна з Тернопільщини присвячується

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.