«Моє чергування тривало 26 діб»: історія медика з Маріуполя, який зараз працює на Тернопільщині

Діана Олійник

Олексій Мудрий - лікар-отоларинголог Маріупольської міської лікарні №4. Його історія вражає. З перших днів повномасштабного вторгнення медик працював у закладі, який знаходився біля лінії вогню.

Олексій Мудрий, лікар-отоларинголог Теребовлянської міської лікарні. До війни та в перший місяць гострого протистояння працював у Маріупольській міській лікарні №4 (найближча лікарня до заводу «Азовсталь»).

Поранених та травмованих тут почали приймати уже через кілька годин після нападу. З кожним днем їх кількість зростала, а травми ставали важчими. Жахливі наслідки бомбардувань шокували навіть досвідчених медиків. Але Олексій Мудрий з колегами продовжували надавати допомогу — до останнього медикаменту, до повного знеструмлення лікарні, до оголошення евакуації.

На момент виїзду в місті майже не залишилося вцілілих будівель. Їхати довелося під звуки вибухів, дорогами, укритими тілами. Важко уявити, що довелося пережити людям. Вони пройшли крізь біль, жах, втрати, але продовжують рятувати людей.

Відео дня

Зараз Олексій Мудрий працює у Теребовлянській міській лікарні. Зі смутком згадує, у що перетворив його рідне місто ворог та вірить у нашу перемогу!

Історію медика розповідає Тернопільська обласна військова адміністрація.

О 5-й ранку подзвонила дружина

Ранок 24 лютого 2022 року для нього, як і для кожного жителя міста Маріуполь, почався під звуки вибухів.

— Моя війна почалась о 5 ранку з дзвінка дружини, яка, ридаючи, просила мене покинути місто. Виїзд був відкритий до обіду 26 лютого, тож можливість втекти була. Але сталось так, як сталось. Я, як завжди, поснідав і поїхав на роботу у своє рідне ЛОР-відділення, на найдовше в житті чергування що тривало 26 діб, — розповідає Олексій. — Перший мій поранений поступив 25 лютого — молодий чоловік зі скальпованою раною лівої половини обличчя. Якби в мирному житті мені сказали, що я побачу повністю оголену половину черепа, ще й намагатимусь щось зробити з цим, я б не повірив. Чоловік вижив, але це було найлегше поранення, яке я бачив з початку повномасштабної війни. Далі постраждалих ставало все більше і більше, особливо після початку бомбардування міста. Тоді людей привозили по 30-40 за кілька годин.

За словами Олексія, до перших днів березня ще було електропостачання, вода і зв’язок, але 3 березня все це зникло і півмільйонне місто занурилося в темряву. Всі медики працювали на межі можливостей. Найбільш складно було анестезіологам, травматологам і хірургам, адже до них потрапляло 90% постраждалих.

— Ці люди — справжні герої, — додає він.

Пацієнтів з кожним днем ставало все більше

Оскільки транспорт припинив роботу 5 березня, постраждалих привозили на будівельних тачанках, приносили у простирадлах на імпровізованих ношах. Обстріли не вщухали. Місто охопила хвиля мародерства і пожеж. Відтоді в лікарню нічого не привозили. Страшенно бракувало їжі, води та дизельного палива. Їх доводилось добувати співробітникам лікарні. Пацієнтів з кожним днем ставало все більше. Загиблих складали під стіну медзакладу, адже транспортувати їх до моргу під такими обстрілами було неможливо.

— Коли кількість померлих в нашій лікарні перевалила за 200, їх просто перестали рахувати. Уявіть собі лікарню з більше аніж 300 лежачими хворими й купою важко поранених. Повну антисанітарію через елементарну відсутність води, практично без їжі та знеболювальних. В таких умовах медики надавали допомогу пацієнтам, цифра яких щодня зростала, — розповідає чоловік.

Дирекція медзакладу вирішила усіх евакуювати

За його словами запас медикаментів, бинтів, антисептиків, закінчився ще до 20 березня. Усе це лікарям доводилося діставати в найближчих аптеках. У той час бої вже велись дуже близько до лікарні. Дирекція медзакладу вирішила усіх евакуювати. Наступного дня більша частина персоналу була вимушена виїхати з міста на власному транспорті, забравши якомога більше людей. Дорога з лівого берега була одна — вздовж заводу «Азовсталь».

— Тільки при виїзді з Маріуполя, я зрозумів, що кількість загиблих явно перевищила 50 тис. Трупи лежали вздовж дороги, на дорозі, в згорілих машинах. Місто перетворилось на один великий цвинтар, – згадує лікар.

Працює в Теребовлі

Покинувши рідне місто, сім’я Мудрих знайшла прихисток на Тернопільщині.

— Шукаючи роботу, ми натрапили на сторінку Теребовлянської міської лікарні, де нас з дружиною тепло прийняли, закупили необхідне обладнання. Відтоді ми працюємо тут, — розповідає лікар, вже Теребовлянської міської лікарні Олексій Мудрий.