«Молодь має жити, а ми повоюємо»: історія мінометника Сергія Лесика, який повернувся «На щиті»
Найбільше любив проводити час поруч із сім’єю, але наступ росії змусив його змінити плани та взяти до рук зброю. Захисник Сергій Лесик пройшов запеклі бої на сході, півночі та півдні, але ніколи не втрачав віри в майбутнє. Навіть під час останньої розмови він просив рідних берегти себе й не ігнорувати тривоги. Сім’я сподівалася: невдовзі він повернеться додому, до цивільного життя. Та повернувся вже «На щиті».
57-річний Сергій Лесик родом із Великої Березовиці. Справедливий, щирий і добродушний, попри хвороби та вік він завжди був готовий прийти на допомогу не лише в цивільному житті, а й на фронті, так про захисника відгукуються не лише в родині, а й побратими. За фахом він був бульдозеристом-екскаватарщиком, але все життя працював у різних компаніях на різних посадах. Мав чотирьох дітей – доньок Марічку та Валентину, а також двох синів – Василя та Віталія. Також мав двох онуків, яких щиро любив і плекав, попри те, що постійно був на передовій. У пам’ять про свого чоловіка Тетяна Лесик погодилася більше розповісти про його життя та службу.
Захист України – свідомий вибір
Великого досвіду у війську пан Сергій не мав: ще в юності проходив строкову службу і був сержантом-радистом. Та коли дізнався, що росія розпочала повномасштабне вторгнення, у перші дні пішов до військкомату та став на захист України. Зі слів дружини Тетяни, це було його свідоме рішення, яке він озвучив у родині і яке не підлягало обговоренню.
– 24 лютого він пішов на роботу у першу зміну, відпрацював, а вже вранці 25 лютого стояв біля військкомату. Тоді були чималі черги з добровольців, тож Сергію вдалося потрапити на огляд медиків лише ввечері, а вже 26 лютого він отримав направлення до бригади, – говорить пані Тетяна. – На той момент йому було 53 роки, а це вже чималий вік. Ми всі вдома це розуміли і намагалися відговорити його, щоб не йшов воювати. Але він нічого і нікого не хотів слухати, а лише казав: «Хто, як не ми, буде боронити Батьківщину», «Молодь має жити, а ми, старші, будемо за них воювати». Почувши це, ми вирішили, що будемо поважати його рішення, підтримувати його в усьому і завжди чекати вдома.
Сергій Лесик ніс службу у 105-й бригаді територіальної оборони. Серед побратимів захисник мав позивний «Фішер», а все через те, що у шкільні роки займався лижним видом спорту. Разом вони пройшли чимало гарячих точок, зокрема були на сході та півночі.
– Сергій був старшим навідником першого мінометного взводу мінометної батареї другого батальйону територіальної оборони. Їхня бригада час від часу змінювала місце дислокації. Пам’ятаю, що вони стояли на захисті Гуляйполя, на Куп’янському напрямку, а також на Сумщині. Виконували різні бойові завдання, але про більшість із них він не розповідав. Ми розуміли, що там складна ситуація, але остаточно я це усвідомила, коли їздила до нього в Харків. Тоді я побачила, що роблять росіяни з нашими українськими містами, як їх знищують, – розповіла Тетяна Лесик.
Родина захисника цінувала кожну мить, проведену разом. За першої ж нагоди Сергій виривався додому у відпустку або ж дружина навідувалася до нього. На 55-річчя пані Тетяна зробила йому подарунок та приїхала до Харкова.
– Двічі на рік Сергій точно приїжджав додому. Намагався спланувати відпустку так, щоб потрапити у березні на мій день народження, а також восени – на грибний сезон. Коли чоловік був удома, я брала відпустку на роботі, приїжджали й діти. Обов’язково Сергій навідувався до батьківського дому, зустрічався з родичами, відвідував могили батьків. Ми з ним дуже любили проводити час на природі: ловити рибу чи збирати гриби в лісі. Ми майже всюди були вдвох, бо так у нашій родині було заведено: і на роботу, і на відпочинок, і до магазину – всюди разом. За мирних часів навіть працювали в одну зміну. Коли ж Сергій став на захист України, таких спільних моментів майже не залишилося, тому ми намагалися цінувати кожен день його відпустки, – наголошує дружина.
Крім того, сім’я завжди намагалася підтримати свого захисника і передати частинку рідного дому на фронт. Посилки надсилали також від рідної школи № 8. А якщо відкривали збори на необхідні речі для війська, то долучалися й колеги, друзі та знайомі.
Просив рідних берегти себе
Востаннє захисник приїздив додому в березні, за кілька місяців до загибелі. Вже тоді рідні та друзі помітили – це вже був не той Сергій. Він був змученим, змарнілим, а якщо й намагався усміхатися, то робив це вимушено, не так, як раніше. Востаннє ж сім’ї вдалося почути його голос увечері 29 травня.
– За понад чотири роки війни його здоров’я значно погіршилося, тому він планував пройти ВЛК, щоб демобілізуватися. Але це питання постійно відкладав, адже багато побратимів отримали поранення, багато загинули, тому доводилося довше перебувати на позиціях, – каже дружина захисника. – Коли ми востаннє говорили, то він просив нас не нехтувати тривогами, бо того вечора через Сумщину летіло чимало ракет та «шахедів». Наступного дня він уже не відповідав, але всі мої повідомлення були прочитані, а далі – тиша… Я зв’язувалася з дружиною його побратима, яка сказала, що зв’язку немає. Та я й сама знала, що через ці обстріли там могло все згоріти вщент.
І хоча пані Тетяна знала, що у захисника могло просто не бути зв’язку, серце в ці дні було не на місці. Вона мріяла якнайшвидше почути його голос і переконатися, що все добре. Натомість їй принесли сповіщення про загибель чоловіка. Життя Сергія Лесика обірвалося в районі населеного пункту Братениця на Сумщині.
– Ще раніше чоловік казав: «Були різні випадки на фронті, я відчував, що десь Бог мене береже». Вони пережили і обстріли з різних видів озброєння, і влучання. Але цього разу не зберіг… 30 травня Григорович перебував на позиції. Він вийшов із бліндажа, щоб перевірити вогневу установку, яка була за кілька метрів від позиції. У цей час біля бліндажа вже був дрон-ждун, який має спеціальний детектор і вибухає, щойно фіксує рух. Саме через нього і загинув чоловік, – говорить дружина загиблого захисника.
Третього червня зустріти Сергія Лесика і провести в останню путь зібралися десятки людей. Не лише рідні та друзі, а й побратими та їхні дружини, місцеві хористи, колеги з різних установ. За словами пані Тетяни, завод, де востаннє працював захисник, зупинив роботу і зустрічав його, стоячи навколішки.
– Четвертого червня ми ховали Сергія на Алеї Слави у Великій Березовиці. А також поминали його племінника Василя, від дня загибелі якого минуло 40 днів. Ось так за 40 днів війна забрала в нашій родині одразу двох захисників, двох військових. Нам їх не вистачає, ми завжди пам’ятатимемо про них, – каже Тетяна Лесик.
Родина захисника вчиться жити у новій реальності – без коханого чоловіка, турботливого брата, дядька, батька та дідуся. Нині вони збирають інформацію для петиції, аби присвоїти йому звання Героя України.
Читайте також:
Майже шість років присвятив захисту Батьківщини: на фронті загинув Богдан Ковальчук з Колодіївки
Подякуй журналістці гривнею
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
