«Просто зробіть перший стібок»: Руслана Стасишин заохочує відроджувати традиції української вишивки

• «Вишивка — це не про ідеальність. Це про присутність, про дотик, про власну лінію на нескінченному полотні української історії». 
• Так вважає Руслана Стасишин, яка відкрила для себе вишиття у своїй професії. Це ремесло було частиною телепрограми журналістки, тепер стало частиною життя. Вишиває те, що подобається, мета — відтворити, продовжити, передати далі.

Другий рукав буде досконалішим

У Руслани Стасишин у родині не вишивали. Не передали скрині з бабусиними сорочками —  прагне зібрати свою скриню для нащадків, аби не забулося.

Все почалося з журналістики. Вела програму «Скарби роду», їздила Тернопільщиною, спілкувалася з майстрами. Одного разу  знімали сюжет про борщівські сорочки.  Так  познайомилася з бабусею Калиною в Більче-Золотому.

— Їй було, мабуть, за вісімдесят, — пригадує співрозмовниця. —  Розповідала, як колись вирощували, вимочували коноплі, як пряли і ткали полотно. Пані Калина дозволила мені приміряти сорочку, в якій заповідала її похоронити.

Руслана одягла її задом наперед. Зрозуміла це пізніше, згадує з усмішкою.

— Ця сорочка запала в душу, запам’яталася і бабця Калина, — натхненно ділиться Руслана. — Мабуть, ця любов до вишиття таки була в мені, а тепер проросла. 

Згодом були інші зустрічі: колекціонерка Віра Матковська, вишивальниця Світлана Галущак, натхнення, і перші власні сорочки. Мовляв, нехай, не ідеальні, вишиті хрестиком. Це був легкий і благословенний початок. Першу сорочку — борщівську — носить донині.  

 — Тішуся тим, що росту, — каже. — Якщо один рукав буде недосконалий, то на другий рукав я вже виросту: стібки рівніші, виворіт кращий. Якби тоді хтось покритикував мене — навряд чи продовжувала б вишивати. Тому завжди кажу: не бійтеся, просто сядьте і зробіть перший стібок.

Легенд не шукає

Руслана не шукає значень у візерунках, сумнівається, що колись жінки «закодовували» у вишивку якийсь зміст.

— Я не вивчаю символів, не замислююся, не думаю, що вкладали в ці знаки колись, — спростовує Руслана. — Певне, просто сідали й вишивали.

Вона відшиває репліки давніх сорочок, яким понад сто років, без тлумачень, без філософії.

— Я просто вишиваю узор, — каже. — Це своєрідне заспокоєння. Прагнення щось залишити, подарувати родичам, друзям. Вкладаю тепло, затишок, молитву, добро.

У неї вдома — свій куточок. Невелика шафка, яку змайстрував чоловік: полички з тканиною, нитки — у клубочках і бобінах.

— Це простір для думок і матеріалів, — продовжує. — Без занурення в духовні практики чи медитацій. 

Коли вишиває, наче продовжує роботу предків. Вона не вигадує собі легенд. Лиш вишиває те, що подобається, щоб передати далі.

Старається, щоб сорочки були максимально наближені до оригіналу — техніками, відтінками ниток. Це для неї екскурс в минуле і водночас — дуже сучасна справа.  

— Ми не можемо це втратити, бо це втратити пам’ять, — додає Руслана. — І хочеться, щоб ця річ прожила довше, ніж сто років.

З чого почати?

Ні тканин, ні ниток, які були колись, за словами майстрині, тепер немає. Але з’явилась    альтернатива — сучасні матріали.  

Для тих, хто хоче спробувати,  Руслана дає кілька практичних порад.

Для відтворення борщівської чорної сорочки у техніках верхоплут чи колодки 

підходять вовняні нитки для в’язання.  А блискуча нитка, яку колись називали сухозлот, нині — це металізована.

Кручені бавовняні  тепер замінюють нитки марок DMC або Anchor — у них добра палітра для реплік.

Щоб вишити власну сорочку, спочатку треба знайти схему, підібрати тканину й нитки. Розкроїти  полотно  на спинку, перед і рукави — обметати краї і вишивати.

Про вибір тканини

Щільність тканин різна: є 11, є 15 ниток на сантиметр. Тому Руслана радить спершу вишити зразок, щоб побачити, як вийде орнамент у масштабі. Крім того, за її словами, є багато рукодільних магазинів, де консультанти дають поради щодо вибору матеріалів.  

— Для сорочок раніше обирала сніжно-біле полотно, — продовжує ділитися досвідом вишивальниця. — Але з роками я зрозуміла — білі виглядають надто контрастно, дуже святково.  Молочні — м'якше, більш ошатно, шляхетно.

— Перед роботою не варто прати тканину, — радить вишивальниця. — Треба лише враховувати усадку — вона вказана виробником. Натуральна тканина сідає більше, із домішками — менше.

Руслана вишиває на різних тканинах — українських, закордонних. Бавовна, льон, коноплі — усе залежить від бюджету.

— Полотно зі складом 50 на 50 у нас коштує від 200 гривень за погонний метр. Натуральне імпортне — вдесятеро дорожче.  

Де навчитися?  

Упродовж п'ятнадцятирічної співпраці Руслани з Вірою Матковською видали книгу «Горсики з Борщівського краю» та вісім випусків зі схемами. На основі цих видань можна відтворити давні сорочки з колекції пані Віри. 

— Так ми продовжуємо життя тим сорочкам, — каже Руслана, — несемо їх людям, аби вишивали знову. 

Ідея популяризувати вишивання як живу традицію стала для неї особливо важливою. Вона не боїться повторювати новачкам: кривий стібок чи нерівний виворіт — це не страшно. 

— Я теж не професійна вишивальниця, але достатньо просто сісти й почати, — натхненно заохочує співрозмовниця. — Вишивка — це не про ідеальність. Це про присутність, про дотик, про власну лінію на нескінченному полотні української історії. 

Сама ж вишиває не для показу. Каже, що для неї це — про тишу, яка лікує, про силу, яка передається через тканину. Її мета — підтримати тих, хто лише починає. 

На замовлення не вишиває 

Руслана вдячна тим, хто надихнув і підтримав її на цьому шляху: Вірі Матковській, Світлані Галущак, Тетяні Сеник. Зізнається, що колись так захопилася, що мріяла зібрати колекцію старовинних сорочок, але з часом зрозуміла: більше хоче створити свою, а старі сорочки — це артефакти.

На замовлення не вишиває, зате охоче ділиться знаннями: підказує, з чого почати, які книжки купити, до яких майстринь звертатися.

— Свого часу багато читала, вивчала, вела сторінки магазинів у соцмережах, тож мій досвід, може стати корисним іншим, — щиро ділиться Руслана. — Початківцям раджу книжки з техніками швів, відео на YouTube, офлайн-майстерки. Завжди готова підтримати, скерувати, відповісти на запитання в особистих повідомленнях. 

«Вишивай й підтримуй» — тоді це має сенс 

У родині Руслана вишила вишиванки для всіх. Синові — спершу борщівську колодками, вовною, зі змережуванням на рукавах. Це була її перша проба ручного збирання. Другу сорочку створила під яворівський кабат — син сам обрав стиль. Чоловікові вишила борщівську світлу. Батькам — добирала візерунки, характерні для Бережанщини, звідки вони родом. Для мами — вишивку в чорно-вишневих кольорах, відтворену за скріном із відео гурту «Пшеничне перевесло». Для тата — сорочку з комірцем. Взір запозичила із  фото екс міністра культури, а згодом такий же взір зустріла серед повоєнних чоловічих борщівських сорочок у колекції Віри Матковської.

Собі вишила поки борщівську буденну й покутську сорочки. Почала створювати вишиванки й на подарунки — для похресниці, тюльпанову — з особливим кроєм і швам.

Та носить сорочку у Львові і каже, що такої кількості компліментів не отримувала ніколи. А зараз творить — для племінниці.  

Та найцінніші для неї ті сорочки, які стають донатами для Збройних сил. 

— Не люблю гучних слів, але без захисту не буде ні пам’яті, ні вишивки, ні майбутнього, — каже Руслана. — Вишивай й підтримуй — тоді це має сенс. 

Щаслива з того, що її  буковинська сорочка стала донатом аукціону в Англії  для бригади «Едельвейс» — вдалося виручити тисячу фунтів на «Мавік».  

Тому найбільшу вдячність за можливість пам’ятати, творити й жити спрямовує Збройним силам України. 

Читайте також: Тернопільська майстриня Світлана Заяць створює інструменти, вишиває і мріє, щоб через століття копіювали нас

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.