Світлана Заяць створює інструменти, вишиває і мріє, щоб через століття копіювали нас

• Вишиває по оксамиту, розробляє інструменти, навчає інших і мріє, щоб через сто років копіювали сучасні зразки. 
• Тернопільська майстриня Світлана Заяць впевнена: вишивка — це жива мова, і саме зараз її час говорити голосно.

Могла бути дантистом

Інструмент для вишивання — це не лише голка. Саме тому вона не лише вишиває, а й створює унікальні знаряддя для вишивання власноруч — і вже запатентувала кілька з них.  За її ескізами майстер виготовляє приспособи з дерева чи металу.

— Улюблений мій інструмент — люневільський гачок. Відкрила його для себе у 2018 році, коли вперше потрапила на майстер-класи в Києві. Спершу — простенькі елементи, згодом — навчання у приватній школі, а тоді прийшло усвідомлення: хочу створювати інструменти сама.

Створила власний варіант люневільського гачка, швейку для ручного шиття — про неї вже забули, бо її витіснила машинка, а дарма, каже Світлана. Усі свої винаходи патентує. 

Вишивкою Світлана займається з дитинства. Каже, спробувала безліч творчих напрямів: від вишивки до фріволіте — човникового мережива. Але саме голка, полотно і нитка стали для неї не просто захопленням, а сенсом життя.

— Я закінчила медичний університет, працювала дантистом, — згадує обраний колись життєвий шлях. —  Не дуже хотіла бути медиком. У вишивці — неосяжне поле для творчості. Там я — справжня.

Після початку повномасштабної війни Світлана повернулася з Чернігова, де була за невістку, до рідного Тернополя. Тут відновила свої заняття й поставила собі амбітну мету — вишити борщівську сорочку із застосуванням люневільського гачка. І вишила. Щоправда, на жаль, вже на етапі пошиття кравчиня зіпсувала виріб.

— Я навчалася в школі борщівської вишивки Вікторії Кривоніс, там закріпила знання й далі шукала, як можна поєднувати традицію з сучасними інструментами, — невгамовно продовжує розповідати про любов до свого покликання. — Хочу, щоб було, що досліджувати наступним поколінням.

Інструменти прискорюють процес

У традиційній українській вишивці таких приспособ не було — працювали лише голкою. Але світ відкритий: тепер доступна і люневільська вишивка, що походить із французького містечка Люневіль, і індійські техніки. У вишивальних ательє Франції на нитку нанизують бісер і паєтки. Французький і індійський стилі мають свої особливості, і Світлана володіє обома — застосовує їх там, де кожен найкраще пасує.

—  Приміром, городенківську сорочку з «воловими очками» теж можна вишити люневільським гачком, — переконує майстриня. — Якщо десь його можна застосувати — це значно швидше.

Вишиває на рамі. Там, каже, рівномірний натяг, контроль. Чоловічу борщівську сорочку можна вишити за два з половиною тижні. Жіночу — довше, півроку, а традиційним способом — рік. Про раму Світлана вперше дізналася на майстер-класі в Києві у 2017-му. До України такі рами прийшли з Індії. Саме на них вишивають у модних домах Парижу. Вишивка обома руками — звична річ для світу високої моди.

— Рама розтягує тканину одразу на всі чотири боки, дає змогу вишивати двома руками — це теж інструмент, — продовжує співрозмовниця. — Моя — на підставці. Це дуже зручно, полегшує роботу й прискорює процес.

Це — хобі, а не заробіток

У роботі Світлані допомагає мама — вона вишиває так само, як донька. А ще є надійна партнерка — кравчиня Тетяна Керея, яка з півслова розуміє майстриню. Роботи не затримують: зазвичай у черзі лише одне-два замовлення. Якщо надходить більше — Світлана радить інших перевірених майстрів.

Цінує довіру. Якщо замовлення цікаве, завжди береться. Найважче, коли змінюють дизайн уже в процесі. Щоб не перевтомлюватися, дотримується ритму: дві години до обіду, три — після. Понад п’ять годин на день вишивати важко. Але й така праця не прогодує. Навіть при тому, якщо вартість сорочки — дві тисячі доларів, то це радше хобі. Адже вишиття займає до півроку. А ще тканина, нитки, мереживо… 

Утім, робота є завжди. Війна — не виняток. Бо Україна — це вишивальна країна. І чим більше майстринь буде, тим сильніше розквітатиме ця традиція — і народна, і нова, вважає вишивальниця. 

Роботи Світлани — різноманітні: борщівські, городенківські, інші регіональні стилі. Береться за невідоме, якщо чогось не знає, обов’язково вивчить. Мовляв, це — розвиток.

Світлана мріє відкрити власну студію або ательє-майстерню котюрної вишивки.  Уже розробляє методики майстеркласів — готова ділитися знаннями і супроводжувати учнів, які мають хист до вишиття. Якщо люди звертаються за порадами — обов’язково відповідає. І тут же зізнається, що сама не перестає вчитися:

— Хоча я — технолог вишивки, мені здається, що знаю ще дуже мало. Завжди цікаво пізнавати щось нове. 

Через сто років копіюватимуть

Світлана Заєць вишиває не лише сорочки. У її майстерні народжуються оксамитові горсики — елементи традиційного жіночого вбрання, які знову повертаються у моду.  

В арсеналі майстрині — гладь, паєтки, склярус, рубка, декоративні нитки. Вона прагне поєднувати техніки, знаходити нові композиції, створювати щось, що залишиться.

— Гладь — це банально. А я хочу створювати те, що через сто років копіюватимуть. Щоб майбутні покоління мали чим захоплюватися і до чого повертатися.

Світлана прагне не лише зберігати традицію, а й адаптувати її до сучасності. Вона мріє навчати молодь вишивати, використовуючи будь-які тканини й нитки, створювати речі, які хочеться носити.

— Хочу, щоб діти носили вишивку. Нехай сучасну — зручну, трендову. А «доростуть» до традиційної — не залишать її.

У роботі майстриня часто звертається до автентичних зразків. Нині працює над схемою зі старовинної сорочки з колекції дослідниці Віри Матковської — планує змоделювати на її основі сучасний варіант.

Мріє створити таку сорочку, щоб підлітки захотіли її одягати. І вишивати не лише минуле:

— Маємо ілюструвати наше сьогодення. Щоб залишити для нащадків. Хай бачать символи, якими ми живемо зараз: нехай це навіть танки і гармати. Не тільки відроджувати старе, а й вносити своє.

Читайте також: У тривожній валізі була лише Борщівська сорочка: про любов до вишиття Галини Переймибіди

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.