"Різдво – свято. Новий рік – то телевізор...” - кажуть тернополяни

Пані Тетяна переконана, що тоді родина має бути разом. Сім’я вертепівців із року в рік береже родинні традиції.

  — Це на Новий рік можна вигадувати, де його відсвяткувати, а на Різдво треба бути вдома, — переконана Тетяна Семенець. — Бо коли сідаємо до вечері, тато каже, вітаючи: “Дай Боже дочекатися всім разом на другий рік, щоб усі були разом живі-здорові”.

Жінка каже, що на Різдво сім’я завжди їздила до бабусі Катерини і діда Михайла Василівських на Бережанщину.

  — Різдво у мене асоціюється з дитячими спогадами, коли ми були великою родиною і приїжджали до бабусі в село Мечищів, на Бережанщину, — розповідає Тетяна Семенець (44 р.). — Приїжджала татова сестра Марія з родиною, ми четверо. Відтоді Різдво в мене пов’язане з тими дитячими спогадами, що ми всі разом. Тоді ще палили дровами. Дві кімнати опалювали, а дві були холодними. Але коли всі з’їжджалися, нас було багато, то й на холод не зважали.

Готуватися до свят до бабусі першими приїжджали внучки, адже мали канікули, каже пані Тетяна. Для печива вони терли яйця з цукром у макітрі, вмочали сухарі в цукор із білком і викладали їх на тарелі. Солодкого пекли багато, бо готували на три сім’ї. Крім того, бабця завжди давала пакуночки до Тернополя.

  — В неї все таке смачне виходило, — пригадує пані Тетяна. — Особливо запам’ятався запах святкових страв, коли ми допомагали пекти чи робити ковбаси.

У Святий Вечір, продовжує жінка, діти вибігали на поріг і заглядали, чи є перша зірка, потім забігали до хати з криками, що Христос народився.

  — А як було хмарне небо, то ми дуже хвилювалися, що не побачимо зірки, — каже вона. — То бабця нас, малих, заспокоювала, що ось за тією хмариною вона точно є. І ми їй вірили.

Дідусь приносив сіно. І тоді діти, тішилися, що його можна було покласти під скатертину і порозносити по всій хаті. Потім малі залізали під стіл й голосно квокали і рохкали.

Берегиня роду — бабуся

  Пані Тетяна вважає, що в дорослому віці навчитися традицій важко. Натомість залюбки робиш те, що бачив у дитинстві. У родині жінки головні традиції підтримувала бабуся.

  — Моя мама родом з Хмельницької області. Там святкування Різдва та інших важливих свят — символічне. А коли мама вийшла заміж сюди, на Бережанщину, то побачила, що тут усе залежить від бабці — берегині домашнього вогнища. Як вона всім закерує, як передасть своїм дітям і онукам, так і буде, — каже пані Тетяна.

  Мама пані Тетяни перейняла традиції від свекрухи, і потім сама стала організатором підготовки до свят.

  — Згодом домашнє вогнище “перенеслося” від татових батьків до моїх, — каже пані Тетяна. — На Різдво приходить моя сестра із сім’єю. І знову в нас на свято збирається велика родина, аж четверо онуків.

Кутю роблять усі разом

Готують кутю Семенці  тільки усі разом.

  — Смішно сказати, що готову кутю продають у супермаркеті, — зауважує пані Тетяна. — Це ж така страва, яка об’єднує всю сім’ю. Мама варить пшеницю, тато тре мак, діти колять горіхи. Кожен робить свою частинку роботи, а потім усе з’єднують для одного спільного. І виходить так, що воно об’єднує всю сім’ю, тримає її цілий рік у здоров’ї, добробуті, розумінні, любові. А зараз — що? Пішов у магазин і купив те розуміння і ту любов за кілька гривень 100 грамів? Так не має бути. Звичайно, жінки, які працюють, не мають часу голубців накрутити чи вареників наліпити, але кутя має бути зроблена власноруч.

Жінки готують пісні страви.

  — Шкода, що немає такого снігу, як колись, і такого свіжого сіна, і такої хати під лісом, але традиції нашої родини залишаються, — каже пані Тетяна. — Прибираємо, щоб було чисто в хаті, чистимо в душі. Перед Різдвом постимо. У понеділок, середу і п’ятниця у нашому меню — виключно пісні страви. Гриби, риба, багато овочів, яблука.

  У Семенців намагаються дотримуватися, щоб було 12 пісних страв. Обов’язково готують кутю, пампушки з маком, узвар, вареники з капустою і картоплею, грибну підливу, смажену рибу, оселедець. Сестра приносить калач.

  — Ми багато на Різдво не готуємо, то бабця багато готувала — і голубці з гречкою робила пісні, і тушкувала пісну капусту, а ми робимо якнайбільше вареників, якнайбільше грибів, бо знаємо, що піде, ну і рибу смажену, — каже пані Тетяна. — Коли готуємо страви, хочеться, щоб усі в сім’ї були причетні до приготування, бо це об’єднує.

  Як з’являється перша зірка, а діти кажуть: “Христос народився!”, всі сідають до столу. Діти обов’язково у вишитих сорочках, і дорослі, хто має, теж у вишиванках. Разом моляться, а згодом сідають вечеряти. Тато пані Тетяни, як старший член сім’ї, тричі перехрещує ложкою кутю, діти запалюють свічку, і при свічці родина вечеряє.

  Після вечері родина або йде до церкви.

Ковбаса тільки на свята

  Ще в Семенців є традиція чоловікам робити на Різдво домашню ковбасу. Жінки купують на базарі кишки, свинину й яловичину, а потім чоловіки готують начинку. А діти люблять сидіти біля столу і рахувати, скільки вийшло кружалець ковбаси. Частіше ковбасу печуть у духовці, інколи везуть у село коптити, як це робили їхні батьки.

  Традиція готувати ковбасу саме до Різдва перейшла до тата пані Тетяни від його батьків.

  — Можна ж таке робити протягом року, але в нас коптили ковбаси саме на Різдво і Великдень, — розповідає жінка.

  А ще в родині батька пані Тетяни заведено на Різдво варити кислий пісний білий борщ за польським рецептом. Закваску роблять за тиждень до свята на вівсяних пластівцях. Потім додають “зажарку” на борошні, підсмажену цибулю і гриби.

  — Тато інколи просить мене: “Зроби борщ, як мама робила”, — каже жінка.

Бабусині колядки, як казки

  Колядок пані Тетяну навчила її бабуся. Дітьми онучки часто запитували бабусю, яких колядок співали за Польщі.

  — Та, власне, і “Нова радість стала”, і “У Вифлеємі новина” навчила нас бабуся, бо колись тільки в церкві можна було почути колядку, — пригадує пані Тетяна. — А одна колядка була така складна, що ми її так і не вивчили, бо важко було співати. Тож ми її добре так і не запам’ятали.

  Цікаво, що бабуся з дідусем співали колядки не так, як зараз співають артисти, а дуже повільно, наче легенду розповідали чи казку.

  Після Різдва колядувати посилали дітей. А на церкву колядували дорослі.

  — Ми й самі з захопленням чекали тих колядників, — пригадує жінка. — Шопок, щоправда, в нас не носили. Циганка була, лікар, чоловіки переодягалися в жіночий одяг. Пам’ятаю, як стояли під вікнами, співали на сходах, а ми заглядали, хто ж то там прийшов, і намагалися впізнати, хто так гарно понамальовував собі щоки. Шкода, що зараз немає такої таємничості на Різдво, діти колядують заради грошей, а багато хто взагалі не відчиняє дверей.

Влаштовували міні-виставу

  Із дітьми, коли вони були меншими, Семенці щороку вчили нову коляду з гарними побажаннями для всіх. Слова Пастушка, Ангелика, дівчини-україночки шукали з журналів. Виходив маленький вертеп. Цікаво, що коли доньки пані Тетяни — Оксанка і Катруся — були малими, то хотіли не просто заколядувати, а показати сусідам гарну виставу.

  — Мої дівчатка виступали у схожих дійствах у “Березолі”, то вже і в своїх сценках хотіли не просто заколядувати, а показати сусідам гарний виступ, аби людям сподобалося. Вже й сусіди знали, що то буде не просто коляда, а маленька вистава. А як до когось ще не дійшли, то казали: “Ой, до нас ще внучки Василівського не заходили, зайдіть, зайдіть”.

  Діти колядували лише в своєму під’їзді, ходили із дзвоником, брали кошика, куди складали солодощі, якими їх пригощали, і гроші, якщо давали.

Ялинку ставлять на Різдво

  Так повелося в Семенців, що не обов’язково ялинка має бути перед Новим роком, зате обов’язково — перед Різдвом. Ялинку одягає чоловік пані Тетяни з дітьми. Поки зелену красуню ще не встановили, її кладуть серед кімнати і водять навколо неї хоровод.

— У нас Новий рік не вважався великим святом, — каже пані Тетяна. — Велике свято — то Різдво. Тоді й цукерки на ялинку чіпляли, і сірники в горіхи запихали, щоб теж почепити на ялинку. Це мало бути саме на Різдво. У нас так повелося в сім’ї, що Різдво - оце свято, а Новий рік — то телевізор.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.