Що їдять, де сплять та про що мріють військові на фронті? Інтерв’ю з тернопільським артилеристом

Юлія Іноземцева , Вадим Єпур

Тернополянину Вадиму 27 років. Економіст за освітою, він ніколи не уявляв, що стане військовим та забуде слово «страх». Але російське вторгнення внесло корективи у здавалось би спокійні будні. Тепер юнак виконує обов’язки навідника гармати – знищує техніку і живу силу ворога.
Минулого тижня він вперше за 8 місяців війни приїхав додому. Ненадовго, всього на кілька днів. Та цього часу вистачило, аби побачитись з рідними, а ще зустрітись з журналістами «20 хвилин» і розповісти про свою роботу.
Відверту розмову з артилеристом читайте у нашому матеріалі.

Вадим (не вказуємо прізвище з міркувань безпеки – прим.) народився й мешкає у Тернополі. Точніше, мешкав – до початку повномасштабної війни. Зараз його домівкою стали нашвидкуруч викопані бліндажі, а іноді доводиться спати під відкритим небом. Та 27-річний військовослужбовець не скаржиться через труднощі.

Як це – оберігати рідну землю на Донеччині без вихідних? Що їдять, де живуть, яку амуніцію щодня носять на собі захисники? Як впоратись зі звичайними побутовими ситуаціями, коли навколо тебе лише поле, а за кілька кілометрів чатує ворог? Чому Вадиму складно спілкуватись з цивільними і чи хотів би змінити щось в нашій армії? Про втрату побратима, який був йому наче батько, труднощі й мету, заради якої воює – у щирому інтерв’ю з навідником гармати.

Відео дня

Ми полюємо на ворога, він полює … на нас

Аби познайомитись, розкажи щось про себе до російського вторгнення.

– За освітою я економіст. Закінчив університет за відповідною спеціальністю «Економіка підприємства». Мені ця галузь подобалась, тож із задоволенням її вивчив і почав працювати за фахом. Він дає багато перспектив, наприклад я міг обрати будь-яку професію: бухгалтера на підприємстві чи менеджера у компанії, або оформитись як ФОП і відкрити власну справу. До 24 лютого працював на заводі, де виробляють проводку для автівок. А того дня мені прийшла повістка.

Ти коли-небудь думав, що станеш військовим? Чи мав раніше бойовий досвід?

– Я ніколи не уявляв, що буду військовослужбовцем. Але коли отримав повістку, вирішив йти воювати. Це було внутрішнє пробудження. Я вважав, що маю там знаходитись, і крапка. На першому місці для мене стояв захист сім’ї – мами та вітчима. На другому місці була Батьківщина. Не хотілось, щоб ворог її нищив. Особливо я боявся, що він дістанеться західних регіонів. Мама найдужче не хотіла відпускати мене на фронт (Вадим зітхає – прим.). Я й сам багато разів шкодував про спонтанний вчинок, багато разів пишався собою, а тоді звик, що маю воювати і боронити українську землю. Щодо військового досвіду, був в армії, пройшов рік строкової служби у 48-й інженерній бригаді. Але на передову я вирушив воювати не за своєю спеціалізацією, а як артилерист. Вперше побачив спорядження і спробував, як воно працює, вже на полі бою.

Що входить у твої робочі обов’язки, як навідника гармати?

– Для тієї гармати, на якій я працюю, необхідні два навідники – основний і другорядний. Але ми часто міняємось і можемо виконувати функції одне одного. Навідники повинні налаштувати гармату так, щоб вона влучила у ціль. Після одного-двох пострілів офіцер дає коректуру. Все! Але неправильно думати, що на фронті боєць виконує лише свої обов’язки. Більше часу йде на виживання: викопати окоп, знайти місце на нічліг, одягнутись тощо. Працюємо ми дуже активно. Підрозділ, у якому я знаходжусь, практично весь час, а іноді й ніч, перебуває на бойовій позиції. Ми допомагаємо побратимам, як можемо. Коли я виконав свій обсяг роботи і бачу, що мої хлопці щось не встигають – подати снаряд, закрутити підривник у міну, біжу до них і намагаюсь підсобити.

По яких мішенях доводиться найчастіше стріляти зі своєї гармати?

– З нашої гармати ми вражаємо все, тобто і техніку, і живу силу противника. Нещодавно мали курйоз. Стріляли по техніці, а влучили у російських солдатів першим «пристрілювальним». Він зазвичай не до кінця точний, є відхилення, а далі ми працюємо по коректурі. Але тут все вийшло чудово. Стріляємо по танках, бойових машинах піхоти, бронетранспортерах, КамАЗ-ах тощо. Ну і по людях…

Чи легко ти освоїв роботу артилериста? Як довго тривав цей процес?

– Бракувало часу навчитися бути навідником. Спершу ми декілька днів опанували цю справу в теорії. А коли нас відправили на бойову позицію, там вже немає шансів на помилки. Тобі слід діяти правильно і без вагань. Саме від швидкості наведення гармати залежить, чи не втече ціль, чи втечемо ми з позиції. Фронт можна порівняти з полюванням. Ми полюємо на ворога, а він … на нас.

Чесно кажучи, я не бачу складнощів у своїй роботі. Працювати з моєю гарматою, якщо порівнювати з іншими видами озброєнням, не так важко. З труднощами – фізичними і моральними, стикаюсь після стрільби. Це побут, підготовка до виїзду на позицію, холод чи спека, бруд, важкі снаряди тощо. На завданні не думаєш ні про що більше, крім як потрапити у ціль і швидко втекти звідти.

Замість помитись, обирав довший сон

Очевидно, що на передовій комфорту мало. В яких умовах живеш ти?

– Ми працюємо від дванадцяти годин на добу, без вихідних. Чим більше ворожих цілей знищимо, тим менше проблем матиме піхота. І нам буде легше, особливо при контрбатарейній боротьбі. Часу на побутові речі залишається мало. Маємо облаштоване одне чи навіть декілька місць, де можемо просто переночувати. Але все наше життя – це вічний виїзд. Було таке, що чотири дні знаходились на позиції, не повертаючись «додому». Побут – це знайти можливість помитись від болота чи пилу. Найважче з цим було влітку. Але ми знайшли вихід. Є військові, які тимчасово не можуть воювати на позиції. Тому хлопці готують нам локацію для ночівлі: риють окопи, накривають бліндаж тощо, аби мали де поспати, а вранці були готові до боротьби. Найгірше – коли на тебе капає зверху.

А якщо не встигли приготувати місце для ночівлі, де доводилось спати?

– На землі. Було таке, що спали просто неба у дощ, накривались спальником з головою. Але злива - це не так нестерпно, як комарі і комахи влітку. Я зайців бачив, змії поруч проповзали. Маю власну палатку. Коли ми в більш-менш захищеному місці, подалі від ворога, розкладаю її. Ніч в ній – ніби у п’ятизірковому готелі.

Яку військову амуніцію носиш на собі щодня?

– В першу чергу це бронежилет і каска. В нашій роботі вони необхідні, бо у будь-який момент можуть врятувати життя. Звісно, уламки снаряду – це не кулі. Вони пробивають наскрізь навіть броню. Але я повинен її використовувати. Намагаюсь вберегти себе, наскільки це реально. Маю автомат, як і решта військовослужбовців. Це загальна базова річ. Артилеристи також стріляють з вогнепальної зброї на навчаннях. На передовій може трапитись всяке, наприклад проходити ворога диверсійно-розвідувальна група. Більше нічого з амуніції не ношу. Я не у піхоті, мені не потрібно стільки бойового спорядження, як для них.

Наскільки далеко ви з гарматами знаходитесь від позицій противника?

– Ті, хто думає, що артилерія розміщена на величезній відстані від фронту, дуже помиляються. Бувають цілі, які за 20 кілометрів від лінії розмежування і треба під’їхати до піхоти. Але найчастіше мішень за 2-10 кілометрів від нас. Ти ніколи не знаєш, наскільки близько опинишся біля ворога. Цілі і місце розташування гармати обираєш не ти. Це обов’язок навчених офіцерів, які зважують всі ризики. Нашу позицію часто обстрілювали. Деколи ми втікали без гармат, деколи пішки, деколи встигали заскочити в авто, аби вберегти життя. Воно важливіше за метал.

А харчуєтесь добре? Чи завжди вам вистачає продовольства?

– З продуктами інколи є проблеми. Звісно, на передовій ти не їсиш те, що хочеш. Часто взагалі немає часу поїсти. Харчі нам привозять або в готовому вигляді, або такі, що слід приготувати. Це нерідко роблять хлопці, котрі залишаються на «відпочинковій базі». Якось ми декілька днів не мали води, але старались знайти цьому вирішення. Врешті-решт, не померли. Вижили і продовжили воювати! Наші командири роблять усе, щоб ми нічого не потребували. Щодо сухпайків, їх не завжди вдається довозити на Донеччину. То можемо їх мати, або й не мати…

З якими побутовими незручностями боротись найскладніше?

– Найважче – помитись. Так, гарячу воду можна знайти. Просто в деякі моменти замість сходити в душ чи довше відпочити, я обираю поспати. Бо сон може бути обмеженим. Ворог не спить і ми теж чатуємо. Ще в східних областях дуже важко вирити бліндаж. Там земля жахлива, не копається, а яма необхідна. Тому ми працювали кірками і ломами. А якщо по-іншому відповідати на це запитання, то скажу, що будь-яка війна передбачає позбавлення комфорту. Але ти не звертаєш на це увагу. Ти маєш виконати завдання і вижити. Я особисто і хлопці, котрі зі мною воюють, змирились з багатьма незручностями. Ми готові до будь-чого…

Військовослужбовець – це спосіб життя

На місці вашої дислокації є зв’язок, аби зателефонувати рідним чи друзям?

– Рідко маємо доступ до інтернету. Хіба ловимо сигнал від «Старлінк». Оскільки це лінія зіткнення, мобільний зв’язок часто перебивається. Підбиті деякі вишки, працюють російські «глушилки». Ми самі намагаємось менше використовувати мобільний, щоб нас не «накрили», адже артилеристів дістає будь-яка техніка. Попри це, я спілкуюсь з мамою. Щодня маю сказати їй: «Привіт. У мене все добре». Деколи набираю зі словами: «Молись». Вона розуміє, що маю проблеми.

Щодо інших. З ними у мене пропадає інтерес спілкуватись. Наприклад, я не маю тем для розмови з колишніми друзями. Зараз живу війною. Всі мої балачки про це. Тому більше говорю з бойовими товаришами. З ними ми завжди на одній хвилі. Я відповідаю за побратимів, а вони – за мене. З цивільними складніше…

Як військовому, чи бракує тобі ротацій? Чи є з цим проблеми на фронті?

– Так, ротацій дуже хочеться. Не лише мені, але й усім побратимам. Здебільшого я воюю з 20-25-річними хлопцями. Вони крім боротьби з ворогом мріють знову обійняти рідних, відпочити і поновити свій ресурс. Десятиденна відпустка, і то не завжди – це вкрай мало. Ротації для нас – справедливий крок. Бо ми воювали від 24 лютого. При такій кількості боєздатного населення, як в Україні, можна знайти 7-8 чоловіків, котрі могли би виконувати мої функції на передовій.

Що тобі хотілось би покращити у своїй роботі?

– Серед власного солдатського колективу нічого б не змінював. Пишаюсь тими, з ким воюю. Ці хлопці страшенно відважні. Також мені імпонує і командир батареї, і взводний. Зараз не час десь шукати недоліки, слід виграти війну!

Як ти борешся з внутрішніми травмами? Чи важко це робити на фронті?

– Якщо відверто, приїхав сюди, і мої знайомі думали, що я змінюсь. Але цього не трапилось. Чи буде вплив на психіку від того, що ти побачив на полі бою, залежить від конкретного бійця. Я провів на передовій вісім місяців. Траплялось різне, але намагаюсь не відкладати це в голові. Лише з одним випадком я ледве впорався (пригадувати це юнаку складно – прим.). Побачив смерть товариша, якого любив. Це мій побратим Олексій Лось. Ми були в одному розрахунку. Його загибель я дуже болісно пережив, вона мене шокувала. Цей чоловік був нам, наче батько. Я ним захоплювався. Але на війні до всього звикаєш. Навіть до втрат…

Новини Тернополя - фото з Що їдять, де сплять та про що мріють військові на фронті? Інтерв’ю з тернопільським артилеристом — Вадим із загиблим побратимом Олексієм Лосем

Ти вперше за місяці війни приїхав додому. Які враження від Тернополя маєш?

– Специфічні. У мене виникла думка, що про війну тут забули. Повітряна тривога дратує людей лише тому, що заклади закриваються і доводиться виходити на вулицю. Чоловіки, які говорять зі мною, в першу чергу виправдовуються, чому я там, а вони тут. Мене це дивує. А ще дехто втратив повагу до військових. Веселіться скільки завгодно, але не під «Вова, **** їх, *****». Не робіть ремікси під «Там біля тополі калина росте». У мене від пісні сльози на очах, бо сумую за мамою. А хтось вмикає її в авто. Майте шану до тих, хто вас захищає. Звичайно, досі нам допомагають люди. Але якщо я можу дати пораду – займайтесь іменним волонтерством. Дізнавайтесь потреби бійця і надсилайте посилки на його ім’я.