Скульптури, які «звучать»: тернопільський кераміст продовжує тисячолітнє мистецтво

Оксана Чмиленко

Ще юнаком Юрій Іщук запевняв, що педагогіка це — не його, а про глину і гадки не мав, а сьогодні він — викладач Тернопільської художньої школи, майстер-кераміст, і його глиняні свистунці є у колекції відомого поціновувача народного мистецтва експрезидента України Віктора Ющенка.

Відкрив в собі нове

Про ліплення і думки не було, озираючись у визначальні періоди життя, розпочав розмову кераміст. З дитинства Юрій любив живопис, саме з ним мріяв пов'язати майбутнє. У Тернопільській художній школі, яку якраз закінчив на той час, скульптури (предмета, — прим) не було. Після школи планував вступити до Львівської національної академії мистецтв, та групи були набрані, тому поїхав до Одеси вступати до тоді ще Художнього училища імені Грекова.

— Живописне відділення називалося заманливо, із додатком “педагогіка”, — усміхається співрозмовник, — той варіант відхиляв, бо вважав, що педагогіка — точно не моє.

Пропонували абітурієнту скульптуру, він дивувався, як туди йти, коли не вмієш ліпити.

Відео дня

Окремим також був відділ кераміки, саме його радила Юркові мама, адже в Тернополі є фарфоровий завод, бачила перспективу працевлаштування для сина. Він і послухав.

Ставши студентом у далекому від дому місті, поселитися в гуртожитку не вдалося. Аж раптом самі обставини складаються так, що Юрій стає ще ближчим до свого майбутнього фаху — його викладач пропонує йому жити у себе в майстерні. Це допомогло майбутньому майстрові влитися в кераміку з перших днів і відкрити в собі нові здібності, про які і сам не знав.

— Після пар з пластиліну виліпив козака і відлив із нього форму, — пригадує. —

Коли викладач побачив, то дивувався: “А ти це де взяв, хто тебе вчив форми знімати?” А я всьому навчився сам.

Їздив верхи і ліпив

Згодом Юрій Іщук таки працював на фарфоровому заводі. Тут створив дипломну роботу — великодній сервіз — майстерно виконаний саме з фарфору, тому на роботу його прийняли залюбки. Та, як не дивно, тоді ж і зрозумів, що до цього матеріалу в нього душа не лежить.

— Холодний, — каже. — Глина — значно приємніша. Ще з коледжу любив ліпити руками, а фарфор для цього — непіддатливий, тому довго на заводі не працював.

І тут відчайдушний молодий хлопець відмовляється від роботи за фахом і переїжджає до бабусі на хутір за 35 кілометрів від міста: влаштував майстерню, мав гончарну піч і коло, а до всього ще й була столярня, коні, природа і свобода!

— Десять років я насолоджувався хутірською волею, — пригадує, — катався верхи, доглядав за кониками, займався господарством і ліпив.

Це були нелегкі дев’яності, та кризи Юрій зовсім не відчував. Знайомі закидали: “Скільки ти будеш у своє задоволення жити?”

Переїхав до Тернополя, коли уже захотілося бути комусь потрібним, каже.

Після хутора хотів повернутися на фарфоровий, уже домовився про працевлаштування, але тут знову визначальною стала випадковість: у тролейбусі дорогою додому зустрів викладачку з художньої школи. На її пропозицію про роботу на декретному місці пообіцяв подумати, та з остаточним рішенням не забарився: виходячи з тролейбуса був певен, що на завод не повернеться. І вважає, що не прогадав, бо завод зупинився через рік, а в художній школі Юрій Іщук працює донині.

Отримавши другу освіту в Косівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, викладає всі предмети: рисунок, живопис, композицію і, звісно, скульптуру.

Є свої хитрощі

Попри осягнуті мистецькі напрямки найбільше полюбилися майстрові свистунці із глини. Ще з Одеського коледжу йому закарбувалася зустріч з майстрами, серед яких відкриттям для Юрія стала Ольга Шиян — майстриня народної керамічної іграшки та скульптури. Відтоді він відчув до цього виду мистецтва особливу пристрасть.

— Роблю їх і досі, — каже.

Принцип ліплення — простий на перший погляд: пустотіла камера і правильно спрямований свист. Єдиний секрет — вміло зробити отвір. Зазвичай заготовки до майбутніх створінь майстер робить на гончарному колі.

Пригадує, що колись Ольга Шиян вчила ліпити свистунці традиційним давнім методом “вареника”. Такі Юрій робить з наймолодшими учнями, яким по 3-4 рочки.

На майстер-класах прокол робить лише майстер. Будь-який створений образ в такий спосіб оживляє звуком, грою. До речі, свистять вони ще сирими, щоправда, коли випалюються — звук гучніший.

Саме ці зворушливі елементи народного мистецтва є головною візитівкою Юрія Іщука на фестивалях. Найчастіші прихильники і поціновувачі його колоритної творчості — діти, і звісно ж, колекціонери, зокрема експрезидент Віктор Ющенко. Він купував в Юрія вироби на фестивалі “Дзвони Лемківщини” на Монастирищині.

Свистунці Юрія Іщука купували навіть музиканти, обираючи ті, котрі більш-менш співзвучні з нотами.

— Я не маю музикального слуху, щоб налаштовувати їх за звучанням, просто роблю, бо мені це подобається, — вдосконалююся: у мене свистунці дво-, а іноді і трикамерні.

Камера, за словами співрозмовника, розділена перегородкою на дві неоднакові за розміром частини, це дає багатозвучність. Чим більша камера — тим звук нижчий, що менша — то писклявіша. Двокамерні можуть грати в унісон, наче дует сопілок.

Ремеслу — тисячі років

Маленькі глиняні цяцьки знаходили з часів трипільської культури, розповів Юрій Іщук. Читав, що гончарі вчили дітей ліпити свистунці, щоб привити любов до ремесла. Ліпили спершу маленьких звірят, їздили на ярмарки разом з дорослими і продавали. Так змалечку найменші привикали до роботи, знали матеріал, можливо, це і допомогло зберегти мистецтво до нашого часу.

— Гончарі переважно тягнуться з династій, — каже Юрій Іщук, — хоча в мене немає в родині нікого, хто б працював з глиною.

Юрія ремесло супроводжує якимось магічним чином. Гостюючи у 94-му році в знайомих у Польщі, вирішив накопати глини біля потічка поблизу їх будинку. І викопав старовинного свистунця у формі пташки, який, до речі, ще й зберіг звучання!

— Це був справжній артефакт польського народного мистецтва, — захоплено ділиться майстер, не приховуючи намірів залишити цей унікальний екземпляр у власній колекції. — Дитина знайомих занесла показати знахідку до школи, а звідти передали в музей, вони це цінують, це їхня автентика.

До слова, в Україні теж багато місць, де люди виробляли глиняні вироби. Здебільшого гончарили там, де були поклади глини: Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, на Заході — у Косові, Коломиї, подекуди на Тернопільщині. У деяких областях цілі села займалися гончарством. Наприклад, наша Гончарівка — одне з таких сіл, де більшість мешканців були гончарями. Звідси і назва.

Діти — продовжують

Донедавна, за словами Юрія, постачали глину зі Слов'янська — і червону, і білу. Львівщина, каже, славиться гаварецькою керамікою.

— Село Білий Камінь — осередок чорнолощеної кераміки, — розповідає про власне знайомство з гавареччиною гончар, — її ще називають “димленою керамікою” це такий мистецький підхід у технології на певному етапі випалення, а через великий вміст заліза готова глина набирає блиску. Це — доволі копіткий процес, на хуторі все спробував.

Юрій розповів, що зараз можна придбати готову очищену керамічну масу для ліплення, та є майстри, які досі викопують.

— Я теж люблю працювати з природною глиною, — продовжує майстер. — Хоч попри сім’ю, роботу уже немає часу для того, щоб повністю зануритися в хобі, як колись на хуторі. Виготовляю на замовлення і посуд, роблю горнятка, глечики, макітри, підсвічники, та головна моя “фішка” — свистунці.

Ліпить скрізь: і на роботі, коли є вільний час, і вдома. Каже, що кухня у квартирі є водночас і майстернею. Навіть за кавою бере шматок глини і щось виробляє. Це — уже звичка. Мріє спорудити п’єц на дачі, щоб поглиблювати і розвивати улюблену справу.

Сім’я захоплення Юрія розділяє і підтримує, до речі, його дружина — теж дочка кераміста. Діти у Юрія, дочка та син 12-ти і 9-ти років, за давньою традицією гончарних родин, зростаючи у мистецькій атмосфері, також люблять ліпити відколи себе пам'ятають, їздять з ним на фестивалі та ярмарки, виявляють щире зацікавлення татовим ремеслом.

Хтозна, може династія гончарів у родині Іщуків саме зароджується…