Світлана Галущак залюблена в українську вишивку: «яскрава і життєствердна»

• Тернопільська майстриня  інтегрує національну символіку у своїх роботах, вдихаючи нове життя у давні орнаменти. Її вишивка — це не просто повторення давніх зразків, а новий погляд на традицію, який об'єднує минуле і сучасне. 
• Очільниця творчого об'єднання  "Берегиня" Світлана Галущак залучає нові покоління до мистецтва вишивки, передаючи їм любов до рідної культури, допомагає відчути, що вишивка — не просто ремесло, а частина життя. 

Більше, ніж хобі 

Світлана Галущак — керівниця творчого об'єднання, де збираються люди, які захоплені мистецтвом і красою, у своєму житті завжди мала особливий зв'язок із вишивкою. Ця любов до вишиванки не була випадковою, її корені сягають глибокого дитинства, коли вона спостерігала за роботою бабусі. 

— У мене вишивала бабуся, вона робила подушки, рушники та інші інтер'єрні речі, — розповідає Світлана, — але одяг не вишивали, таких традицій у нашій родині не було.  

Батько, за словами Світлани, вважав, що вишивка — це заняття для панянок, і не підтримував це хобі. Мама, хоч і захоплювалася рукоділлям, сама не вишивала. 

— Моє вишивання закінчилося на шкільних уроках трудового навчання, — згадує вона. — Лише після завершення навчання, здобувши «дуже творчу і жіночу» спеціальність «інженер механік — металорізальні верстати та інструменти», влилася в колектив виробничого об’єднання  «Ватра», де в обідній час жінки вишивали. Тоді вишивка повернулася в моє життя. Коли я побачила, як люди нею захоплюються, зрозуміла, що вишивка — це більше, ніж просто хобі, вона захопила і мене, бо — красива, яскрава, життєствердна.

Майстриня зізнається, що цей досвід змінив її погляд на вишивку — це було не просто рукоділля. Першим серйозним виробом став великодній рушничок, який вона зберігає донині. Відтоді вишила чимало рушників. І саме великодня тематика переважає у творчому доробку Світлани. 

 На замовлення не вишиває 

Вишивка для Світлани стала можливістю поєднувати точні науки з творчістю, водночас це — відпочинок, що дає можливість впорядковувати думки.

— Можливо, через те, що у мене математичний склад розуму, я люблю процес створення узорів, розбиваючи їх на фрагменти, оптимізую і розподіляю час, — ділиться майстриня. — Техніка вишивки у мене швидка, терміни залежать лише від приділеного часу: зазвичай вишиваю після роботи в робочі дні  по дві-три години. Це для мене відпочинок.

Орнаменти Світлана вибирає інтуїтивно, використовуючи досвід і знання про регіональні особливості вишивки. Мовляв: «Я не науковець і не етнограф», однак завжди прагне дотримуватися автентичності у своїх роботах. Додає щось своє, але зберігаючи автентичне начало. Вважає логічним використовувати в одному виробі візерунки одного регіону.

Символам не надає надмірного значення, хоча розуміє їх історичну глибину. Коли ті символи виникли, ще не було писемності, каже. Пріоритетним в орнаментиці, на думку майстрині, є краса і гармонія.  

Попри талант і любов до вишивки не вишиває на замовлення. 

— Вишивка — це заняття для душі, а для заробітку є робота, — каже Світлана. —  Ціную довіру, вишиваю так, як я бачу, останнім часом вишиваю сорочки для рідних, друзів, знайомих і дарую. 

Чи вишиває для військових, цікавимося. 

— Військовим — донатимо, — локанічно відповідає майстриня, — їм зараз більше потрібні гроші і зброя, а сорочки — після Перемоги. 

Бібліотека — не лише для книг

Світлана Галущак постійно ініціює нові проєкти і залучає людей до творчості. Вона керує об’єднанням "Берегиня", яке заснувала Євгенія Михайлівна Возна у 2005 році. 

— Цей клуб об'єднав тих, хто закоханий у народне мистецтво та традиції, — розповідає очільниця «Берегині». — Ми починали з невеликої групи однодумців, але зараз постійних учасників більше 20 осіб. Склад змінюється: хтось приходить раз, інші залишаються надовго.

Цікаво, що діяльність клубу зосереджена навколо Тернопільської міської бібліотеки №4 для дорослих, Етноцентр, яка стала місцем для зустрічей та обміну ідеями. Саме в стінах цієї бібліотеки «берегиньки»,  так себе називають членкині об'єднання, проводять майстер-класи та організовують виставки.

— Бібліотека — це не просто місце для книг, — говорить Світлана. — Тут є атмосфера, можливості, чудовий зацікавлений персонал. Тут ми збираємось безкоштовно і завжди маємо підтримку. 

Відтворили старожитності

Одним із таких проєктів було відтворення давніх рушників із бібліотечного фонду колекцій старожитностей, подарованих тернополянами.

— Ми з дівчатами відшивали їх, намагаючись зберегти автентичність, — згадує співрозмовниця. —  Відтворювали з пошкоджених, стареньких, вицвілих, а виходила краса. Це була чудова виставка, яку ми організували до війни: більше десятка рушників, доріжки, обереги зі змістом: «Боже великий єдиний, нам Україну храни». 

У цьому році, за словами Світлани, до Дня міста їх використовували для декорацій.  

Світлана з радістю ділиться своєю любов'ю до вишивки з молоддю. Зустрічі в бібліотеці, поїздки до етногалерей, майстер-класи з виготовлення ляльок у народному вбранні — все це спрямоване на збереження і популяризацію українських традиції. 

— Я підкидаю ідеї, а дівчата корують проєктами, — узагальнює роботу об'єднання майстриня. —  Наші заходи завжди відкриті для всіх охочих, їх ми анонсуємо в соцмережах. 

Для життя — новизна

Проєкти, якими опікується Світлана, завжди охоплюють різні аспекти традиційного мистецтва, і кожен із них насичений її енергією та творчістю. Вона живе цим мистецтвом і передає своє захоплення іншим.

Вишиванка для Світлани — це не лише елемент гардеробу, а візуальний образ національної культури, засіб збереження української ідентичності. Особливо вона підкреслює важливість вишитої сорочки, яка, на її думку, є нашим символом. 

— Вишивати сорочки зараз актуально, але ще важливіше їх носити, — наголошує Світлана. — Люди мають сорочки у гардеробах, але одягають їх рідко. Наприклад, сьогодні Різдво Пресвятої Богородиці, і я одна йшла в вишиванці. Ми повинні їх носити, щоб підтверджувати, що ми — українці. 

Світлана зауважила, що колись люди щоденно носили вишитий одяг — у будні сорочки, оздоблені вишитою смужкою,  у свята — пишно вишитих. Вишиття відображало не лише смак людини, а також регіональну приналежність, це була своєрідна візитка. 

— Колись по вишиванці впізнавали, з якого села людина, — каже майстриня.

Світлана завжди підходить до вишивки творчо, і її особливістю стало додавання жовто-блакитних елементів у свої роботи. 

— У мене є особливий «пунктик» — жовто-блакитний аспект, — зізнається вона.

— Додаю смужки, тризуб — інколи явно, інколи завуальовано. Це в нас, на Заході, завжди було присутнє: вкраплення синього і жовтого в квітах чи прапорці, воно мені завжди попадає в вічі. 

Традиція — жива, вважає Світлана. Вона в русі, а рух — це зміни. Давні орнаменти можна відтворити для пам'яті, каже, але у своїх роботах завжди додає щось нове. 

Вишиванка — цінність роду 

Вдома творить не лише Світлана. Її донька Ірина успадкувала мамине захоплення, але вибрала свій шлях — бісероплетіння. 

— Донька вишивала, але вирішила, що дві вишивальниці в одній родині — це забагато. Вона захопилася бісероплетінням і досягла в цьому успіху, — з гордістю говорить Світлана.

У 2016 році  з донькою Іриною та мамою організовували спільну виставку,  під назвою «Сад родинної майстерності» — у тій же 4-тій бібліотеці для дорослих, з якою співпрацюють уже понад 10 років. 

Активним «героєм» творчого процесу, який Світлана нерідко висвітлює у соцмережах, є домашній кіт. 

— Котики завжди обирають найкраще, тонко все відчувають, — усміхається майстриня. —  Наш любить ниточки, не краде, не збиткує, лягає на них і спить. Коли жарко — вмощується на льон, а взимку вкривається вишивкою в мене під руками. 

Читачам Світлана радить досліджувати свій рід, особливо через вишиванку, адже вишитий одяг має не тільки естетичну, а й історичну цінність. Проте, в своїй роботі вона завжди прагне до руху й оновлення. 

 

Читайте також:  Рукоділля — це модно: творять для душі і ЗСУ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.