Усе мистецтво — від любові, — вважає тернопільський художник, іконописець, педагог Петро Рак

• 75 років виповнилося викладачу Тернопільської художньої школи ім. М. Бойчука, талановитому педагогові і щирій добрій Людині — Петру Раку 
• За час роботи у художній школі, з 1990-го року, Петро Рак став натхненником для багатьох поколінь і зараз найбільше тішиться з того, що понад сто його випускників обрали мистецтво як професійну справу життя.

Олівці пахли натхненням

 — Свою земну діяльність розпочав у селі Маловоди на Теребовлянщині в 49-му, — захоплює художністю слова з перших хвилин співрозмовник, уникаючи звичних автобіографічних рамок. 

А свою пристрасть до малювання з дитинства описує так:

— Тато мені завжди купував кольорові олівці, це було для мене найбільше свято, тому я чекав повернення тата з ринку.

Із зачаруванням і особливим теплом пан Петро згадує запах тих олівців, каже, що це було головним заохоченням до улюбленої справи. 

Що малював? Тоді ще маленький майбутній художник дуже своєрідно сприймав навколишній світ. Серед його ранніх робіт — і пейзажики, що оточували рідну хату, і до болю близька нам сьогодні тема — війна.   

— Між хлопцями в селі у нас були навіть своєрідні змагання, хто краще намалює війну, — пригадує дитячі захоплення художник. — Малювали кораблі, танки, намагаючись передати динаміку баталій. 

Згодом у цих роботах пан Петро побачив відчуття композиції, ритму, кольору, що не кожній дитячій руці до снаги, зараз би ці малюнки для нього мали особливу цінність, як етап розвитку свідомості творчості з перших кроків, та з болем шкодує, що при переїздах вони немовби розчинилися. 

Батьки бачили медиком

Вчився маленький художник на репродукціях класиків, вдивляючись у кольористику, тематику, композицію. Зростав у творчій атмосфері:

— То було дитяче щастя, дух мистецтва 

мама витинала фіранки з паперу, дідусь писав писанки, я вибирав візеруночки, — пригадує, наче яскраву казку, — а тато був ковалем, кузня стояла на подвір'ї, це для мене було щось надзвичайне — ритміка накувальні, як гра на ударних — любив спостерігати за татовою роботою. 

Ілюстрацію про своє дитинство художник зберіг не лише у спогадах, а й у власній картині. Писав її ще у сьомому класі. 

Незважаючи на те, що батьки мріяли, щоб їхній син був медиком, каже, що таки мистецтво у ньому перемогло. 

— Зібрав валізку і самостійно вибирав, де здобути професійну освіту художника, вступив у тоді ще Косівський технікум народних художніх промислів, — пригадує, — відмінно склав вступні іспити у відділ художньої обробки металу. 

«Намалюй іконочку»

Мистецький заклад пан Петро закінчив у 1975-му з відзнакою, а дипломною роботою була емблема альма-матер, яка до сьогодні виконує свою мистецько-презентаційну роль на одному із корпусів тепер уже Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.   

 — Від того, в  якому середовищі виховується дитина, залежить, що буде закладено в душу художника, — так співрозмовник відповів на запитання про ще один відомий нам напрямок його творчості — іконопис. —  Наша родина — віруюча, мама з татом, бабуся, дідусь любили Божий захист, ми росли слухняними і відповідальними. Якось десь у восьмому чи дев’ятому класі  мама попросила, щоб я змалював ікону.

Це, за словами пана Петра, була іконка за традиціями західно-українського іконопису малювання на склі — нелегка техніка, але, зважаючи на  бажання малювати і радість, що нарешті йому довірили таке завдання, вона йому вдалася. 

Далі пішли замовлення друзів «Намалюй, Петре, іконочку на подарунок», а згодом почав переходити на полотно. Зараз отримує замовлення, зокрема і для церковних іконостасів. Ікони Петра Рака є в Церкві Матері Божої Неустанної помочі, що на бульварі Данила Галицького в Тернополі, в його рідних Маловодах, в Зарваниці, в селі Дружба.  

Мистецтво і скрегіт металу

Творчо насиченими і багатогранними у Петра Рака є усі етапи його життя — незалежно від місця роботи. Приміром, зовсім не мистецький за своєю назвою Тернопільський комбайновий завод розкрив для художника величезний простір для самореалізації. Сюди влаштувався за направленням після закінчення навчального закладу.  

Відділ, де працював Петро Рак, мав назву «бюро естетики». Четверо фахових художників розвивали культурні напрямки величезного підприємства: від розробки макетів, оформлення музеїв та філіалів відпочинкових зон до організації художніх студій  любителів мистецтва і виставок переважно на виробничу тематику. 

Приміром, молодіжну виставку організовували у середині 80-х  у Катедральному соборі, який за радянських часів був галереєю. За приклади тематичних робіт Петро Іванович пригадав своє полотно «У ливарному цеху», над яким працював тривалий час, готуючи замальовки працівників довкола ковшів з розтопленим металом. Для цього відвідував найгарячіше місце, «ядро» заводу. Писав і портрет працівника — ветерана війни, представляв на виставках і ряд інших уже невиробничого спрямування робіт: пейзажі, етюди приймали з охотою, каже. Роботи обирали мистецько-художні ради.

Цей період Петро Іванович називає «контрастами», адже мистецтво межувало зі скреготом металів, і працювати там було престижно:  комбайновий вважали індустріальним підприємством міжнародних масштабів. Тому, радів, що цінують.    

Також Петро Рак має цікавий досвід у розробці ескізів значків визначних архітектурних пам'яток Тернополя.  

— У нас був гравер, роботи затверджувала рада художнього фонду, де згодом працював сам, пустили в виробництво, — пригадує, — це було п'ять значків: Надставна церква, Катедра, православна, що в центрі, її ще називали «Середня», виготовлені із міді та алюмінію, продавалися у кіосках. 

Розробляв також ескізи для ковальської майстерні, любить поєднання металу з каменем, архітектурою. 

Живопис займає першість

 У 1990 році Петро Рак перейшов на викладацьку роботу в художню школу ім. Михайла Бойчука, де викладає фахові дисципліни з рисунку, живопису, композиції, скульптури та продовжує створювати живописні, графічні й іконописні роботи. 

Найбільше до душі йому, як і його учням, прикладні роботи — композиція. Мовляв, дитина цьому завше більш радіє, ніж пензлику.   Але, попри те, живопис займає першість.

— Художник повинен шукати своє, пробувати різні техніки, сюжети, згодом його обов'язково впізнають, — по-викладацький надихаюче, — продовжує про педагогічно-мистецьку роботу. —  художня школа дає найбільше вражень, працювати тут — це найбільше приємність: завжди щось підказує новизну, дитяча безпосередність показує, чим мають зацікавити вчителі. Мистецтво, народжене від любові, приємне для споглядання, несе духовність, красу, спокій позитивні емоції, відчуття Божого світу. 

Найбільше піднімає дух педагогу те, що  багато, більше сотні, його випускників працюють за фахом, завойовували перші місця на конкурсах, отже недаремною була праця, каже. 

Спостерігає, що діти дуже активно працюють в відтворенні емоційного спротиву, відгукуються на реалії.

 — Діти не можуть взяти гвинтівки, вони мистецтвом висловлюють свою небайдужість, — підсумовує вдумливо, — це дає надію, що ми не станем на коліна перед нашестям, надію на Перемогу. Усе мистецтво йде від прекрасного, від любові. Хай так і буде…

Читайте також: «Відчуваю себе пензликом в руках Божих», — майстриня У Гримайлові пише ікони за візантійськими традиціями

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.