«Вертатись немає куди!» Історія родини, яка врятувалась з колишнього міста-курорту Слов’янська

• 29-річна Карина разом з матір’ю і двома маленькими дітьми прибули до нашого міста зі Слов’янська, що на Донеччині. Ще у квітні 2014 року їхнє місто стало ареною бойових дій між російськими терористичними угрупованнями й українськими оборонцями, тому родина жінки сповна пізнала сенс слова «війна».
• Карина й гадки не мала, що після пережитого тоді у Слов’янську їй доведеться покидати рідний дім у 2022 році та їхати у безвість…

До слова, за даними Генштабу ЗСУ наразі найбільша активність ворожих військ спостерігається якраз на Слобожанському та Донецькому напрямках.

Ситуація на Донбасі надзвичайно важка, російська армія постійно намагається наступати на Слов’янськ і Сіверодонецьк, але українські військові мужньо стримують атаки загарбників.

Приміром, у ніч з 21 на 22 квітня ворог обстріляв Слов’янськ імовірно із застосуванням касетних боєприпасів. Керівник місцевої ОВА Вадим Лях закликав усіх мешканців евакуюватись якомога швидше. Згодом, на початку травня агресор обстріляв центральну частину Слов’янська.

Згідно з повідомлення Укрінформу за 23 травня, зараз російські підрозділи готуються відновити наступ на Слов’янському напрямку. Саме тому 24 травня усіх охочих жителів міста автобусом евакуюють до Дніпра. У ВЦА закликали населення, яке ще залишається у Слов’янську, не ігнорувати можливість виїхати у безпечне місце.

Росіяни руйнували все на своєму шляху…

Карина – домогосподарка, й до війни знаходилась в декреті по догляду за молодшою дитиною. У неї двоє маленьких дочок. Жінка розповідає, що аж ніяк не очікувала нового етапу російсько-української війни, який розпочався вранці 24 лютого. Говорить: події, які відбуваються тепер, значно гірші й жахливіші, ніж було раніше.  

– Слов’янськ набагато менший за Тернопіль, у нас населення становить приблизно 100 тисяч осіб. У 2014 році в місто приїхало багато переселенців з Горлівки, Ізюму, Барвінкового, інших населених пунктів, які намагались захопити окупанти. Люди тікали звідти, а тепер доводиться і зі Слов’янська рятуватись. Ми теж були змушені поїхати, – зітхає Карина.

За її словами, ворог «глушив» у місті мобільний зв’язок та Інтернет. Українські волонтери привозили туди гуманітарну допомогу, зокрема, багато продуктів харчування, однак за ними слід було їхати і стояти у велетенській черзі.

– Були проблеми з банкоматами, перестала працювати пошта. В аптеках закінчувались ліки. Техніки російської ставало все більше і нам було страшно, що у ворогів в голові. Вони руйнували все підряд. Знищували цивільне населення, не жаліли дітей… Бомбили школи, дитсадочки, лікарні. Села деякі з землею рівняли… Ми з сім’єю до останнього залишалися вдома, але потім не витримали й вирішили їхати! – розповідає нам жінка.

«До Полтави нас тягнули дизелем…»

Карина ділиться, що з мамою й малечею хотіла вирушити за кордон, але обставини склались зовсім по-іншому. Зі Слов’янська родина виїхала 9 квітня.

– Ситуація в місті погіршувалась, тому ми прийняли рішення їхати. Чесно кажучи, навіть не встигли зібрати речі. В чому були – в тому й тікали, прихопили з собою трохи одягу –дитячого, в основному, й аптечку. Все вмістилось в одну сумку, – говорить переселенка.

Приїхавши на вокзал, сім’я дізналась, що їхній потяг, на який завчасно придбали квитки, запізнюється. Як виявилось, згодом він прийшов розбитий, бо у нього влучили окупанти.

– Волонтери «впихнули» нас в перший-ліпший потяг до Ужгорода. Ми навіть води не встигли купити! Але ці люди дали нам упаковку й сказали їхати, адже іншого шансу могло й не бути! – пригадує Карина.

До Полтави жінки з малечею добирались довго, туди пасажирів тягнули «дизелем». Ледве рухались, бо залізничні проводи скрізь були обірвані.

– Їхали ми максимально тихо, з закритими шторами. Після Полтави стало легше, нас перечепили до іншого потяга. В Тернополі ми спонтанно опинились. Дорога зі Слов’янська зайняла понад добу, тому вирішили зупинитись тут. Втомились страшенно, буквально падали з ніг! – каже жінка.

Знайшли тимчасовий прихисток у 28 школі

У невеликому селі під Слов’янськом залишились бабуся з дідусем Карини, які не захотіли евакуюватись. Їх забезпечили усім необхідним.

– Коли дзвонимо до них – розказують, що ворог регулярно обстрілює наше рідне місто. Мої бабуся з дідусем живуть навпроти школи, говорили, що і туди було потрапляння. Тому постійно ночують у погребі, – ділиться Карина.

Волонтери зі Штабу на другому поверсі залізничного вокзалу в Тернополі направили сім’ю жінки у загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №28.

– Ми живемо тут. Хочемо прийти в себе, а тоді думатимемо, що робити далі! Моя донька досі, як бачить військового, запитує: «Мамо, до нас що війна прийшла?». Малі дуже лякались, коли чули, як винищувачі пролітали над будинками у Слов’янську. Знаємо, що наш будинок там пошкоджений. Тому поки вертатись немає куди… – завершує розмову Карина.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.