Його витворами захоплюється вся Україна! Історія «сільського філософа» Віктора Лупійчука (РЕПОРТАЖ)

• Віктор Лупійчук з дитячих років захопився творенням виробів з дерева, каменю й металу. Таке ремесло передалось чоловікові від батька Володимира – визначного скульптора, різьбяра й громадського діяча.
• Ми завітали у майстерню до пана Віктора, де народжуються на світ його найкреативніші задуми, і дізналися, чим живе та що творить у воєнний час «сільський філософ».

Віктору Лупійчуку 61 рік. До майстерні у селі Гаї Шевченківські, яку чоловік жартома називає «Хутором», він приходить з Тернополя кожного дня.

Коли дивуємось, як це – пішки долати відстань у кілька кілометрів, він сміється.

– Моя мама теж так сюди добирається, а їй вже 85 років. Як вона ходить, так і я ходжу. Мені після того, як прокинусь треба пройтися, аби потім мати настій до роботи. У майстерні маю всі комунікації, необхідні для життя. Можу тут навіть цілий тиждень сидіти. Коли ночую на «Хуторі», то вранці десь бігаю, обливаюся холодною водою, – розповідає пан Віктор.

Встаючи о 5:30, майстер на дорогу до Гаїв Шевченківських витрачає приблизно дві години. Працює в майстерні до 18-19 години, а далі повертається в Тернопіль.

Не вважає себе різьбярем, швидше скульптором

Віктор Лупійчук свого часу закінчив обласний педагогічний інститут (тепер ТНПУ імені Володимира Гнатюка – прим.), здобувши фах педагога з трудового навчання. Однак, за своєю спеціальністю чоловік не працював ні дня.

– Перед армією я був вчителем малювання у школі, а потім організував студію різьби по дереву. Нею керував 25 років. Натомість різьбярство та інші ремесла перейняв від батька, який є людиною з великої літери! – підкреслює пан Віктор.

До слова, Володимир Лупійчук займався скульптурою з 1961 року, входив до Національної спілки майстрів народного мистецтва України та носив звання Заслуженого майстра народної творчості. Його витвори зберігаються в музеях Тернопільщини, у Львові, Києві, Каневі, Яготині тощо.

– Він відроджував на українських теренах козацтво, будучи головою Ради Старійшин. Коли відбувався Помаранчевий майдан, батько на сцені вручив Ющенку булаву від козацького товариства. Маючи живописну освіту, тато почав ліпити. Коли зрозумів, що скульптури тривкі, руйнуються від виставки до виставки, то змінив спеціалізацію й втілював ідеї в дерево. Через вироби він доносив власну думку до суспільства. Так зараз роблю і я! – каже пан Віктор.

Віктор Лупійчук не любить, коли його називають різьбярем. Зумовлено це тим, що дане слово не до кінця відображає все те, чим він займається.

– Я ніколи не відносився до своєї роботи, як до різьбярства. Хоч і студія моя носила таку назву, і вважаю, що був хорошим вчителем (про це свідчать досягнення учнів, з якими досі підтримую зв’язок), та профі не є. Чітко розрізняю професію різьбяра, її техніку, але до своєї роботи ставлюсь трішки по-іншому. Є думка – варто втілити її у якомусь фізичному матеріалі! Для цього спершу мусиш побути скульптором, – говорить пан Віктор.

Віктору Лупійчуку під силу освоїти будь-який матеріал: чи то дерево, чи камінь, чи метал або гіпс. Працюючи у студії різьби по дереву, майстер нерідко навчав своїй справі вже дорослих чоловіків.  



















– Дехто показував на конкретний виріб і вигукував: «Ой, Вітя, як би я хотів таке зробити!». Відповідаю: «Та без проблем, навчу!». Той сміється, мовляв, коли намалював дитині у першому класі хату на урок, то весь клас реготав. Хлопці не вірили, що все куди простіше, ніж здається на перший погляд. Я переконував: «Даю гарантію! Як мрієте займатись різьбярством і будете нормально вчитись – через рік-два станете професіоналами!» – ділиться він.

«Як мене попи терплять – не знаю…»

У майстерні пана Віктора зібрана порівняно невелика кількість робіт. За його словами, як тільки створює щось солідне – це забирають у музей до Скалата.

– Упродовж багатьох років у Збаражі діє виставка батькових виробів. Ними оформлені аж два зали. Віднедавна у музеї зберігались і двадцять моїх робіт, яких ставало все більше. Згодом твори розділили, у Збаражі залишили суто батькові, а мої майже всі перевезли до Скалатського замку, там організована постійно діюча виставка. Крім того, я маю шефство над музеєм Зборівської битви, де зберігається кілька десятків моїх робіт, – розказує Віктор Лупійчук.

Він наголошує: нерідко для майстрів проблемним є знайти гідне місце для своїх витворів. Йому, натомість, пощастило, адже має де розмістити власні роботи.

– У те, що ти створюєш, вкладаєш якийсь помисел та енергію, і все це мають сприйняти інші люди. Тільки тоді витвір справді «працює»! – пояснює чоловік.

Здебільшого майстер працює над роботами національної, іноді козацької тематики. Цей напрямок полюбляв і його батько – Володимир Лупійчук.







– Але якщо у нього переважали козацькі сюжети, то в мене є відхилення більше на релігію й вірування. Я не вважаю себе ортодоксальним або й взагалі християнином. Орієнтовно 50% моїх виробів присвячені язичництву. Хоча парадокс, не парадокс – створив десятки іконостасів. У самому Тернополі стоять зо три моїх іконостаси. З чистою совістю вважаю, що зробив добру справу! Як мене попи терплять – не знаю, та роблю своє, – сміється Віктор.

У 1990-х роках, ще за Союзу, він заснував гурт «Побратим». До нього входив десяток його творчих однодумців: живописці, різьбярі, скульптори. Разом з товаришами пан Віктор об’їздив всю Україну з виставками на козацькі теми.

Інше креативне захоплення майстра – виготовляти комплекти декоративних шахмат з дерева. Це діло йому особливо подобається, адже фантазує на повну.

– Всі мої комплекти не зовсім стандартні. Найпростіший варіант шахмат відтворює Зборівську битву. Інші – налічують три войська. Я надумався відтворити у фігурах менталітет тих народів, з якими українці пов’язані у глобальному контексті: Азія, Русь та Європа. Це все різні філософії життя. Відповідно, коли граєш за якусь з трьох сторін, треба робити це відповідно до характерних рис певного етносу, – ділиться з нами Віктор Лупійчук.

Ще один його чи не найцікавіший комплект шахмат відтворює добро і зло. Чоловік говорить: над ним більше працював у блокноті й голові, ніж руками.







– Кожна з моїх шахових фігур різна, немає жодної однакової. Слід було розписати спершу «пішачків» зла, тоді добра. Я з поміж усіх гріхів і негативних якостей людей обрав вісім. Вирізав азарт, хіть, жадібність, злодійство, зажерливість тощо. Тоді обдумав задній ряд по мірі посилення фігур зла або добра. Найбільше часу зайняло створення короля темряви, – пригадує він.

Ця шахова фігура у пана Віктора вийшла дуже незвичайною, модернізованою. Король зла ховається, нікому не показує істинне обличчя, а лишень маніпулює людьми, смикає за ниточки. 

На запитання, скільки часу йде на виготовлення комплектів, майстер відповідає, що ця справа не зовсім піддається підрахунку.

– Може зробитись швидше, можу відкласти роботу. Якби мене попросили повторити конкретні шахмати, сказав би, приміром, «На це піде чотири місяці». А от час, витрачений на перший витвір, не злічити. Я ще такий, що водночас берусь за кілька робіт! Пів дня вирізаю щось одне, кидаю і давай створювати геть інше.

Називає себе сільським філософом і любить читати

Найбільші за габаритами вироби Віктора Лупійчука розміщені у селі Забойки під Тернополем, де є стрілецький курган з кам’яними скульптурами козака і воїна УПА, а ще на фасаді музею Зборівської битви восени минулого року встановили триметрову постать козака, створену майстром.

– Мої іконостаси бували дуже високі, ще більші! З металу нерідко роблю якісь маленькі, дрібні детальки. Іноді відливаю щось із пластмаси до комплектів шахмат. Люблю опановувати нові матеріали, – каже він.













У воєнний час, розповідає чоловік, у його творчості фактично нічого не змінилося. Тематика робіт та ж сама, адже цілком відповідає нинішнім подіям.

– В мого старшого сина у Києві є шахмати «Полтавська битва». Там козаки б’ються з москалями, це дуже символічно, – вигукує пан Віктор.

Для роботи він потребує небагато матеріалів. Грубо кажучи – може спиляти дерево на городі і цілий рік щось із нього вирізати.

– Регулярно щось придумується цікаве! Наприклад, колись я спиляв вишню і мені дуже сподобалася одна химерна гілка. Шкода було її пускати на дрова. Просто зробити паличку – не цікаво. У нашій родині за східним гороскопом дружина змія, а я щур. Вважається, що змія завжди поїдає щура. Мене це дістало, тому на своїй кривульці зробив все навпаки. Щур тримає змію у зубах! Іноді створюю щось смішне, іноді метафоричне, – розповідає Віктор Лупійчук.

Зараз майстер працює над дерев’яним футляром для двотомника «Кобзаря» Тараса Шевченка. Роботу у пана Віктора замовив його близький друг.

– Товариш мислив так: у кожній українській хаті має бути «Кобзар», бо це одна з головних книг для українця. Виникла ідея зробити ось такий футляр-шкатулку. За основу взяв видання «Кобзаря» 1990-х років видавництва «Дніпро», ілюстрації до якого намалював мій батько, – говорить чоловік.

Ділиться з нами, що до нього часто звертаються люди – і знайомі, і чужинці, й просять що-небудь створити. За своє життя пан Віктор має чимало знайомств.

– Завдяки виставці у Збаражі моєю персоною цікавляться туристи з різних міст. Потім зв’язуються зі мною, шукають контакти. Я не комп’ютеризований, хіба у Фейсбуці публікую фото, – розповідає.

На дозвіллі Віктор Лупійчук обожнює читати. До цього привчив і своїх трьох синів. Як вдома, так і на «Хуторі» тримає величезну кількість книг.

– Якщо мені подобається якийсь письменник – можу «до дірок» його книги перечитати. Люблю Ремарка, Загребельного, щось на історичну тематику, звідки черпаю для себе інформацію. Найбільше перечитував «Пригоди бравого вояка Швейка». Це нелегка історія, – каже пан Віктор.

На завершення він говорить: називає себе сільським філософом.

– Звідки береться творча ідея – цього вам ніхто не скаже, бо це неможливо! Все літає у повітрі! Тому не знаю, якої роботи маю більше: чи руками, чи мізками. Сиджу і щось обдумаю! Що обдумав – втілюю в життя… – усміхається майстер.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.