«Земля дає надію…» Родина зниклого безвісти воїна з Ладичина береже його справу і чекає на повернення

Микола Сясько все життя мріяв працювати на землі. Він захоплювався вирощуванням спаржі й хотів перетворити це на родинну справу. Але велика війна змусила поставити все на паузу й узяти до рук зброю. Вже понад два роки Микола у переліку зниклих безвісти, а мама і сестра бережуть його справу в надії, що захисник обов’язково повернеться.

29-річний Микола Сясько родом із Ладичина, що в Микулинецькій громаді. Він – наймолодший серед сестер у багатодітній родині. Батьки змалечку вчили цінувати природу та все, що вона дає. А любов до землі йому прищепила мама – власним прикладом, постійно пораючись у садку чи на городі. І якби не клята війна, говорить мати Тетяна Сясько, Микола й далі працював би на землі, розвивав свою справу і тішився кожним паростком.

Праця на землі – його поклик

Ще у шкільні роки Микола Сясько мріяв про власне господарство – із садами та полями, де вирощуватиме овочі й фрукти. І хоча здобував фах слюсаря-ремонтника в одному з училищ Тернополя, від своєї мети не відмовився.

– Пам’ятаю, як він закупив саджанці винограду, як розширював наш садок. Він від ранку до темної ночі був готовий сидіти біля рослин, обробляти їх, доглядати. Додатково вирощував полуницю, ожину. Садив по кілька рядків на городі й експериментував – як краще й що краще ростиме. Переважно досліджував, працював на техніці, а ми допомагали лише під його чітким керівництвом. Він завжди робив усе спокійно, виважено, з турботою до кожної рослини й вдячністю до Бога, – говорить мама Тетяна.

У 2018 році наш земляк зацікавився спаржею. Тоді разом із мамою придбав кілька пакетиків насіння і висіяв один п’ятдесятиметровий рядок на городі.

– Він багато читав про спаржу в інтернеті. Ба більше – знайшов фермерів із Черкащини та Херсонщини, які вже її вирощували, зателефонував їм і просив консультації. Цікавився, яке насіння краще купувати, як і де садити, який догляд потрібен. І все завжди занотовував у блокнот, щоб не забути, щоб робити все фахово, – згадує пані Тетяна.

Захист України – свідомий вибір 

У 2022 році Микола планував розширювати плантації й спробувати продавати врожай. Але почалася війна. З перших днів він був на телефоні з друзями-військовими, читав новини й говорив, що треба захищати Україну. Вже восени 2022 року не всидів удома й долучився до Першої окремої бригади спецпризначення імені Івана Богуна.

– Нікому нічого не сказав… Просто вирішив і тихенько пішов до військкомату. Там уже пройшов спеціальну комісію, отримав повістку, а за два тижні, 22 вересня 2022 року, його викликали й сказали збиратися. Він мені сказав: «Мамо, треба захищати». І так собі й пішов, – каже пані Тетяна.

Львів, Житомир, Кривий Ріг – після навчання з побратимами наш земляк виконував бойові завдання на Херсонщині та Харківщині.

– Він ніколи не казав, які завдання виконував, чи було складно, чи щось потрібно. Лише передавав речі додому й залишав маленькі записки. На всі запитання відповідав: «Мамо, вам того не треба знати, все нормально. Бережіть себе». Я навіть не знала, у яких населених пунктах він був. Лише одного разу сказав, що на Харківщині охороняли кордони, а росіяни були за кілька кілометрів, – говорить жінка.

А ось останньою точкою його дислокації стала Донеччина. На Бахмутському напрямку наш земляк вийшов на виконання завдання, але на позиції так і не повернувся. 

– Це був січень 2023 року, їх терміново відправили в селище Красна Гора біля Бахмута, – каже пані Тетяна. – Пам’ятаю: увечері шостого й вранці сьомого січня він ще телефонував. Ми трохи поговорили. Просив, щоб молилися за нього, а я не могла стримати сліз. Після розмови він вимкнув телефон і більше я не чула голосу свого сина, свого Миколи.

Ні через три, ні через десять днів Микола Сясько не вийшов на зв’язок. На руках матері – довідка про статус зниклого безвісти, в поліції відкрили справу… Але за понад два роки ніхто так і не знайшов його ні серед мертвих, ні серед живих.

«Це мій порятунок…»

Щоб триматися й не впадати у відчай, Тетяна Сясько разом із донькою вирішили продовжити справу Миколи – вирощувати спаржу. Вони доглядають рослини, поливають їх і роблять усе так, як захисник колись заповів у своєму блокноті.

– Морально мені важко, але поки є багато роботи – треба брати й робити. Треба полоти, обробляти, поливати. Це важка праця, постійно треба бути на землі. Але не буває й хвилини, щоб я про нього не думала. Відтоді, як пропав –  він завжди у мене перед очима, я відчуваю його, чую його голос. Наче він тут, ходить біля мене. Я дуже вдячна Миколі, що він усе записував у блокнот – кожну пораду фермерів, кожну деталь. Бо ми хоч і допомагали йому, але під чітким керівництвом. А зараз – без нього, без його підказок, нам ніяк, — каже мама Тетяна.

Турботи про справу сина – мотивація для пані Тетяни жити далі і дочекатися сина у рідному домі. 

– Якби я не думала про нього і не хотіла для нього це зберегти – щоб, коли повернеться, мав за що взятися – я не знаю, чи витримала б до сьогодні. Дуже важко… Мене тримає той стимул, що він повернеться, а я збережу все для нього, і ми будемо працювати разом. Я хочу, щоб він зайшов до двору й побачив, що ми не байдикували, а працювали й розвивали його справу, поки він був на фронті, — говорить матір воїна.

Миколина справа живе – у руках матері й сестри, у землі, яку він так любив. І поки росте спаржа, зберігається й надія на повернення бійця. 

Читайте також:

Як отримати кошти на розвиток бізнесу? Досвід бойового медика з Кременця

Війна – не привід забувати про мрії! Як тернополянка ризикнула і розпочала бізнес за кошти держави

Частинка Херсона у Тернополі. Реальна історія про те, як відкрити кав’ярню під час війни

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.