Побачив смерть 22 січня. Тоді ж і поранили

10 днів у лікарні після поранення – і знову на Майдан. Навесні, коли євромайданівські події були позаду, тернопільський «самооборонівець» Роман Павлишин в медзакладі провів понад 2 місяці.  

• Коли побачив, що наша доблесна міліція побила дітей, рішення було однозначним – їхати, - розповів тернополянин Роман Павлишин, 38 р. - Думав, я можу чимось допомогти, на відміну від дітей-студентів. Просто не дам, щоб зі мною зробили, як з ними.

Щось тоді потрібно було змінювати, бо у самого двійко маленький дітей, розмірковував  пан Роман. Його сину було півтора рочки, а доньці – 6. Вона саме пішла у 1 клас.  

- Поїхав на Майдан 3 грудня, аби і своїх дітей захищати, - пояснив пан Роман. – І щоб не коїлось таке – будь-хто може позволити собі вдарити дитину і все йому зійде з рук.

Спочатку знайшов там своїх, тернопільських, з якими потім стояв пліч-о-пліч, пригадує пан Павлишин. Рідко хто був професійно навчений військовій справі. Тому перші навички з оборони та власного захисту більшість мітингуючих отримували саме на Майдані.

9 грудня – саме цю дату пан Роман пригадує, як перший «армагедон» - гаряче було біля Адміністарції Президента. Через два дні – 11 грудня - на вул. Інститутській. 15-та сотня, у складі якої були тернополяни і сам пан Роман, разом з 14-ою – членами молодіжного націоналістичного конгресу – тримали оборону від «Беркуту», аби не дати їм пройти на Інститутську.

«Зачепило», як рятував фотографа

• Ввечері ми почистили сніг, насипали ним барикаду і пішли відпочивати, - пригадує пан Роман. – О першій ночі хтось прибіг і кричав: «Беркут» йде на Майдан». Ми за мить вийшли на ту барикаду і зайняли оборону. До 10 ранку тримали. Поки «Беркут» звідти не пішов. Тоді було багато поранених - з гематомами, оіками, травмами. Але ніхто не збирався поступатись.

Віч-на-віч зі смертю зустрівся вперше 22 січня. Того ж дня Роман Павлишин і сам отримав поранення.

• В той день бої йшли на вул. Грушевського – пригадує майданівець. - Зранку «Беркут» закидав мітингувальників гранатами з болтами, плиткою. Стріляли металевими кулями, зупиняючи автомобілі.

У той день загинули Сергій Нігоян, Михайло Жизневський… Вони були одним з перших, хто розпочав відлік героїв Небесної сотні.

• Вранці цього дня я був на передовій і побачив, як хлопчина-фотограф, якого «зачепило» осколками гранати, впав, - пригадав пан Роман. - Я побіг, аби його витягти… «Беркут» тим часом й далі кидав гранатами. Одна з них вцілила мені в ногу, від чого мене підкинуло. Друга в повітрі «зачепила» вже поранену. Мене відкинуло на бордюр.

Три місяці лікарень

Далі, як в уповільненій стрічці, бачив, як забирають пораненого фотографа. Хтось бідбіг і до Романа, цікавлячись, чи потрібна допомога. Той відмовився. За мить, як у мареві,  встав і знову попрямував в бік Майдану. Аж доки чоловіка не перестріли знайомі з вигуками: «Слухай, та ти весь закривавлений».

• Нестерпно болів хребет, ще тоді думав, диски «позлітали», - пригадує пан Роман. – Хтось з афганців намагався вправити їх. Допомогло хвилин на 10.

Чоловіка перенесли до Будинку профспілок. Чотири доби уколів та елементарних процедур, які можна було надати в таких умовах. Після цього Романа відправили до Тернополя.

• Тоді мене вистачило на 10 днів лікування, і я знову поїхав на Майдан, - зізнався пан Роман. – Вже навесні пролежав у лікарні 2 місяці.

Згодом майданівець отримав повістку. Аби піти воювати – потрібно знову було лягти до лікарні. Однак, вердикт лікарів був одностайнім – через отримані на Майдані травми воювати не може.

• Більшість з тих, з ким стояв на Майдані - зараз на фронті, - пан Роман. – Я воювати не можу. Тому займаюсь волонтерством і роблю все, аби хоч так їм допомогти.