Лист у вічність до мами

Слово найперше гука немовля:
Мамо!
Виріс. Вокзал. І солдат промовля:
Мамо!
Пада в атаці, як гримить земля:
Мамо!
Встав, і пішов, і вуста для живих розтуля:
Мамо!

А в мене мами немає. Вмерла вона. Ще на одну матір стало менше на білому світі. Чом ви, мамо, так рано лягли у постіль земляну, чи то ліжко твердим вам здалося в останньому літі?

Але тоді ще моя мама, моя найрідніша людина була поряд зі мною і здавалося, що так буде завжди. Та січневої днини, мамо, ви відійшли у вічність, вас немає поряд вже декілька літ, а мені раз у раз хочеться торкнутися вашого чола, провести рукою по рідному мені обличчю, яке оране-переоране зморшками, немов осінніми борознами.

Мамо, я кличу вас через роки. Я довго вдивляюся в зоряне небо, щоб відшукати вашу зірку, але ви були такі благородні, святі і жертовні, що ваша зірка так високо, здається біля самого Бога.

Мамо, я й досі бачу легенький помах вашої руки, яким ви мене завжди проводжали і зустрічали з далеких доріг. І знов хочеться поцілувати ваші долоні, впасти вам на коліна, як в дитинстві, щоб ви обігріли мене своїм серцем, бо тільки серце матері може дати нам те, чого ми ніколи самі не досягнемо.

Мамо, я цілую ваш хрест, а мені здається, що то не хрест, а ваші руки хочуть мене обняти, притиснути до грудей і прийняти на себе всі мої болі і печалі.

Цілую ваш хрест дерев’яний,

неначе цілую чоло вам.

А може не хрест, а ви так

підставили небу долоні.

Приходьте до мене в сни, мамо, я так чекаю зустрічі з вами. Хочу вашої поради, ваших пісень, ваших спогадів, як легенд. Приходьте, мамо, до мене в сни хоч в день ваших народин, коли відривається від гілля жовтий листок і немов безкрила пташка, помахавши пір’їнами, безсило падає додолу, коли падають дощі і по шибках скочуються краплини, немов сльозини, ваші сльозини, мамо.

Тож бережімо маму, коли вона поряд. Любімо її, шануймо її, пильнуймо її сьогодні, щоб завтра не спізнитись, бо матері не хочуть зайвий раз печалити наше серце.

Зінаїда ТОПОРЕНКО

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.