Зводячи нові об’єкти, не можна керуватися лише бажанням замовника. Адже споруда, що не впишеться в довколишній архітектурний ансамбль, згодом роками мулятиме всім око.
У цьому переконаний колишній головний архітектор Тернополя й Тернопільської області Станіслав Калашник (61 р.). Тепер пан Станіслав — на пенсії, виконує архітектурні проекти та працює у власній творчій майстерні.
— Коли мене питають, чим зараз займаюся, то віджартовуюся: мовляв, заточую олівці синам, — каже пан Калашник. — Адже мій старший, Микола, теж архітектор. Молодший, Олександр, закінчив педуніверситет і продовжує навчання у Львові.
Працює пан Станіслав “по-старому” — олівцем на папері. Визнає — комп’ютер значно спрощує роботу архітектора, однак каже, що відчуття олівця в руці машина не замінить.
— Ми із синами часом навіть змагаємося — я креслю від руки, а вони — на комп’ютері, — розповідає архітектор. — Результат однаковий. Так, комп’ютер допомагає у  технологічних моментах, але через руку й олівець “проходить” душа.
Дідусь був будівельником
— Кажуть, тернопільський архітектор родом не з Тернопілля. Як ви сюди потрапили?
— Народився я на Вінниччині, у славному селі Кальник. Але в 1950 р. родина перебралася у Тернопіль. Тож батьківщиною вважаю і Вінниччину, і Тернопільщину.
— Як обрали фах?
— Ще у школі пощастило спілкуватися з багатьма знаменитими на той час тернопільськими художниками. Роботи багатьох із них тепер виставлені у мене вдома. Було подружжя Гончаруків із Микулинців, з яким я дуже любив ходити на етюди. Вони мене тоді спитали: “Хочеш малювати?”. Кажу: “Хочу”. Загрунтували мені картон, дали два пензлі і три фарби: чорну, жовту охру і білу. Я спам’ятався: “Може, ще зеленої?”. А вони: “Якщо ти чорною і жовтою навчишся передавати зелене, то зеленої тобі вже не треба буде”...
Також добре пам’ятаю Андрія Петрика з Теребовлі. Його тепер називають українським Гогеном. Івана Шендерея, Сергія Львова, Григорія Миколишина. Малярства навчався у них, але десь у душі тягнуло до архітектури. Напевно, це передалося “по родині”, бо батько мого батька був будівельником...
“Місто обнімає і веде...”
— Далеко не всі міста мають власне архітектурне обличчя. Як із Тернополем?
— Тернопіль — місто дуже своєрідне і цікаве завдяки своїй планувальній схемі. Є чітко виражене ядро. Воно тулиться до свого осередку — Ставу. Промислові зони — за межами міста. На жаль, великої містобудівельної бази, як у Львова, в нас не було. Не мали ми й нафтовидобувної промисловості, як Івано-Франківськ, не було й змішування культур, як у Чернівцях. Тернопіль був тихим провінційним містом. І, розростаючись, постійно зберігав центральне історичне ядро.
У Другу світову місто пережило велике страхіття, було майже вщент знищене. І тільки завдяки тому, що у повоєнний період тут працювали бригади з Київського інституту “Дніпромісто” на чолі з корифеєм української архітектури Володимиром Новиковим, обличчя міста відродилося й збереглося таким, яким було до війни. Кожен це відчуває, проходячи вулицями Сагайдачного, Коперника, Чорновола.
— Які об’єкти у місті можна вважати найціннішими?
— Їх небагато. Це будівлі, зведені в XIX ст., причому у ХХ-му багато з них ми втратили. Звісно, один із найцінніших — ансамбль вулиць Сагайдачного та Валової, а також майдан Волі. Коли ви з бульвару Шевченка через вулицю Сагайдачного виходите до плеса Ставу, то відчуваєте, як місто вас обнімає і веде.
До того ж, у Тернополі є дуже гарні, на перший погляд непомітні дворики. Наприклад, біля інвентарбюро, що на бульв. Шевченка. Чим не італійський дворик? А ще — вхід в архів. Перш ніж зайти, зупиніться й озирніться: який там портал, яка там делікатна робота і як це все чудово вписується в ансамбль історичної забудови.
Плюси і мінуси
— Як ставитеся до нинішньої ситуації із генпланом міста?
— Це основний документ, що регулює забудову. Останній, до якого я був причетний як архітектор міста, затвердили у 1985 р.
Згодом, у 2000 роках, на його основі із врахуванням змін техніко-економічних показників розробили концепцію нинішнього розвитку міста. Тож замість великиких промислових об’єктів зараз “ростуть” торгові центри і т. ін. Добре, що вони хоча б у такий спосіб працюють для міста і людей.
— Як оцінюєте нові об’єкти, які з’являються у Центрі?
— Подобається будинок Євростудій архітектора Гром’яка. Є цікавий будинок архітектора Слєпцова на Сагайдачного, навпроти пам’ятника Іванові Франку. З’явилися гарні об’єкти на нових масивах — монастир і храм ордену Францисканців та ін.
Мені ж довелося працювати тоді, коли всі новозведені будинки були здебільшого типовими. Зараз набагато більше цікавих проектів. Однак у старій частині міста слід підходити до забудови особливо обережно. Кожному архітектору, який планує зводити новий будинок, треба прийти на те місце, подивитися на будинки, що стоять поруч, привітатися з ними та із попередниками, які їх звели, а вже потім думати про своє. Так, щоб  новий будинок і два сусідніх  сприймалися як єдине ціле.
— Які негативні моменти в забудові помітили?
— Наприклад, на перехресті вул. Коновальця і проспекту С.Бандери. Там перед церквою, зведеною за ідеєю архітектора Яблонського, невідомо чому росте якась торгова споруда. Може, вона й буде красивою, однак храм закриє! А поруч із костелом навпроти звели житловий будинок. Храм — культова споруда, що потребує навколо себе зони рекреації. Тим паче, всі ці споруди розташовані на перехресті центральних вулиць. А воно саме по собі потребує простору. Такі випадки забудови особисто для мене — незрозумілі.
Звести — нескладно, і часу на це, відносно, багато не треба. Але якщо споруда не впишеться у довколишній ансамбль, з нею доведеться всім миритися впродовж років. Так, замовник може сказати: “Я хочу!”. Але до всього слід ставитися професійно, мають  бути генплан і правила забудови. Так, вони є. Але чи вони діють? А мали б діяти.
“Пам’ятник треба ставити мовчки...”
— Зараз у місті — бум на пам’ятники. Не всім тернополянам, судячи із відгуків на сайті 20minut.ua, це подобається. А вам?
— Свого часу, у 1982 р., мені, разом зі скульптором Миколою Невеселим, довелося працювати над пам’ятником Тарасові Шевченку. У співпраці із Казиміром Сікорським ми встановили пам’ятник Шевченку в Шумському, Северинові Наливайку в Гусятині та ін.
Як на мене, забагато пам’ятників у місті бути не може. Але мусить бути раціональне зерно при виборі їхньої масштабності та місця розташування. Одні пам’ятники несуть велике соціальне навантаження, інші — набагато менш масштабні...
Звісно, люди можуть казати, що пам’ятники нині — не найбільша потреба міста. Однак не можна казати, що, приміром, нам не потрібен пам’ятник Соломії Крушельницькій, бо треба зводити сміттєпереробний завод. Потрібне і те, і те. Соломія — зірка світового значення. Вважаю, повинні були мовчки і вже давно поставити той пам’ятник... Думаю, у Тернополі були б доречними й пам’яники Ігорю Гереті, Лесю Курбасу, Михайлові Паращуку та іншим.
— Що нового ви хотіли б побачити у місті?
— Коли мене запросили на посаду міського архітектора, нам із тодішнім заступником начальника міськуправління торгівлі Михайлом Сипком поставили завдання: придумати, як вирізнити місто серед інших. Насамперед ми почали працювати над тим, аби зняти з фасадів центральних будівель великі скляні вітрини. Виглядали вони дуже неестетично. Цей стиль колись привезли з Німеччини. Його штучно насадили. У 1983-1985 рр. тих вітрин вдалося позбутися, а ще — застелити бруківкою вул. Сагайдачного та Валову. Нині вже й не всі пам’ятають, що колись там був асфальт. Гості з інших міст тоді дуже дивувалися, коли бачили наш Центр.
Але згодом, як на мене, ми трохи... самозакохалися, тому дуже скоро міста-сусіди нас обійшли. Тож нині моя мрія — належний благоустрій та озеленення і центральної частини міста, і нових житлових кварталів. Зокрема, у Центрі потрібно оновити бруківку, комунікаційні мережі, завершити реставрацію фасадів. Ми ж  під час реставрації залишали старі, ще польські елементи на стінах будинків. Зараз ідеш, дивишся на ту деталь — і незрозуміло чому теплішає на душі.
“Мені щастило на творчих людей...”
— Ви ще й художник. Як вдавалося це поєднувати з основним фахом?
— Архітектура була більше адміністративною роботою, а малював для душі. Найбільше люблю акварель і пастель. От нещодавно побував на Волині, привіз із Берестечка багато вражень від старих хатинок, тепер хочу попрацювати над цією темою. Перед тим закінчив серію про дерев’яні церкви краю.
Загалом в області свого часу ми відреставрували близько 20-ти церков. Однак вважаю це не особистою заслугою. Адже працювали над реставрацією насамперед жителі сіл та містечок. За нами був лише архітектурний і технічний нагляд та фінансування.

“Пожинаємо плоди своєї бездіяльності...”
— Чи стежите ви за тим, як влада намагається вирішити проблему зі сміттям? Як прокоментуєте плани з будівництва сміттєпереробного заводу?
— Вирішуючи нині проблему зі сміттям, ми пожинаємо плоди колишньої бездіяльності. Просто дуже шкода втраченого часу. Адже ще у 1990-х роках минулого століття на Тернопіллі працювала обласна комісія з вибору можливих ділянок для розміщення сміттєпереробного підприємства. Консультували нас фахівці із київського інституту із проблем комунального господарства. Вже були підготовлені матеріали для розробки техніко-економічного обгрунтування новобуду. Однак процес тоді зупинили. А після 1992 р. цими питаннями вже ніхто й не займався.
Минуло майже 20 років. Час втрачений, землі розпайовані. І при розпаюванні земель ці вибрані раніше ділянки не були зарезервовані під можливе будівництво сміттєпереробного підприємства.
Тому розумію, що зараз дуже важко вирішувати ці питання, однак їхнє вирішення вкрай необхідне. 
Що ж до того, що нині діється у Малашівцях... Це просто треба дякувати нашій природі, яка ще утримує баланс та береже нас від можливих екологічних негараздів.

Біографія
Народився Станіслав Калашник у 1948 р. у с. Кальник.
У 1972 р. закінчив архітектурний факультет Львівського сільськогосподарського інституту.
Із 1973 р. працював у проектних інститутах у Тернополі.
Із 1977 р. до 2002 рр. почергово працював заступником головного архітектора, головним архітектором міста та головним архітектором Тернопільської області.