У картинах тернопільського художника Дмитра Стецька - і камінь, і дріт

Не лише в Україні, а далеко за її межами знають тернопільського художника Дмитра Стецька. Відтак запрошують на найпрестижніші виставки.
Твори цього майстра представлені в кращих музеях України, у галереях і приватних колекціях близького і далекого зарубіжжя. Він — один із найяскравіших представників історичного живопису, за що зазнав переслідувань у 70-80-х роках ХХ ст. Творчість Дмитра Стецька не вписувалася у рамки соцреалізму, тому була відкинута як націоналістична. Та митець не переставав творити навіть тоді, коли в нього забрали майстерню.
Дмитро Стецько — своєрідний чоловік. Він наче живе у власному світі. Не терпить трафаретності у мистецтві, вимогливий і принциповий до себе й інших, має власні переконання й ідеали, котрих завжди дотримується. Дивлячись на світ очима філософа каже, що всі ідеї для творів зчитує з Космосу. Причому над картинами художник працює тижнями.
"Я — індивідуаліст..."
- До якого мистецького напрямку належить ваша творчість?
- Я — художник-індивідуаліст. Не належу до якихось митецьких напрямків, хоча тяжію до полістилізму — нашарування різних ідей в одній формулі. Спираючись на ікону та фреску, добиваюся своїх пластичних знахідок і подаю кілька вимірів у кожному творі. Нині я працюю і на полотні, і на дошці. Серед останніх творчих знахідок — великі полотна, де я використовую фактуру, колаж, камінь, дріт тощо.
- На ваших полотнах - кілька проміжків часу. Чи зуміли ви розгадати "код історії"?
- Кожна моя картина має продовження. Приміром, в основі твору "Дорога довша, як життя" — три смуги: вгорі — небо, внизу — земля, а серединою - народ йде дорогою, що ніколи не закінчується...
Тему кожної роботи розкриваю між землею і небом, в просторі та часі. Переконаний, що всі філософські ідеї зашифровані в Космосі. Людство не досягло того рівня, щоб пізнати їх. Я ніколи не беру чужі ідеї, я зчитую власні - із Космосу. Тому у моїх роботах немає агресії. Кожна з них виконує свою місію - морально, гуманно і чесно. Мої картини передають стан марева і задуми.
Своя філософія
- У вас не лише картини філософські, а й назви…
- Знаєте, іноді навіть поети дивуються з назв моїх картин. Зазвичай вони приходять мені в голову одразу після завершення роботи над твором. Переважно - короткі, мають багато поверхів і містять високу філософську поезію. Ось, наприклад: "Я сам собі малюю сльози", "Підтинаючи дощ", "Невінчана трава", "Примірка цвяхами" тощо.
Я не люблю трафаретного мистецтва. Наразі у нас триває епоха самодіяльності, тому маємо так багато банальних митців...
- Коли беретеся за пензель, то вже чітко знаєте, що напишете, чи творите інтуїтивно?
- Коли у мене не було майстерні, я часто фантазував над своїми картинами, ідучи чи їдучи кудись, робив рисунки і лише тоді переносив усе на полотно. Тепер працюю відразу на полотні. "Розмову" з ним веду упродовж місяця, бо стільки витрачаю на створення однієї картини. За цей час вона стає складною навіть для фахівців і художників, тому її не можна розгадати одразу. Особисто для мене образливо, коли на картину дивляться кілька секунд.
- У своїх полотнах художник залишає власне послання глядачам...
- Я пишу для того, щоб людина читала мої картини роками і зашифровую в них речі, котрі не розкриваються з першого погляду. Назви моїх картин змушують замислитися: "Жнива на вазонах", "У старому дзеркалі весна". Адже у роботах я часто використовую гротеск та іронію ("Імператор в шльопанцях", наприклад), саме тому деякі мистецтвознавці вважають мене публіцистом.
Він - поза часом
- Знаю, що 16 квітня в Національному художньому музеї ви презентували персональну виставку "Не В Часі". Скільки робіт представили і чому така інтригуючи назва?
- На тій виставці представлені 104 живописні твори і 13 скульптур. Уперше я виставив великоформатні роботи. Я працюю над вічними темами — національними та духовними, тому мої картини "не в часі". Такими вони були і в радянські часи, такими залишаються досі. Мене не цікавить мода. Усі мої полотна — філософські, із завершеною думкою. Я вибираю кращі зерна, творю на основі національного мистецтва, використовуючи при цьому сучасну художньо-пластичну мову. Із минулого переходжу в теперішнє. Своїми картинами стараюся переконати українців, що ми - споконвічні на нашій рідній землі. Національна ідентифікація проходить підсвідомою ниткою через усю мою творчість, у той час, як глобалізація відкидає все національне.
- А в Тернополі плануєте показати цю виставку?
- Думаю, ні. Тернопіль не готовий до сприйняття моїх творів. Вони - елітарні, для вузького кола. Насолоду від них отримують ті, хто має мистецьку освіту, знає літературу і філософію.
До того ж влада мене не підтримує, меценатів я теж не маю. Виставку в Києві організували ми з дружиною, витративши на це власні кошти.
- Куди твори помандрують після Києва?
- У мене є домовленість із Львівським національним музеєм ім. Андрея Шептицького. Також я отримав пропозицію виставити полотна у Лондоні та Дубаї. У листопаді мене запрошують у київську приватну галерею “АВС-арт”.
Руйнація мистецтва
- Ви якось сказали, що наш вік - час руйнації, де людина свідомо руйнує красиве. Ви прагнете зберегти красу, чи ставите перед собою інші завдання?
- Руйнація мистецтва й естетики справді триває. Навіть трупи людей і тварин стали мистецтвом. До того ж такі роботи вважають модними, еталонними... Я ж прагну відтворити естетику моралі, добра і краси первозданної природи...
Нині із жінки зробили індустрію. Тому вона втратила свою природну місію і стала кібером. Не розумію навіщо їй піднімати штангу чи бити когось по морді? Жінка має бути ніжною, турботливою, вміти плакати. До речі, у моїй творчості образ жінки присутній постійно. Я дуже поважаю розумних жінок, тому створив портрети княгині Ольги, Ярославни, Лесі Українки та інших відомих українок.
Подарує все музеям
- Що змусило вас вийти зі Спілки художників і чому досі не маєте жодних звань?
- Від різних звань відмовляюся принципово. Їх надто часто купують і отримують незаслужено. А рішення про вихід зі Спілки я прийняв після того, як на останньому всесоюзному з’їзді художників у 1991 р. відмовилися розформувати цю організацію і створити замість неї Національні спілки художників. До того ж, я не хотів бути разом із тими, хто колись писав доноси на "бойчукістів".
- Ваша дружина мистецтвознавець...
- І вона завжди підтримує мене. Вона є першим глядачем і критиком моїх робіт. Так, як скаже і напише про мене і мої твори Віра, іншим - не до снаги, бо краще за неї мене не знає ніхто.
- Яким бачите майбутнє своїх робіт?
- Вони - не побутові, не для інтер’єру, тому часто дарую картини музеям. Майбутнє своїх робіт бачу саме там.
 

Не знає точного дня свого народження
Дмитро Стецько побачив цей світ посеред лісу, на купі листя на початку листопада 1943 р., тому не знає точної дати свого народження. Матір принесла наймолодшого сина (а він був восьмою дитиною в родині) додому у подолі спідниці. Записувати у метрику не поспішали – війна ж! Хлопчика назвали Дмитром, бо народився за кілька днів до цього релігійного свята.
- Я з дитинства любив малювати. Мати казала, що неодмінно стану художником, — пригадує пан Дмитро.
У 1946 р. родину Стецьків переселили з Лемківщини на Тернопілля. Уже тут, на хуторі Драгоманівка Козівського району минули дитячі та юнацькі роки митця. Бог наділив його гарним голосом, тому після закінчення школи хлопець спочатку вступав до музучилища. Проте після служби в армії все ж вирішив розвивати художні здібності. Став студентом Львівського училища прикладного мистецтва.
Згодом Дмитро Стецько виконував спецзамовлення у Тернопільському художньому фонді. Він ніяк не міг потрапити на обласні виставки, оскільки його картини постійно знімали з експозиції. Автора звинувачували у націоналізмі. Тож малював для себе. Лише у 1989 р. художник мав перші персональні виставки у Львові та Києві. Вони викликали неабиякий резонанс.
— Це було відкриття мене як художника, — зазначає пан Дмитро. — Роботи купили Мінкультури та національні музеї. Через рік мене прийняли до Спілки художників СРСР.
Довідка
- Дмитро Стецько народився у листопаді 1943 р. у с. Полонна (нині - Польща).
- У 1971 р. закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. І.Труша.
- Працює в галузі станкового та монументального малярства, скульптури і графіки. Автор пам’ятників Іванові Франку, Катерині Рубчаковій, Василю Стусу, меморіальних дощок Миколі Лисенку, Романові Купчинському, Івану Горбачевському та Ярославу Стецьку.
Учасник реставрації Тернопільського драмтеатру (1979 р.), автор понад 30 розписів.
- Лауреат обласної премії ім. М.Бойчука, премії журналу "Образотворче мистецтво". Організатор і перший голова мистецького гурту "Хоругва". Співорганізатор Національної Асоціації Митців (НАМ). Член журі міжнародної виставки бієнале "ПАН-Україна".
- Мав персональні виставки в музеях Києва, Львова, Канева, Одеси, Хмельницького, Івано-Франківська. Виставлявся у Канаді, США, Данії, Голландії, Польщі, Росії.

Розмовляла Леся ЗАМОРСЬКА, 0-97-504-25-48