«Мамо, тут Україною пахне!», – 13 річна Даша з Волновахи, яка переїхала у Тернопіль

• Війна триває, тому жителі з небезпечних регіонів продовжують переїжджати у Файне чи інші міста Заходу України.
• Журналісти «20 хвилин» розпочинають авторський проєкт, спрямований на підтримку дитинства.
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Майже 22 тисячі дітей переїхали на Тернопільщину від початку повномасштабного вторгнення Росії. А це 30% від загального числа кількості внутрішньо переміщених осіб, які прибули до нас.  

Ми підготуємо серію мультимедійних матеріалів, де піднімемо на поверхню важливі соціальні теми – адаптацію малечі в нових регіонах країни та за її межами, можливість навчатися та здобувати освіту, пільгові програми, психологічну підтримку та збереження здоров’я в умовах війни. 

Відео дня

v class="video-block">

Наша перша історія в рамках проєкту «Діти війни» –  про 13-річну Дашу Войтенко з Волновахи, що на Донеччині. З початком повномасштабного вторгнення вона втратила друзів, дім, спокійний сон, а ще – тата. Зараз дівчинка разом із мамою Людмилою та 18-річною сестрою Анею живуть у Тернополі.

Як розповідає мама, перші звуки вибухів доньки вперше почули ще у 2014-му, коли почалась антитерористична операція на сході України. Волноваха вціліла, бо ворожі «прильоти» були здебільшого по околицях міста та навколишніх селах. Але росіяни вже тоді вбили чимало цивільних громадян, каже співрозмовниця. За словами Людмили, «кордон» між терористичною ДНР та підконтрольною територією України був розташований за 25 кілометрів від їхнього містечка. Але все одно не було так страшно, як після 24 лютого 2022-го.

Ховалися у шафі

Даша, окрім сестри Ані, має ще старшого брата. Йому 27. Він із дружиною – військовослужбовці та проживають у Кривому Розі. За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення дівчинка з мамою поїхали до них на святкування п’ятиріччя шлюбу. 24 лютого додому повернулись пізно вночі. На годиннику була 4.30, пані Людмила увімкнула чайник, щоб заварити кави, а Даша складала книжки у портфель, бо вранці у школу. Раптом їхній будинок сколихнув вибух надворі, задзвеніли шибки. «Ми приїхали у війну!» – із сумом пригадує Даша.

Перші два дні у Волновасі ще працювали магазини. Люди з паніки скуповували усе, що потрапляло до рук. Даша з мамою мали вдома запаси харчів, тож сильно не панікували. Пані Людмила під час розмови згадує, як одного дня пішли з донечкою зняти готівку до банкомату, встановленого поблизу продмаркету.

– Ми з нею повернулись додому і буквально за 20 хвилин стався «приліт». Росіяни влучили прямо в АТБ. Мертві люди лежали на вулиці, на тротуарах. А ми наче у сорочці народилися… – говорить жінка.

Родина залишалася у Волновасі до травня. За якийсь час після того, як вороги окупували місто, зник зв’язок, електроенергія і газопостачання. Вдома мали плиту, яку розпалювали дровами і вугіллям. Тож до Людмили з Дашею часто приходили грітися сусіди, готували їжу, обговорювали останні події. У центр міста раз на тиждень привозили свіжий хліб. Аби отримати буханку, розповідає жінка, виходила о 7 ранку та очікувала у черзі до 16.00. Однієї хлібини їй з донькою вистачало на кілька днів.

Над будинком постійно пролітали літаки. Чиї, жінка сказати не може. Але зізнається, що місцеві жили, постійно остерігаючись ракетних атак. Даша з мамою ховалися у невеликій шафі, бо укриття у будинку не було. З 12 березня Волноваха опинилася під тимчасовою окупацією російської армії. 

– Якось росіяни дозволили нам сходити на ринок і купити продукти. Ми йшли містом, і я побачила, що жодного вцілілого будинку у Волновасі не залишилось. Наче у фільмі жахів, де-не-де лежали снаряди. Їх обводили крейдою. Дехто з людей витоптав цілі доріжки, аби бачити, куди ступати. Понад 20 днів тіла загиблих з вулиць не прибирали. Їх просто накривали чим попало. Ми думали, що під трупами лежать міни. Я, мабуть, ніколи не забуду це жахіття, – важко говорить пані Людмила.

Боялися, що здадуть

Поки мама розповідає, донька Даша соромиться дивитися на камеру. Події, які довелося пережити у Волновасі, згадувати не хоче. Пані Людмила пояснює нам – розмовляти про те, що там відбувалося, для неї табу. Як і тема про тата… Тихцем пояснює, що батько дівчинки – Олег, став на захист рідної землі ще у 2015 році, коли записався добровольцем у лави ЗСУ. І хоч дружина була проти, він поставив перед фактом: «Як не я, то хто?» Чоловік здобув на війні знання військового лікаря.

Коли почався повномасштабний наступ Росії, Олег був неподалік Бахмута, за два роки до цього став головним медиком батальйону «Айдар». Коли ж окупанти зайшли у Волноваху, найбільше жінка хвилювалась, аби доньці та їй не зробили нічого погано: «Ви розумієте, про що я…». Боялась, що сім’ю українського військового здадуть. Але сусіди, з якими родина жила у товариських стосунках, мовчали.

Від 24 лютого і до кінця квітня зв’язку із чоловіком Людмила не мала взагалі. Згодом дізналася, що його відправили на Запорізький напрямок. Чоловік передав звістку, що живий. І наказав виїжджати з міста.

Та вирватись із окупації було не так легко. «Знаєте, як ми їхали? Батон, кілограм бананів, наш собака Адік, Даша і я. Все! Жодних речей…», – каже мама Даші. На блокпостах ворога розмовляли російською. А коли солдати запитували, куди і чому вони їдуть, пані Людмила відповідала – у Кривий Ріг (там тоді навчалася старша донька Анна – прим.) забрати дитину. А далі, обіцяли, повернуться назад.

– Ми евакуювались будь-якими правдами і неправдами. В окупованому Бердянську застрягли аж на 20 днів, бо дороги закрили. Людей із дітьми тимчасово поселили у колишньому інтернаті. Ми тричі намагались виїхати і повертались. А потім за великі гроші домовилися з водієм «Газельки», який нас вивіз. П’ять діб стояли між полями. Колона автівок розтягнулась на кілька кілометрів. Чеченці, які були на блокпосту, не пропускали навіть до найближчого села, щоб купити поїсти, – говорить жінка.

Ще добу сім’ю тримали у «сірій зоні». Усі ці дні Даша спала, скрутившись калачиком на незручному сидінні. А Людмила – стоячи, бо місця у маршрутці не було. Як і можливості помитись та розігріти їжу. Ноги і руки страшенно позатікали, додає жінка. «Коли ми заїхали на підконтрольну Україні територію, побачили наших хлопців, я розплакалась. А Даша сказала: «Мамо, тут Україною пахне!» – зі сльозами усміхається пані Людмила. На кілька днів вони з донькою зупинились у Запоріжжі. Волонтери принесли їм рюкзак, ліки і харчі на дорогу. А потім посадили на автобус до Трускавця, де вже після поранення у госпіталі лежав чоловік Олег.

Даша тоді була з татом 10 днів. І як тільки-но він більш-менш оклигав, знову вирушив на передову. А дівчинка з мамою згодом – до Тернополя. Там вже жила сестра Людмили – переселенка з Маріуполя. Кілька днів провели у неї й орендували власне житло. І поступово стали адаптуватись у новому місті.

Завела кошеня

Школа 13-річної Даші у Волновасі вже зруйнована. А у Тернополі Даша стала ученицею школи-колегіуму ім. Йосипа Сліпого.

Цьогоріч вже перейшла у 7 клас. Швидко подружилася з однокласниками, яких має аж 31. А ще нових подруг знайшла завдяки соціальному проєкту «Мій Тато Герой», який створила тернопільська волонтерка Юлія Слободян. Проєкт об’єднав дітей полеглих Героїв, батьки яких загинули, у полоні чи мають травмовані кінцівки. 

– Нас часто водять у різні місця в Тернополі – у лазерну кімнату, у піцерії та кафе, в аквапарк. Возили у Львів і на екскурсії. Нещодавно ми були у Буковелі, де нам подарували м'яких гусей – це така трендова іграшка з ТікТоку, – із посмішкою говорить Даша. – Повели у динопарк, басейн. Я вдруге у своєму житті побачила гори. Ще двічі – цьогоріч і у 2022-му, була у таборі в Яремче, де познайомилася з кількома дівчатами, і ми подружились.

Очі у дівчинки раптово загорілись, коли почала розповідати нам про кошеня, яке їй подарували вже в Тернополі.

– Я за ним доглядаю, купаю, ходжу гуляти з ним. Він дуже любить стрибати у траві. Йому три місяці. Кожен у сім’ї по-різному називає нашого котика. Ми із мамою кличемо його Кициком, а сестра каже – Пельмень, – сміється вона. – Сам котик кольоровий, а лапки у нього чорні. У нього дуже м’яка шерсть.

Живуть попри втрату

Війна забрала у Даші та Людмили не лише рідний дім, але й частинку їхньої родини, їхньої душі. Даша вдруге за час війни побачила тата, коли він приїхав у коротку відпустку восени 2022-го. Олег подолав тисячі кілометрів, аби провести три дні із сім’єю. Даша показала татові Тернопіль. Особливо чоловікові сподобалось біля Ставу, а ще парк «Сопільче».

– Файне місто Тернопіль – це точно про нього. Повітря чисте, гарно і компактно. Чоловік, гуляючи з нами, казав: «Збираємо кошти, і коли закінчиться війна – залишаємось жити тут!» – говорить пані Людмила.

Відпускати захисника на передову було складно – і Даші, і мамі. Наступні місяці спілкувались лише по телефону, якщо військовий знаходив зв’язок. А останню розмову з ним дружина пам’ятає у деталях.

– Чоловік зателефонував о 7 ранку. На фоні точився запеклий бій. Олег сказав, що має пошкоджену праву руку, а їхній батальйон оточили. Голос тремтів. Поранених і «двохсотих» завантажили у машину, а ще десять хлопців залишились відбивати атаку, аби водій виїхав «з кільця». Олег, сам будучи травмованим, рятував інших хлопців. За кілька метрів автомобіль підірвав ворог. Ті, хто був у салоні, загинули. Напевно, як і десяток бійців, які відбивались. А дзвінок обірвався… – ледь говорить пані Людмила.

До останнього жінка сподівалась, що чоловік, можливо, у полоні. Зараз, каже, що змирилась. Знайомі бійці сказали – вижити у тому бою не було шансів. А знайти тіло (чи рештки) не можна, територію контролює ворог.

– Я відчуваю, що його вже немає. Він така людина, що навіть якби був у полоні – через когось передав би звістку. Їх усіх немає, хто залишився «у кільці». Розумієте, в Олега була така риса – допомагати людям. Навіть ціною власного життя. Я ним дуже пишаюся. І його так не вистачає… – пригадавши про коханого, уже не може стримати сліз. Даша у цей час сидить, опустивши голову.

Родина продовжує жити попри втрату. Бо цього хотів би і сам Олег – аби його дівчата були щасливі… Пані Людмила пів року тому набила на лівій руці тату на честь чоловіка. Це зображення подорожника – такий позивний мав Олег. «Подорожник» – бо загоював рани побратимів і дарував полегшення від болю. Даша теж хоче зробити тату. Можливо, у пам’ять про батька-захисника. Але, зізнається, поки мама не дозволяє.

Даші подобається Тернопіль. Каже, що тут спокійно, є чим зайнятися. Часто з друзями гуляють містом, фотографуються, можуть зайти у кафе. Поки ми спілкувались, дівчинка все цікавилась ціною нашої редакційної фотокамери. А мама додає – донька думала над тим, аби стати фотографинею. Чи навіть журналісткою. На минулий день народження жінка зробила подарунок доньці і купила камеру моментального друку. А зараз Даша сама збирає на смартфон, аби ще швидше робити красиві фото.

До речі, наразі у школах Тернопільщини, окрім Даші, навчаються ще 3025 дітей – внутрішньо переміщених осіб. У кожного з них за плечима – важка історія, незважаючи на ще зовсім маленький вік. Будьмо співчутливими, при нагоді – завжди підтримайте та допоможіть. 

Як отримати житло і виплати

Переселенці, які прибули на Тернопільщину, мають можливість отримати безоплатне тимчасове житло, пояснили «20 хвилин» у Департаменті соціального захисту населення Тернопільської ОДА. Для цього потрібно звернутися на «гарячу» лінію за номером телефону: 063 180 38 83.

– Можна зателефонувати, і оператори «гарячої лінії» запропонують варіанти, де їм поселитися – наприклад, у Тернополі чи в іншому місті області. Відразу уточнять наявність вільних місць, і людина обере, де їй буде жити найзручніше, – розповіли у департаменті.

Наступним кроком є реєстрація особи як внутрішньо переміщеної. Для цього слід оформити довідку ВПО. Зробити це можна у ЦНАПі тієї громади, де знаходиться людина, через уповноважену особу виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, або дистанційно – за допомогою застосунку «Дія». Після того, як ви стали на облік, є можливість отримати стандарту грошову виплату, кажуть у Департаменті соцзахисту. Для дорослих її розмір становить 2000 гривень, для дітей – 3000 гривень.

Як допомогти освоїтися на новому місці

Лілія Галянта, практична психологиня Тернопільської школи І-ІІІ ступенів №29:

 – Не потрібно одразу змінювати звичні ритуали, наприклад, режим дня, планування дозвілля, якісь побутові звички тощо. Також слід обов’язково зберігати контакти з близькими людьми, а особливо – друзями, які залишилися на попередньому місці проживання. Батькам варто акцентувати увагу дитини на позитивних моментах переїзду: нові знайомства у школі, гарні емоції та враження, екскурсії містом і можливість навчатися тощо.

Для дітей втрата когось із рідних – найважча. Найкращий спосіб із цим впоратись – дозволити собі горювати, дати можливість емоціям вивільнитись. Батьки можуть допомогти дитині знайти зручний спосіб для «виливання» негативних думок (приміром, порадити вести особистий щоденник, більше спілкуватися з друзями, займатися творчістю тощо). 

Дуже важливо і бути поруч. Якщо відчуваєте, що вашої батьківської допомоги недостатньо, обов’язково потрібно якнайшвидше звернутися до психолога. 

 

Над матеріалом працювали:

Авторка та редакторка проєкту Наталія Бурлаку
Авторка матеріалу Юлія Іноземцева
Відеозйомка та монтаж Вадим Єпур

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.