Юзьо Обсерватор популярніший за Юрія Винничука

  Хочу “воскресити” письменників –        У вашому творчому доробку є антологія про чортів “Чорт зна що”. Чи не боїтеся загравати з такими демонічними образами? –        Чорт, як виявилося, – дуже популярний образ. Багато письменників здавна писали про нього. До речі, переважно чорти смішні або навіть добрі. Мені цікаво було скласти антологію, аби “воскресити” забутих письменників і продемонструвати наших класиків в іншому світлі. Я знаю, що молодь багато читає такі книжки. Скажімо, важко змусити молодь прочитати трилогію “Мазепа” Богдана Лепкого, але оповідання про духів вони читають. Друга моя антологія вийшла про духів. Будуть ще й наступні томи. Мене якщо і цікавить демонологія, то виключно у народних віруваннях. Зараз хочу видати книжку для дітей про різні вірування, які були у давніх українців. Вона має бути ілюстрована. На кожній сторінці буде намальоване якесь чудовисько. Дітям таке подобається. Але зараз є дуже мало в продажу такої літератури. –        Багато хто знає вас як журналіста чи Юзя Обсерватора. Як журналістика заважає вам творити? –        Журналістика допомагає найперше у зароблянні грошей. Я працюю у газеті “Пост-Поступ”. До того ж, Юзьо Обсерватор є популярнішим за Юрія Винничука. Коли я мав зустрічі у Львові, то на зустріч з Обсерватором прийшло півтори тисячі читачів, а з Винничуком приходить 400-500. Але Обсерватор мені дещо й заважає. Адже через його творчість було більше 20 судових справ. На деякі суди я навіть не ходив. У редакції позивачів переконували, що Юзьо Обсерватор – це збірний образ і всі ці речі пише не одна людина. Хоча, сторона, яка подавала до суду, прекрасно знала хто це пише. –        Про що ж були ці позови? –        Деякі були дуже смішні. “Союз українок”, скажімо, подав в суд на те, що я начебто їх образив своїми жартівливими новинами. Там було написано, що, мовляв, на Івана Купала “Союз українок” придбав синьо-жовті бікіні. І начебто вони розшивали ці бікіні хрестиком. А вони саме взяли якийсь грант. І грантодавці, як казали жінки, могли подумати, що ті його витратили на синьо-жовті бікіні. Прийшла одна цьоця на суд, яка мала гурток вишивання. Вона говорила про те, що це все страшна пляма на них. Я запитав її, чи вона знає, що таке бікіні. Вона відповіла: “Я тоді не знала, але тепер вже знаю. То такі майточки на шнурочках!” (сміється – прим. авт.) Тернополянина видав за Вінграновського –        А як взагалі живеться зі славою скандального письменника? Чи має це якесь значення? –        Я пишу часом про те, що ніхто не відважується писати. Але в контексті світової літератури нічого страшного в тому немає. Моя книжка “Діви ночі” вперше вийшла у журналі “Дзвін”. Тоді це був великий ажіотаж. Тираж був 150 тисяч. Але це на той час. А зараз, якщо ви прочитаєте “Діви ночі”, то побачите, що нічого там такого немає. А в 90-их роках це когось шокувало. Якщо я пишу про себе, то намагаюся робити це відверто і так, щоб читач мені повірив. Але є й багато журналістського витвору. Щодо моєї роботи у “Пост-поступі” колись, то головний редактор якось запропонував, щоб я почав цикл статей про те, що були знайдені щоденники Роксолани. Я почав вигадувати і публікувати ці щоденники. Свого прізвища не ставив. Мовляв, то і справді її щоденники. Я їх писав мовою 16 століття. Дехто обурювався – мовляв, я цим ображаю Роксоляну. Той самий “Союз українок” влаштував похід до редакції “Пост-Поступу” з вимогами припинити публікацію. Вони написали відритий лист до редакції, у якому були такі слова: “Можливо, Роксоляна і справді написала ці щоденники, але їх не варто друкувати, тому що Роксоляна, як пише видатний український письменник Плачинда, в гаремі думала тільки про Україну”. Я написав про що вона справді думала і це декому не сподобалось. Хоча, я вважаю, можна поєднувати думки про Україну та про щось інше. –        Ви – любитель різних містифікацій. Якось влаштували творчий вечір Вінграновського когось видаючи за Вінграновського… –        Зараз я виправився (посміхається – прим. авт.) Раніше я і справді часто вдавався до такого. Якось до мене приїхав у Франківськ тернопільський поет Ярослав Павуляк. Дівчата запитали хто це такий. А я кажу: “Ви що, не знаєте? Це ж Микола Вінграновський!” Вони зразу захотіли зустріч з ним. І в педагогічному інституті того дня відбулася зустріч з “Вінграновським”. Павуляк читав свої вірші, які подібні по стилю на Вінграновського. Єдине, я здивувався, як вони не здогадалися, адже Павуляк говорив з виразним тернопільським акцентом, як не міг говорити східняк Вінграновський. Крім того, Павуляк на 10 років молодший. Але воно якось пройшло. А потім я вже робив містифікації на вищому рівні. Я опублікував в “Літературній Україні” поему ірландського автора, який начебто був свідком штурму Києва Хан-Батиєм. Був великий розголос. Писали, що це найбільше відкриття після “Слова о полку Ігоревім”. А у книжці “Пісні Купідона”, де зібрана давня українська любовна лірика, я вигадав одну поетесу. Вона нібито жила у 17 столітті. Написав у книжці її вірш. На основі цього вірша одна дівчина з Києво-Могилянської академії захистила дипломну роботу. І, хоч я і признався, що це абсолютна бздура, далі на неї посилаються. Я вже припинив зізнаватися. Хай краще читачі самі шукають.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.