Знайомства і побачення: як усе було колись у Тернополі

 — Я була до війни малою, але біля нас жили старші дівчата — Туся, Оля і Марійка. Вони до нас також приходили, а тому можу дещо сказати про побачення до війни, — розповідає тернопільський старожил Ірина Максимів. — Наприклад, були молодіжні забави у “Міщанському братстві” та “Руській бесіді”. Танці і забави не робили щодня, як тепер, а з нагоди свят. Хлопці зустрічалися з дівчатами. Але то все було дуже делікатно.
Філармонія - колись Міщанське братство, де розважалася молодь:

Тернополяни у ті часи, за Польщі, не знали такого свята, як День Валентина. Воно — новація останніх десятиріч. Ще однією різницею із нашими днями старожили вважають те, що колись батьки більше впливали на визначення стосунків своїх дітей.
То не було “комісь головою”
— Батьки відігравали дуже велику роль. Вони часто знайомили молодих між собою, — продовжує Ірина Максимів. — А ще між сватанням та весіллям проходило більше часу, аніж тепер.

Звісно, що тернополяни не осуджували своїх дітей, якщо ті самотужки обрали гідну пару.
— Мої мама і тато, Анна і Онуфрій Саїки, познайомилися на роботі. Мама працювала господинею у готелі “Подільському” у пані Шидловської (теперішня “Україна” — прим. ред.). А тато прийшов туди на роботу головним адміністратором уже після того, як приїхав з-за кордону. Пані Шидловська радо взяла його, бо ж знав багато мов. І коли приїжджали гості, не потрібно було наймати перекладача.
Згодом Онуфрій та Анна створили міцну сім’ю.
А от мама і дві тітки краєзнавця і корінної тернополянки Любомири Бойцун ходили на чайні вечори — вечірки — у супроводі їхнього батька.
— Там молоді люди і танцювали, і співали, і пили чай. Але все відбувалося під наглядом дорослих, — каже пані Бойцун. — Якщо це був не батько, то старший брат чи ще хтось із родини.
До слова, батьки Любомири Бойцун зустрічалися аж сім років. А Ірина Максимів та її чоловік Ярослав були знайомі ще зі школи.
— Скажу вам, що то все не було “комісь головою”, — підсумовує пані Максимів.
Переслідували через шлюб
Танці для молоді до війни влаштовували у Старому парку, а вже за радянських часів — у Новому парку (парк ім. Шевченка — прим. ред.). Танцювали і в клубі “Будівельник” - тому, що став “Лас-Вегасом”.
— А ще танці були у Будинку офіцерів (де тепер редакція “RIA плюс” — прим. ред.), — говорить Любомира Бойцун.
Чи не найскладнішими часами для побачень були роки німецької окупації.
— Тоді в кіно страшно було йти, бо робили облави. Приїжджали “Студебекери”, оточували і навіть додому не пускали! Одразу відправляли на примусові роботи у Німеччину, — каже Ірина Максимів.
У всі часи молодь, особливо хлопці, намагалася дарувати коханим приємні дрібниці.
— Могли і парфуми подарувати, і квіти. То — вічне, — продовжує краєзнавець.
До речі, до війни тернополяни могли дозволити собі більше, аніж у складні сорокові та п’ятдесяті.
— Тоді не тільки цукерок не було, а й хліба бракувало, — пригадує пані Максимів. — Якщо дарували, то якусь листівочку.
Пригадують тернополяни ще одну особливість радянських часів, яка дуже зачіпала почуття закоханих. Йдеться про заборону на шлюби.
— Шлюби брали таємно, але навіть так не всі могли це зробити. Ми одружилися у 1952-му. А шлюб могли взяти тільки після того, як повернули Катедру, у 1990-му, — говорить Ірина Максимів. — Бо за Союзу за шлюб могли вигнати з роботи.
Знайомство — через оголошення
Не рідкістю були у довоєнні часи оголошення про бажання познайомитися у газетах. До такого способу пошуків половинки вдавалися, як видно, городяни. Причому — не бідні.
“З українкою, котра на час університетських студій поможе матеріяльно, заручиться, а опісля ожениться інтелігентний пристійний з доброї родини хлопець”, — читаємо у газеті “Діло” від 13 вересня 1924 р.
Також знайти подругу життя завдяки пресі не цуралися підприємці. Привертає увагу те, що меркантильний чоловік і в такому випадку не стримався від згадки про маєтності.
“Образований співвластитель торговлі ожениться зі симпатичною, скромною і господарною особою до 30 літ, котра своїм посагом помогла б йому поширити підприємство”, — йдеться в у “Ділі” від 5 листопада 1924 р.
Інший “самітний мущина”, який збирався виїжджати до Америки, також не хотів робити це сам. І для нього головним було не майно партнерки, а її музичні вміння.
“Для панночки, що хотіла би їхати до Америки! Самітний мущина, літ 28, здоровий, доброї вдачі, пошукує отсею дорогою подруги життя. Рефлєктує на панну або вдову до 25 літ. Українку, не малу ростом, бронетку, по можности музикальну, піаністку. Придане не вимагане…” — подавало “Діло” від 7 вересня 1924 р.
Зрештою, траплялося й таке, що шукали пару не для себе, а для когось із рідних.
“Для сестри, пристійної шатинки укінчені ІІ роки семінарії, виправа і 5 моргів поля, 20 мінут від Львова, евентуально і помешкання... з браку знакомости, пошукую мущини на становищі до літ 36” — читаємо у “Ділі” за 9 вересня 1924 р.
Подібні оголошення — не рідкість у довоєнних газетах. Та все ж не тільки старожили, а й статті у тодішній пресі і твори тодішніх письменників засвідчують: люди завжди краще знайомилися не заочно, а тоді, коли бачили одне одного.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.