Готували на дощовій воді і ледь врятувалися: історія переселенців, які відкрили бізнес на Тернопільщині

• Їхні три магазини, підприємство, дві квартири розбомбили росіяни, але це не зламало родину Величків з Маріуполя. Разом з малими дітьми Яна та Руслан заснували новий бізнес на Тернопільщини.
• Вони могли загинути під завалами, якби не рішуче рішення про евакуацію. Як це жити в холоді і готувати їжу на дощовій воді, як рятуватися на прострелених автівках?
• Родина з Маріуполя поділилася своєю історією незламності.

Розмова для голови родини – Руслана Величка — видалася непростою. Адже згадувати той день, коли життя, плани та мрії твоєї родини зруйнувалися в один момент – дуже важко. Інколи з’являється ком у горлі, а на очах можуть виступати сльози. Та Руслан і Яна розуміють, як би не було важко, головне – вони та їх маленькі діти залишилися живими. А отже все ще попереду.

Ми забивали всі вікна і молилися, аби вижити

Що таке війна і як це, коли окупанти можуть завалитися у твоє рідне місто, жителі Маріуполя знають ще з 2014 року. Адже саме тоді бойовиків самопроголошеної Донецької народної республіки намагалися повністю захопити місто та перетягнути українських людей на бік ворога.

— Я чітко пам’ятаю 2014 рік, коли вже були спроби ДНРівців захопити наш Маріуполь, як ми тоді з іншими підприємцями ходили і охороняли свої магазини. Ми гуртувалися по 50 і більше людей, брали палиці, біти і ходили по мікрорайонах. Але з 24 лютого 2022 року ворог видався жорстокішим. Ми ж таких бомбардувань ніколи в житті не бачили, бабусі та дідусі розповідали щось, щось у фільмах. А тут всі ці кадри стали реальністю. Я не думав, що все буде настільки жахливо. Зараз тільки згадую, наскільки ми щасливо жили в своєму проукраїнському місті, — згадує Руслан Величко.

З перших днів повномасштабного вторгнення у Маріуполі було гучно. Місто систематично обстрілювали. Тож банальний похід по воду чи продукти міг закінчитися смертю. Без зайвої необхідності ні Руслан, ні Яна на вулицю намагалися не виходити, адже в них на руках двоє маленьких дітей, життя яких мали зберегти. Під час бомбардувань родина переховувалася в коридорі на четвертому поверсі, адже поряд не було жодного підготовленого сховища.

— Ми кілька тижнів просиділи під градами, ураганами, смерчами, фосфорними бомбами. Діти прокидалися і засипали під гул літаків. Якщо вночі ще була більш-менш ситуація, то з четвертої ранку систематично починалися масові обстріли. Ми чули, як кричали люди під завалами, але медики не могли так швидко приїхати і врятувати. Ми просто хрестили їх, і молилися. Бо надати медичну допомогу не могли та і не було чим. Ти просто сидиш забитий в куток і чуєш, як літак гудить. Я дивлюся на жінку і кажу: «Яна, ну що, давай будемо молитися». Ми просили Бога, щоб ті літаки, ракети, бомби падали на спортивних стадіонах, за містом, в полях. Тільки щоб не на будинки. Бо якщо на відстані впаде, то якийсь варіант вижити. А як падали снаряди чи ракети на будинки, то навіть підвал не рятував, — розповідає родина.

Попри те, що в родини були власні три магазини, фірма з гуртового продажу продуктів, вони не мали купу харчів, з якими можна було протриматися не один місяць. Бо не готувалися до війни, вони навпаки мріяли про будівництво власного будинку. Тож видалося їм не солодко.

— Можна було набирати воду з криниць, що і робили чоловіки. Інколи навіть підвозили під під’їзди, щоб міг взяти воду той, хто не міг сходити. Я пам’ятаю, як ми готували картоплю в мундирах в дощовій воді. У нас тоді якраз випав мокрий сніг, ми потрохи збирали у посудину, а потім згодився. Той, хто знає маріупольське повітря і воду, зрозуміють, що готувати з такої рідини було не кращим рішенням. Також ми збирали воду з труб, щоб помити тарілки. У квартирі завжди було холодно. Нуль градусів точно було. Ще спочатку, щоб якось зігріти дітей, я вмикав плиту із залишками блакитного палива і нагрівав на ній пательню. Потім приносив цю пательню в кімнату, щоб якийсь дух тепла був. Так кожні дві-три години. Так і залишки закінчилися, — розповідає маріуполець.

Від снарядів та вибухів руйнувалися цілі квартали, будинки. Яна з дітьми ховалася у коридорі. В той час як Руслан розкручував всі можливі шафи, аби дерев’яними дверима позабивати вікна. Меблі в дитячій, спальні, кухні стали справжніми щитами від уламкових поранень.

— Вікна ми закривали ковдрами, а також стягнули великий матрац з ліжка. Це був шанс вберегтися від дрібних уламків. У нас був випадок, коли влучило у сусідній під’їзд і балкони просто падали. Ми тоді в кімнаті збирали дрібні уламки. А інколи такими уламками і людей вбивало. При кожних вибухах поряд будинок так трусився і ми думали, що він просто розвалився. Вже в середині березня ми спускалися в підвал, який облаштували самостійно у сусідки на першому поверсі. Страшно було постійно. Мені дружина якось казала, що треба подивитися, в якому стані машини, щось ще треба зробити. Я просив її, щоб ми разом не ходили. Бо не дай Боже нас би вбило разом. Що робити тоді маленьким дітям. У нас взагалі один син немовля, — каже чоловік.

Їхали туди, куди очі бачили

Знаходитися у місті, що постійно палає від влучань та здригається від вибухів, родина вже не могла. Тому протягом кількох днів обговорювали питання евакуації. Про «зелені коридори» мова не йшла, тож це треба було робити самостійно. На свій страх і ризик жінка з чоловіком посадили дітей в автівки та повезли на підконтрольну територію України.

— Ніхто не знав, чи варто їхати, куди їхати. А може там за рогом стоїть танк і тебе з дружиною просто переїдуть або розстріляють. Ми не могли так ризикувати. Всі один одного питали, а ніхто не знав відповіді. 15 березня я пам’ятаю було від ранку дуже тихо. Ми не могли зрозуміти, що сталося. Яна тоді ще подумала, що війна закінчилася. Але я не вірив. Як це вона швидко так закінчилася. Потім ми почули скрегіт скла, металу. Ми думали, що техніка ворожа пішла по місту. Можливо прорвали оборону і вони пішли колоною, — згадує чоловік. – А виявилося, що люди почали збирати машини і їхали з міста. Клеїли на склі написи «Діти», вішали з простирадл білі стрічки. І ми теж так наважилися. Ми як їхали, то бачили навколо чорні від вогню машини, загиблих людей, які просто лежали на тротуарах. Бо ніхто в місті нікого так не ховав. Якщо комусь щастило, то просто могли закопати у дворі. Доводилося вислуховувати дурні питання від окупантів, але ми себе стримували.

Спочатку прихистком для родини Величків стала кімната від «Карітасу» у Вінниці, де вони прожили цілий місяць. А отримавши пропозицію від знайомої пожити в Бучачі, зібралися та переїхали. У Бучачі родина не лише прижилася, а й наважилася на відкриття першого бізнесу під час війни.

— Ми думали, що побудемо у «Карітасі» Вінниці кілька днів і все. Але вийшло так, що ми всі захворіли. У Маріуполі в холоді дітки трималися, а тут захворіли. То довелося затриматися. Вже коли ми їхали в Бучач, то мали жити в будинку моєї одногрупниці. Та там треба було трохи привести до ладу житлове приміщення, тож першу ніч в Бучачі ми вирішили переночувати в готелі. Коли власники готелю дізналися, що ми переселенці з Маріуполя, то запропонували пожити в них. Так все закрутилося і ми з ними пробули п’ять чи шість місяців, — каже родина Величків.

Сумувати можна довго, але ми обрали працю

Яна та Руслан чітко розуміли, війна в Україні так швидко не закінчиться. Та і в Маріуполі після панування російських загарбників все потребує капітальної відбудови. Тож родина переселенців відкинула всі ілюзії і почала думати, що робити далі і як протриматися на плаву в такі непростій ситуації.

— Ми з дружиною постійно думали, що нам робити далі. На соціальні виплати від держави сильно не прожити, відстоювати черги за гуманітарною допомогою, коли в тебе є руки, ноги та голова – не хотілося. Ми вже погорювали, поплакали за всім тим, що у нас було. Треба працювати далі, рухатися далі. Я підприємець, а моя Яна за освітою пекар-технолог. Коли ми дізналися, що в Бучачі здають в оренду пекарню, то обговорили цю ідею і вирішили спробувати, — каже чоловік.

А далі розмова з керівництвом пекарні, перші огляди приміщення, обладнання і знову прийняття важливого рішення – купівля пекарні та її запуск.

— Нам сподобалося, що пекарня була повністю облаштована. Треба було брати і працювати. Ми розуміли, що це ризик, але треба рухатися вперед. Тим паче, підприємці місцеві пішли нам на зустріч і дозволили виплатити кошти протягом трьох місяців. За це наша родина їм дуже вдячна. Бо місто для нас зовсім чуже, ми поки познайомилися, поки трохи закупилися. Це все не так просто, як здається, але малими кроками у нас все виходить, — згадує родина.

У своїй справі переселенці використовують італійські печі для приготування випічки, професійну кавоварку та еквадорську арабіку. Девіз пекарні – «Випікаємо з любов’ю. Випічка, яка полонить ваше серце». Вражає і асортимент продукції: круасани, багети, хот-доги, піци, рулети, торти, хліб, лаваш та навіть кейк-попс.

— Це не так, що ми приїхали, відкрили, люди працюють, а ми відпочиваємо. Зовсім ні. У Бучачі ми відкрили пекарню 30 липня і від того дня майже не відпочивали. Дружина постійно на кухні, все підготовлює. Слідкує, щоб все було нормально. А я вже працював на касі, обслуговую клієнтів. Мені не соромно взагалі. Я пам’ятаю про те, що у мене було три магазини, фірма. Але зараз інша ситуація і ми маємо працювати далі, — розповідає пан Руслан.

Але через кілька місяців вони зрозуміли, що їм потрібна допомога. Пара знайшла стажерів та жінку, яка навчала випічці та допомагала у всьому, і їхній бізнес пішов вгору. Тож з листопада 2022 року «Пекарню сім’ї Величко» можна побачити не лише в Бучачі, а й Чорткові.

Інформація про пекарню активно шириться в соціальних мережах. Тому все частіше до підприємців з Маріуполя приїздять за випічкою не лише місцеві жителі, а й з Тернополя, Львова та Києва. Вже навіть надходять пропозиції про відкриття пекарні у Львові.

— Нам приємно, що люди оцінюють нашу випічку. Ми робимо все з душею, від чистого серця. Ми за те, щоб продукція була свіжою, якісною, — кажуть в родині.

Ми всі боремося за Перемогу

Попри те, що рік для родини з Маріуполя видався складним, вони намагаються ще й допомагати іншим. Ні Руслан, ні Яна не розглядають варіантів виїзду за кордон, адже треба підіймати економіку Батьківщини, треба донатити, підтримувати захисників.

Ще в палаючому від ракет та бомб Маріуполі Руслан Величко відвідував госпіталь з пораненими військовими. Адже була потреба у чистому одязі, білизні та інших речах.

— Ми з 2014 року активно допомагаємо нашим військовим. Тоді вони захищали Донецьку та Луганські області. Армія була майже гола та боса. То ми через волонтерів передавали і продукти харчування, і одяг. Бо знали, що хлопці нас захищають. У лютому 2022 році ми все втратили, але не забуваємо про допомогу. От їхали місцеві волонтери на Краматорськ, то ми передали нашу продукцію. Нехай це і не так багато, як роблять інші, але ми намагаємося, — каже підприємець.

У листопаді родина переселенців доєдналася до Всесвітнього дня доброти. І разом з іншими жителями Бучача зібрати гроші на дитяче обладнання для пологового будинку. Яна і Руслан переконані, кожен українець має робити все можливе, аби наша Перемога настала скоріше.

Читайте також:

Частинка Херсона у Тернополі. Реальна історія про те, як відкрити кав’ярню під час війни

Війна – не привід забувати про мрії! Як тернополянка ризикнула і розпочала бізнес за кошти держави

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.