Леся Романчук: “Мені сказали: “Зараз так ніхто не пише!”

Коли читаєш роман Лесі Романчук “Не залишай”, ловиш себе на думці, що дуже хочеться познайомитись з його авторкою. Річ у тім, що в книгах письменниці героями роману часто стають досить відомі в місті особистості. А пані Леся сміливо подає їхні імена та прізвища — утім, лише трохи переставляючи букви в прізвищах. У декому впізнаєш навіть своїх знайомих. Тому-то й складається враження, що всі події, описані в книгах, й справді траплялися з героїнею роману — Софією. Чи то пак Лесею? Щоб з’ясувати, наскільки роман “Не залишай” є автобіографічним і які чутки про його героїв ширились містом після того, як вийшла книга, я вирішила порозмовляти з Лесею Романчук. Коли пишу, ні з ким не спілкуюся — У вашому найпопулярнішому романі “Не залишай” змальовано багато реальних подій. Чи не було важко описувати автобіографічні моменти, адже таким чином автор наче оголюється перед читачами?— Кожен письменник пише про власний емоційний досвід. Не обов’язково, щоб описані події траплялися з тобою. Та коли автор щось нафантазовує, то він переживає всі події так, наче вони і справді з ним траплялися. Потрібно настільки “влізти в шкіру” героя роману, щоб відчути його стан і це все описати. — Отже, у книжці переважно вигадані події?— Скажімо так: тут не все автобіографічно. Наприклад, не помирав у мене коханий і я не сліпла, хоч про це пишу у своїх книгах. Та усе це я пережила емоційно, і тому після написання таких сцен я справді почуваю себе так, наче когось поховала чи була хвора, чи зі мною трапилося те ж саме, що й із моїми героями. — Коли ви встигаєте писати книжки, адже потрібно ще проводити пари, лікувати і займатись господарством?— Книги зазвичай пишу на вихідні та на канікулах. Можу сісти й одразу, на одному подиху написати роман — але це якщо сідаю писати з самого ранку. Тоді намагаюся відмежуватися від усього — не відповідаю на телефонні дзвінки, не спілкуюся з домашніми і взагалі не виходжу з кімнати. Благословив Папа — Ви — кандидат медичних наук і член Спілки письменників України. Що означає для вас  останнє звання?— До Спілки письменників я вступила випадково. Коли захищала дисертацію, то повезла документи до Києва. Серед них був  “відзив” на мою роботу, але я написала як слід — “відгук”. Жінка, яка приймала в мене документи, зауважила “помилку”. Я пояснила їй, що “відзив” — не українське слово, а знаю про це тому, що сама пишу книжки. “То ви член Спілки письменників?” — запитала жінка з повагою. Однак моя відповідь її розчарувала. Ось тоді я зрозуміла, що для людей цей титул має вагу. Виходить, те, що Леся Романчук — письменниця, яку читають, — нічого не означає, а те, що вона є членом Спілки письменників, — то неабияка штука. Відтак мені не залишалося нічого іншого, як підтвердити те, що я пишу, титулом. — Чи впізнають вас нині на вулицях? І як відгукуються про ваші романи? — Якось мені сказали: “Що ти пишеш? Так же писав Ремарк, так писав Хемінгуей, так писала Жорж Санд! Зараз так ніхто не пише! Таке письмо вже застаріло”. На це я відповіла, що така компанія мене цілком влаштовує. І на вулицях мене впізнають. Якось позаду йшли дівчата і говорили так, щоб я почула, але наче одна до одної: “А я недавно прочитала всі книжки Лесі Романчук!” Звичайно ж, це приємно... — Ваші книжки читають і за кордоном. Яка реакція? — З-за кордону приходять не лише листи з подяками. Не так давно, завдяки моїй читачці, я та моя родина отримали благословення від Папи Римського Івана Павла ІІ. Його для мене у Ватикані взяла українка, яку звати так само, як і героїню роману “Не залишай”, — Софія. Вона є головою неформального фан-клубу Лесі Романчук у Римі. Пані Софія була серед тих жінок, які під час “Помаранчевої революції” прийшли на аудієнцію до Папи Римського — тоді він і казав, що молиться за Україну не щодня, а щогодини. Інша заробітчанка передала мені священну водичку з Лурда. Нею я кроплю животики своїм вагітним. Однак найбільше здивувало те, що мої книги читають в Ізраїлі. Мені розповідали, що їх пересилали туди частинами, в листах. Нафантазоване стає реальним— Чи бувало у вашому житті, що після того, як ви придумували щось у книжці, це траплялося з вами насправді?— Так. Скажімо, у романі “Не залишай” головній героїні Софії її коханий подарував іграшку — білого ведмедя. І мені згодом подарували таку ж. Ще один збіг пов’язаний з героєм книги, якого я назвала Орестом. У романі є приблизно такі слова: “Я буду називати тебе Орчиком, бо в мене є брат Орест і ми в родині його так називали”. І ось за кілька днів після того, як я це написала, до мене і справді приїхав мій двоюрідний брат Орест, який зараз живе в Америці. Для мене це було несподіванкою — я ж не знала, що він має приїхати.  — Тернополем ходило багато здогадів, про кого ж конкретно ви писали. Які найнеймовірніші версії доводилося вам чути? — По-перше, що Арсен Арсенович Корнацький — це ніхто інший, як Іван Іванович Курницький (колишній голова Тернопільської ОДА — прим. ред.). У Софії (прототипом якої вважають пані Лесю — прим. ред.) був з ним роман. Вона його дуже кохала, але вже в першій книзі він загинув в автокатастрофі. Панові Курницькому розповіли, мовляв, вас змалювали у книзі. Коли ж він почав відмагатися від цього, усі чомусь ще більше впевнилися, що в романі йшлося саме про нього. А я ж із паном Курницьким особисто не знайома — навіть ніколи з ним не розмовляла. А ще був кумедний випадок, коли я виступала в прямому ефірі на місцевому телебаченні. Тоді ми обговорювали негативну героїню мого роману, котру звати Ізольда Яківна. І тут у студію зателефонувала жінка і запитала, чому я назвала цю героїню саме так. Я відповіла, що таке ім’я, як і по батькові, — досить рідкісні. А щоб вони траплялися в парі — то це, здається, взагалі неможливо. Тому й назвала так негативного персонажа свого твору. На це жінка повідомила, що її звати... Ізольда Яківна. Досі не можу збагнути, як вона потрапила саме на нашу програму і ще й змогла додзвонитися в студію. Взагалі, багато хто впізнавав себе у моїх книжках навіть тоді, коли там не було про них написано жодного слова.   Софія з “Не залишай” — сучасна Анжеліка Лесю Романчук знають насамперед як авторку восьмитомника “Не залишай”. Пригоди головної героїні роману Софії Синицької часто порівнюють з життєписом французької Анжеліки. Не заперечує таку схожість цих жінок і сама письменниця. — Колись від одного українського письменника я почула, що нам бракує українських Анжелік, — каже Леся Романчук. — Я запам’ятала ці слова і почала писати роман “Не залишай”. Утім, у першій книзі роману є багато фахових лікарських моментів. Напевно, тому медики цю книгу часто називають посібником з лікувальної справи. — Написати цей роман мене змусили студенти, — пригадує письменниця. — Якось старшокурсники сиділи в моєму кабінеті і розмірковували про свою майбутню лікарську практику. І для них мені захотілося написати своєрідне “скерування до дії”. Тому в першій книзі “Не залишай” так багато професійних епізодів. Якщо б ця книжка зараз потрапила до міністра охорони здоров’я, то він побачив би, що там втілено багато його ідей. Наприклад, та, що молоді лікарі повинні спочатку попрацювати в селах, щоб отримати належну практику.   Довідка “RIA плюс” Леся Романчук народилася у Магаданській області. Згодом її сім’я переїхала до Тернополя. Навчалась в школі №1, а потім — у Тернопільському медичному інституті. Здобула фах лікаря акушера-гінеколога. Працювала викладачем у Кременецькому, а згодом — у Чортківському медичних училищах. Зараз Леся Романчук — доцент Тернопільського медичного університету, кандидат медичних наук, член Спілки письменників України. Працює викладачем акушерства і гінекології Тернопільського медичного університету. Леся Романчук є співавтором семи книжок з акушерства та гінекології. Окрім того, її творчий доробок налічує шість збірок поезії та 13 книг романів.  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.