Нашого дому вже немає… Будинок сімейного типу з Донеччини, де 11 дітей, знайшов прихисток на Тернопіллі

• Старшому сину, біологічному, 25 років, наймолодшому сім, каже мама Олена. І одразу додає, — тільки не називайте Микиту рідним сином. У нас всі рідні, інших немає.  
• Бабуся Олени, якій майже 90 років, вмовляла багатодітну онучку, мовляв, куди ті їдеш, все закінчиться скоро, як і в 2014-му. Це третя війна літньої жінки. І вона навіть припустити не могла, що будуть такі звірства і розруха. Тепер немає ні будинку багатодітної родини, ані бабусиного, де Олена та її діти залишили у сховку найцінніші речі, бо виїжджали зі шкільними наплічниками, утікаючи від війни…
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Вибухи були все ближче і ближче, поруч із селищем зносили мости, підвал у будинку, де проживала родина з дітьми, облаштували під укриття. Але мама Олена розуміла, воно мало порятує. Триматись, тільки триматись, в мене діти, переконувала себе жінка. Не можна опускати рук. Ми виїдемо, нас вивезуть, потрібно рятувати дітей…

Нема ні вікон, ні будинку

Вони виїжджали із селища Велика Новосілка, що у Волноваському районі на Донеччині. Мама, — Олена Мехедько, тато Євген Курлов, їхні тоді восьмеро дітей і два собаки. Тікали від війни, узявши все, що помістилось до шкільних наплічників. «Візьміть натільну білизну, рушник, шкарпетки та улюблену іграшку, далі — ще що поміститься», — керувала мама, а налякані діти пакували речі. Цінні речі, шуби, гарний одяг завбачливо перенесли у сховок до Олениної бабусі. І, як говорить багатодітна мама, зараз бабусин будинок стертий з лиця землі разом зі всіма їхніми речами. Немає і будинку, де проживала багатодітна родина. Залишилась лише двокімнатна квартира, яка належить родині. Точніше — коробка, вікон у цьому житлі вже давно немає…

У серпні 2022 року прийомні батьки забрали ще двох рідних братів і їхню сестричку зі Слов'янська. Тепер у родині одинадцятеро. І за спиною майже кожного з дітей такі історії, що, здається, це вигадка, перебільшення або сюжет якогось трилера. Бо це просто не може бути правдою! Скажімо, сестрички, які потрапили до цього будинку сімейного типу, аби прожити, збирали їжу на місцевому цвинтарі. Хтось із сусідів кинув цвілий хліб їхньому собаці, то діти кинулись до пса, відбираючи несвіжу булку. А ковбасу, яку поклали на хліб, вони вперше скуштували у новій прийомній родині. Вони й раніше бачили таке, але лише як закуску під час застіль біологічних батьків. 

Олена працювала начальницею місцевого РАЦСу, так, — жінка, що виховує одинадцятьох дітей, має чотири вищих освіти, — є економістом вугільної промисловості, юристом, магістром державної служби управління в сфері права, а зараз навчається у магістратурі на психології у Тернопільському педуніверситеті. Жінка пригадує, що 24 лютого вона зранку пішла на роботу, а діти до школи. Вони вже раз пережили війну, у 2014-му, тому були переконані, що це все скоро закінчиться.

Ще день-два — і не виїдуть

— Вже 25 лютого 2022 р. почались перші бої за Вугледар, до нас привозили багато поранених, вже 28 лютого підривали мости, — пригадує Олена Мехедько. — 1 березня окупували Волноваху, а 5-7 березня тривали бої за Гуляйполе і в тому напрямку. Виходить, замкнули коло.  Я розуміла, ще день-два, і все, виїхати буде неможливо. Потрібно рятувати дітей.

Їх вивезли 12 березня. Запакували 10 чоловік та двох собак у бус на вісім місць — тому брали найнеобхідніше. Вибухи були все ближче, про саму дорогу ні старші, ані діти воліють не згадувати. Прихисток родина знайшла у Козові. Їх поселили у будівлі, в якій раніше проживав місцевий будинок сімейного типу, але ця родина з початком повномасштабного вторгнення виїхала до Європи.   

Перше, що кидається в очі, коли журналісти зайшли на подвір’я, — живі квіти. Клумба об лаштована обабіч газону зі скошеною травою. Чистота і порядок. Заходимо до будинку — у ніс вдарив запах свіжозвареного борщу. У передпокої всюди квіти у великих горщиках і піаніно. Як з’ясувалось згодом, інструмент не просто так тут поставили. Більшість із дітей займаються і музикою, і танцями, і відвідують ще купу гуртків.

На обід — 15 літрів борщу

Господиня, запропонувавши домашні капці для гостей, веде нас на кухню. Дорогою розказує, як вони облаштувались. Що у будинку три поверхи, але сам він п’ятирівневий. Заходимо на кухню, праворуч величезний стіл. Кухонна техніка, та жартівливі картинки із правилами сім’ї та щасливої мами. Між ними — годинник, як згодом розповіла Олена, картину, основу, малювали самі, а потім докупили годинник, що кріпиться на картину. У будинку багато милих оку речей, виготовлений руками господині чи дітей.

Ліворуч — кухонна плита із чималою, 15-літровою каструлею. Запитавши дозволу, відкриваємо кришку. Там ще теплий борщ. Густий, наваристий, а запах… 

— Так, першу страву варю тільки такими кількостями, цих 15 літрів нам може вистачити на два дні, — сміється господиня, помітивши наш здивований погляд. І додає, — може вистачить…

У мисці в мийці поруч із плитою, помічаємо купу варених яєць. «Це для олів’є, їх там сорок», — Олена показує в інший бік, де стоїть вже майже готовий салат у величезній мисці. Такі зазвичай використовують для прання, якого назбиралось чимало. На столі поруч чимала тарілка з фруктами. Тут банани, апельсини, мандарини та ще чимало чого. Поки дорослі не чують, запитуємо у дівчаток, що прийшли на кухню привітатись із гостями, чи це завжди так, — із фруктами, — чи тільки коли журналісти приїжджають. Дівчатка здивувались нашому питанню, але запевнили, що фрукти в них є завжди.   

Навпроти кухні — ігрова кімната. Там чимало цікавинок і домашній затишок. Здається, все й справді облаштовували із любов’ю та турботою для дітей.

— Ми тут чимало поміняли, бачите, — люстри, — Олена показує на стелю, — умисне поміняли на такі. Такі ж у нас вдома були. В тому будинку, якого вже немає…

Мріє про замок і багато внуків

За мить на чималій кухні стало мало місця, сюди посходились всі діти та на хвилинку зайшов тато. Привітавшись і почувши, що поки поспілкуємось з мамою і дітьми, він пішов у своїх справах, яких у приватному будинку ой як немало. Малі, познайомившись, теж порозбігались.

— Так незвично, нас весь час тепер називають будинком сімейного типу, — поділилась пані Олена. — То фонди, що допомагають, то місцеві, то якісь документи. Раніше ми таке словосполучення старались взагалі не вживати. У нас сім’я, ми родина. Наше суспільство не готове до усиновлення, а насправді ці діти дарують таку радість…

В більшості є завищені вимоги до дітей, батьки часто малюють ідеальну картинку і щоб в старості було кому склянку води подати. А треба працювати над собою, а не над дітьми. Навіть знаючи, що не буде легко, пам’ятати, що кожна дитина — особистість. І нема чого прив’язувати їх до себе, мовляв, аби доглядали за нею в старості. Так, Олена мріє про величезний будинок, навіть замок, але щоб всі діти мали власні сім’ї, родини. І щоб в цей замовк привозили їй силу-силенну онуків і правнуків, а вона з ними проводитиме час і доглядатиме. Бо чим ще (сміється — прим. авт.) займеться 80-річна бабця, як діти повиростають.

— Мама — це острів, де ви стоїте, далі діти малюють свій шлях самі, — Олена із задоволенням і неприхованою гордістю розповідає про своїх дітей. — Я теж колись мріяла про інший фах, стати поліцейською. А мені мама сказала ні, — так я 12 років працювала в податковій, потім 16 керувала РАЦСом у Великій Новосілці. 

Немає рідних і нерідних

Микита Хараман — єдиний, біологічний син цієї родини. Хлопцеві 25, і він ще вдома, на Донеччині, закінчив училище за фахом кухар і кондитер. Потім знову навчання і став молодшим спеціалістом-юристом, згодом бакалавром-юристом, минулого року вступив до магістратури, напрямок інженерно-педагогічний. Цього року вступив ще на навчання до Бережанського коледжу на ІТ. Амбіції чималі, якщо авто, то тільки BMW, — і все робить для того, щоб мати все, чого прагне.

Шапрану Івану 17 років, — це майбутній полководець, напівжартома запевняє мама. Колись хлопцеві закинули, що, мовляв, у нього прізвище російське та запропонували змінити на дівоче мамине, — Золото. Але малий проштудіював купу літератури, знайшов однойменне історичне місто в Україні, яке було столицею гетьманщини.

— Він завжди хотів стати військовим, закінчив військово-морський ліцей в Одесі, на жаль, не зміг вступити до військової академії у Львові, — поділилась мама. — Зараз вчиться у Бережанському фаховому коледжі, і буде директором суперової СТО.

Івану цьогоріч виповниться 18, і, якщо він не навчатиметься, за Законом має покинути родину, почснила мама. Таким дітям призначають допомогу у 1810 грн в місяць — і ні в чому собі не відмовляй на вільних хлібах. Коли переїхали на Тернопільщину і зареєструвались як ВПО, мама намагалась поставити його на квартирний облік для отримання житла як дитина-сирота. Їм натомість запропонували за місцем народження. У Волновасі зараз мають ставати на облік, обурюється мама. Жінка близько двох тижнів тому звернулась до голови ОВА Володимира Труша, як і тут отримає відмову, звертатиметься до суду, адже рівно у 18 років син може втратити пільги на отримання власного житла. За законодавством вони навіть не можуть взяти тут довідку про склад сім’ї, бо оформлені зараз як внутрішньо-переміщені особи, не мають місцевої реєстрації. Але Олена Мехедько запевняє, що добиватиметься всього, що належить за Законом кожній дитині.     

Першу дитину забрали в 2010-му

Батуріну Вячеславу 16 років. Слава, як його називають вдома, закінчив цьогоріч 11 класів, мріє вступити до медуніверситету Тернополя. Мама каже, хлопець дуже наполегливий. Якщо іншим простіше дається наука, Слава має добре потрудитись, аби досягти результату. А планку для себе ставить надвисоку.

— Слава — перша дитина, яку я забрала ще у 2010 році, — поділилась пані Олена. — Вже наступного року я забрала його рідних брата Юру і сестру Оксану. Славі було тоді 2, 5 роки, Юрі п’ять, Оксанці теж 2, 5. І вони всі виховувались в дитбудинках і до цього ніколи не бачились.

Олена тоді працювала у місцевому РАЦСі, коли дізналась, що в пологовому народився хлопчик, від якого відмовилась мама. Він народився семимісячним і мав чимало вад зі здоров’ям. Невдовзі дитину відправили в дитячий будинок у Донецьку.

— Я не засуджую тут маму, вона була дуже молодою і чимало пережила, — каже пані Олена. — вона народила сина 5 березня 2006 р, а в січні того ж року батька хлопчика знайшли повішаним у гаражі. Самі розумієте…

Що пережили — страшно згадувати

Вероніці Мухіній зараз 14, у будинок сімейного типу її забрали у 2019 році. З нею тут проживають ще двоє сестричок і братик. Сніжані Штихно 13, коли вона потрапила до цього будинку сімейного типу, їй було 8. Її сестричці Валерії зараз 9, коли Олена забрала її до себе, було 4 рочки. Наймолодший у цій родині рідний братик дівчаток — Сашко, йому зараз сім років, а коли потрапив до цієї родини, було 2,8 р.

На біологічного батька дітей відкрили кілька кримінальних проваджень, зокрема й за побиття дітей. У родині їх було п’ятеро. Але найстаршого Дмитра, коли Олена забирала до себе дівчаток, оформити у будинок сімейного типу не могла, бо йому в той момент вже виповнилось 18 років. Олена допомогла дітям, і вони відшукали Дмитра у соцмережах, на фото він був у військовій формі ЗСУ.

Сніжана з Валерією не так давно побували в оздоровчому таборі, де зустрілись зі своєю односельчанкою із с. Розлив, що поблизу Курахове.  Вона й розповіла, що мама дітей зараз проживає у Прилуках, у своїх родичів. Чомусь коли ми спілкувались, у журналістів виникло враження, що жінки немає серед живих.

Їжу шукали на цвинтарі 

— Ви що, ні, вона жива, проживає у своїх родичів, і ми стежимо за її життям у соцмережах, — поділилась Олена. А сестрички ствердно кивали головами. І намагались наперебій розповісти, що бачили на сторінках біологічної матері. — Але мама ніколи не цікавилась дітьми, — ні коли були у дитбудинках, ні зараз.

Обережно питаємо в дівчаток, чи не намагались мамі написати чи поспілкуватись із нею. Вероніка опустивши очі, лиш тихенько мовила: «Ні. Навіть якби побачила, пройшла б повз». Дівчинка розповідала, як відбирали у собаки цвілий хліб, як збирали на цвинтарі харчі, які люди приносили на могили родичів — і лише це допомогло їм вижити. Як найстаршого Дмитра двічі судили за крадіжки, бо зламував замки місцевих крамниць та забирав звідти харчі, щоб годувати малих.

— Ми тільки переїхали сюди, в Козову, було купа роботи з облаштування, то купили ковбасу, помідори, зробили канапки дітям, — пригадує пані Олена. — А Сніжана і Вероніка, бачу, не їдять. Потім зізнались, що вперше у житті їдять ковбасу — саме так, на канапці. До цього тільки куштували, коли брат Дмитро приносив харчі, або під час застіль батьків. Але їм брати харчі було заборонено – це все була закуска.

Дівчатка згадували, як батько давав їм зранку целофановий пакет і примушував йти селом і збирати недопалки. Як смажили коників стрибунців і їли їх. Як і гіркі кульбаби. Тоді діти не усвідомлювали, що десь є інше життя, і сприймали це за норму. В дитбудинку був свій біль. Діти не хотіли про це розповідати наскільки охоче, як про життя в рідній сім’ї, і часом здавалось, що вони просто мріють виговоритися…

Всі мої — народжені серцем

А 8 серпня 2022 року мама Олена забрала ще трьох дітей — Івана, Наталю і Андрія, — з будинку сімейного типу зі Слов’янська. Місцева влада наполягала, щоб родина негайно виїжджала, бо залишатись вдома стає вкрай небезпечним. Родина місяцями сиділа в підвалі, де облаштували укриття, згадують хлопці. Потім перед прийомними батьками питання поставили ребром: або виїжджають всі, або примусово вивозять дітей. Батьки залишились, а діти потрапили до великої родини Олени Мехедько. Їх тут тепер 11, з них десятеро мають статус дітей, що позбавленні батьківського піклування.

— У них є мами, які народили, і я — яка називає своїх дітлахів «народжені серцем», — каже Олена Мехедько.

Жінка щомісяця отримує на кожну дитину трохи більше 5 тис грн., а лише на харчі родина щомісяця витрачає понад 50. 14 тис грн. сплачують на комуналку. Допомагають місцева влада, фонди — за рік двічі отримували продуктові набори, в яких крупи, макарони, консерви. Вмісту цих пакетів, каже жінка, вистачає родині приблизно на місяць. Тато займається будинком, подвір’ям, а мама ще працює, надає консультації онлайн. Ще за кожну дитину, яку виховують, прийомні батьки отримують щомісячну зарплату — 2, 6 тис. грн.

Родина не жаліється і не нарікає, але з радістю прийме будь-яку допомогу. Всі діти називають інших братами й сестрами і вже об’єднались в маленькі компанії. Восьмеро зі всіх дітей зараз школярі. А після школи, ділились наперебій, займаються в різних гуртках, спортивних секціях, ходять на танці і музику. Кожен показав свою кімнату і ділився про своє життя. Журналісти досить довго з дітьми спілкувались і помітили, що їхні знедолені душі тут відігріли, і все, що вони розповідають — правда. Єдине, що часом засмучує їх, спогади про війну, вибухи і минуле життя, яке здебільшого вони прагнуть забути.

Сніданок готують чергові

Спускаємось з третього поверху, де оглядали кімнати дітей, і чуємо дзвін посуду та якийсь рух на кухні. Це родина готується до обіду. Доки мама насипає в тарілки борщ, двоє дітей доносять їх на стіл. Хтось викладав батон і хліб на чималу тарілку, хтось нарізав часник, цибулю і сало, яке дуже полюбляють у родині. Хтось із дітей діставав із холодильника сметанку.

— Сніданок у нас готують чергові по кухні, тиждень, скажімо, вони варять п’ятилітрову каструлю вівсянки, наступного тижня на сніданки у нас страви з яєць, і це також під час робочого тижня готують чергові, — ділиться мама Олена. — На обід ми рідко збираємось за столом всі разом, бо навчання, хто коли прийшов — тоді й поїв. А от вечеря — ми всі разом.

За столом лише 10 місць, а їх в родині 13-ро. Тому доставляють крісла, або батьки сідають неподалік. У цій родині завели вже власні традиції і правила, яких дотримуються.

Кожного окремо із цієї сім’ї журналісти попросили кількома словами охарактеризувати рідний дім, який залишився на Донеччині, точніше — якого вже немає. Всіх опитували окремо. І три слова, які виокремили зі всіх відповідей — страх, душа і біль… Вони знають, що вже ніколи не буде так як раніше, тому переконані, що треба жити тут і зараз. Як і в тому, що єдине, чого нам всім потрібно найбільше — наша перемога!.. Але своє подальше життя бачать тільки на заході України. Бо додому повертатися не збираються. 

 

Коментар

Забезпечили всім необхідним

Роман СОЛТИС, заступник селищного голови Козови: 

— Ми цю сім’ю прийняли як рідних, намагались забезпечити всім необхідним, зокрема й за допомогою благодійників. Холодильник, інше кухонне обладнання, ліжка, матраци, засоби гігієни, — постійно ведемо над ними патронаж, стараємось задовольнити всі запити, які у них виникають. Загалом із числа внутрішньо переміщених осіб у громаді зараз проживає 24 дитини, позбавлених батьківського піклування. 19 під опікою, п’ятеро — в прийомних сім’ях. Працівники Служби у справах дітей займаються ними, моніторять ситуацію, всі їхні побутові та інші питання, що виникають, намагаємось вирішити. У Козові прийнята спеціальна програма допомоги ВПО, позашкільні заняття, гуртки та секції діти відвідують безкоштовно. 


Автор та редактор проєкту - Наталія Бурлаку
Автор тексту - Ірина Белякова
Монтаж відео - Вадим Єпур

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.