За газ платять в одну область, за світло – в іншу: історії зі зникаючого села, розкинутого через Збруч

За газ платять в одну область, за світло – в іншу: історії зі зникаючого села, розкинутого через Збруч

Ми розкажемо про реалії невеличкого села Тарноруда Підволочиського району, однойменний «брат-близнюк» якого розташований на Хмельниччині, варто лише перейти міст через річку.

З труднощами приїхавши сюди, ми відверто здивувалися умовам, у яких живуть люди. Та зустрівши місцеву мешканку – пані Ванду, були вражені ще більше – наскільки вона активна, життєрадісна і любить свій крихітний рідний дім – Тарноруду.

Як 71-річна жінка дає раду щоденним сільським клопотам? У що вірить і що любить? Чи шкодує про те, що замолоду не покинула вимираюче тепер село? Історію Ванди Маселко читайте у нашому матеріалі.

«Мені тут добре жити, тихо, і все є…»

Екскурсія селом, яку запропонувала провести для нас пані Ванда, розпочалася з її домівки. На сходах сидів кіт, по дворі ходили кури, і гуси, і качки (у жінки їх багацько), а сама вона поралась по господарству. Відразу почала розповідати нам про себе.

Відео дня

– Народилася тут. Маю троє дітей: син і одна дочка зараз живуть в Улашківцях, а друга дочка – у Волочиську, — розповідає пані Ванда. — Сама я 38 років проробила на швейній фабриці там, а зараз пенсії маю – як кіт наплакав. На пів сьомої їхала на роботу і до третьої, а потім з третьої і до пів дванадцятої ночі.

Про себе пані Ванда жартує – каже, що дуже худа, як на її вік, бо все має якісь клопоти, та й нервова трохи. На наше запитання, чи шкодує, що у свій час не виїхала з Тарноруди, відповідає:

– Раніше тут було багато хатин. Досі ще дехто живе. В Польщу повиїжджали, навіть мої родичі – дві татові сестри – поїхали, — розповідає пані Ванда. — Я потім дуже шкодувала, питала в тата чого і ми не помандрували. А у той час татова мама лежача була, то дочки повтікали, а тато лишився і обходив її. Тоді не виїхала, а зараз мені тут добре жити, тихо, і все є… Мешкаю з чоловіком. Він раніше на велосипеді їздив, як шось треба було, а зара йому ноги болять, то він вже не годен.

«Найгарніша оселя в Тарноруді має літню кухню…»

Показуючи нам Тарноруду, жінка розповідає про те, як село почало занепадати. Каже, що початок цьому був ще у 50-х, бо мешканці стали виїжджати на заробітки. Ще 15 років тому, каже Ванда Маселко, тут було більше людей, а зараз тільки у семи будинках залишились люди. Натомість у сусідній Тарноруді – Хмельницькій, за її словами 350 дворів. Там і три магазини є, стільки ж кооперацій, тричі на день до райцентру – Волочиська, їде автобус. Також працює ферма, місцеві жінки ходять туди на роботу.

– В нас тут нічо нема. Молодьожі нема де працювати,  — каже жінка. — Колись в селі була кооперація, а зараз вікна повибивали, все пустує. Зате маємо гарний костел святого Станіслава. Йому вже 200 років.

Ванда Маселко каже, що святиню ділить дві парафії відразу – римо-католицька та греко-католицька. Жінка ходить до костелу сама, говорить, що інші не хочуть ходити до церкви, або ходять у сусіднє село. Ще кілька людей приходить сюди на служби із «хмельницької» Тарноруди. Як має приїхати ксьонз з Підволочиська, пані Ванда бере ключі і відкриває костел. Ксьонз Петро, за її словами, дуже добрий, але править тільки на великі свята. 

Костел святого Станіслава вражає своєю масштабністю і старовинним інтер’єром. Пані Ванда жаліється, що 200-річні польські ікони скоро можуть перетворитися на порох, адже вони не реставровані.

Біля костелу стоїть скульптура Яна Непомуцького - статуя святого Антонія, а навколо святині – доглянуті клумби, засипані снігом.

– Туто, – показує жінка на велику площу перед костелом, – пляц, на якому колись базарювали, привозили свині, птицю і всяку всячину. Школа була, але її розібрали. Тут ми чотири класи вчились, а далі йшли у там ту Тарноруду. В тій школі я десять класів закінчила, дуже любила українську мову, російську, літературу. Математика мені тяжко йшла.

Пані Ванда говорить, що багато хто з її односельців тут так і повмирав, а хати пустують і розвалюються. Хто молодший – працює у «хмельницькій» Тарноруді, є будинок, куди молоде сімейство приїжджає на літо, як у дітей канікули. Жінка, здавалося б, знає у селі про всіх і про все: і плітки, і як у кого ведуться справи по господарці, і навіть хто скільки соток городу тримає і де. Вона веде нас вуличками села і розповідає про його побутові клопоти.

– Коли треба шось придбати – ми йдемо в Турівку… Або ще внучка моя робить медсестрою в лікарні у Волочиську, і як туди їде, то і я з нею — собі щось прикупити. Мені хвилин п’ять до зупинки. Туди їдеш – 30 гривень, а назад вже за 3.20, бо по пенсійному. Але це тільки у середу і в четвер, то я тако собі вищитую, аби не платити багато, бо грошей не вистачає, – ділиться «фінансовими» хитрощами Ванда Маселко.

Співрозмовниця розповідає, що в Тарноруді порівняно недавно живе чоловік із сином, які переїхали з Хмельницької області у куплену тут хатину, що велика рідкість у цьому населеному пункті. Як треба у місто – то вони з односельцями, по двоє-троє, дають йому гроші на бензин, і він везе їх у Волочиськ. Туди 18 кілометрів, а дорога займає близько двадцяти хвилин.

–  Ше в нас дуже добрий голова сільської ради, він все поможе, як ми йому кажемо. Маємо в селі газ, він з тої Тарноруди, що на Хмельниччині. Тому гроші за нього платимо у Волочиськ. А за світло – платимо у Підволочиськ, бо ми входимо у Підволочиський район Тернопільської області.

Найгарніша оселя в Тарноруді має літню кухню, розповідає жінка.

– Раніше в нас поштарка працювала на три села зразу – Улашківці, Турівку і Тарноруду. Потім її скоротили. Газети, пенсії, субсидії нам почав щосуботи привозити хлопець з Тернополя. То я з ним сварилася: «Чого ти кожного тижня їдеш, в нас тут паро хат?». Він і перестав.

«Містики в нас тут ніякої нема…»

Це наше запитання про містичні речі в селі Ванду Маселко дивує, але попри відповідь наслухались ми від неї чимало оповідок. Жінка розповідає, що неподалік села, на крутому пагорбі, у заростях дерев і чагарнику є старезне єврейське кладовище. Вона й провела нас туди, однак нам нічого побачити не вдалося. Поруч із тим місцем є ще один, новіший цвинтар, де і досі ховають людей.

Особливо багато тут поховань із польськими надписами, адже колись більшу частину населення Тарноруди становили поляки.

– В нас був клуб, на місці якого раніше жили ксьонзи, але потім повмирали. Сам клуб вже давно не працює. Там ще кіно було, пам’ятаю. Ми здавали яйця до кооперації і ходили на фільми. То десять копійок коштувало, – згадує пані Ванда.

Кілька років тому, за її словами, оселю тут купила якась сім’я лікарів із Тернополя. Вони хотіли приватизувати це місце і зробити тут будинок для догляду за дітьми з інвалідністю. Їм, мовляв, матеріально допомагали з Америки, але чи хтось ті кошти вкрав, чи щось інше сталося – невідомо. Сюди ця родина вже не приїздить.

Особливо шокуючі історії розповіла Ванда Маселко про міст через річку Збруч, що і ділить Тарноруду на дві частини.

Багато років тому там загинув маленький хлопчик. Він з іншими дітьми гнав додому череду, і якимось чином упав у воду. Його тіло шукала п’ять днів група водолазів. Коли воно прибилося до берега, очевидно, що було вже пізно. 

Ще років п’ять-сім тому тут же загинув 24-річний юнак, який у той день був з друзями на якомусь застіллі. Пані Ванда припускає, що смерть його була дуже дивною – можливо, і хтось із хлопців скинув його з мосту через сварку, та кримінальну справу не відкривали.

А ще, за словами жінки, є джуси (прим. – вандали), які приїжджають як із сусідньої Тарноруди, так і з інших сіл, і обкрадають тут будинки – везуть цеглу, виривають проводку, витягують із рам скло. Але яка вже тут містика…

 

Як вам історія маленької Тарноруди – поселення із величезною історією? Діліться своїми враженнями у коментарях.

 

Читайте також:

Лише сім хат і старовинний костел: репортаж із зникаючого села, розташованого у двох областях

Закинуті будинки і нещасливі люди. Репортаж із села, де лише чотири жителі (ЕКСКЛЮЗИВ)

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.

Коментарі (1)
  • Natali Ricci

    Із задоволенням прочитала про це село. Дуже цікаво і сумно водночас(

keyboard_arrow_up