Щойно виходиш з погребу, а знову вибухи, і це так страшно, — 16-річного Андрія з братом і сестрою вивезли зі Слов’янська

• «Я зараз почав жити з чистого листа», — каже хлопчина, за спиною якого три роки у дитбудинку, ще 11 — у будинку сімейного типу на Донеччині. Зараз він в безпеці, і вже має нову сім’ю, але мріє після звільнення відвідати рідні Горлівку і Слов’янськ. 
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

 

Майже два місяці прожив у погребі в Слов’янську на Донеччині через постійні прильоти, обстріли і вибухи метрів за 500 від дому. За свої 16-ть Андрій Шапран пережив чимало: народився у Горлівці на Донеччині, у рік опинився у дитбудинку, три роки життя в інтернаті, а коли йому виповнилось чотири, — його, рідного брата і сестричку забрала до себе прийомна родина. Вони 11 років проживали у Слов’янську на Донеччині, і з початком повномасштабного вторгнення там залишатись було  вкрай небезпечно. Проте прийомні батьки, попри вмовляння служб, відмовились залишати Донеччину і виїжджати на більш безпечну територію. 

Батьки відмовились виїжджати

— До нас у Слов’янську щодня приїжджала поліція, обіцяли, що знайдуть нам будинок, допоможуть, дадуть машину, аби нас вивезли з-під обстрілів, — пригадує хлопець. — Але попередні батьки відмовились, мовляв, забирайте дітей, а ми залишаємось. Там залишився брат – рідний син прийомних батьків, Мирон. А нас, прийомних, вивезли. Зі мною моїх рідних брата і сестру, ще трьох рідних між собою дітей забрала прийомна родина з Франківщини. 

Андрія, Івана і Наталю у серпні 2022-го забрала до себе сім’я із Волноваського району, яка переїхала на Тернопільщину у березні минулого року. Зараз троє дітей Шапранів проживають у Козові в будинку сімейного типу. І тепер там загалом 11 дітей. 

Хлопець зі згоди мами Олени Мехедько поділився із журналістами «20 хвилин» своєю історією. Він розповів, що довелось пережити. Нам, дорослим, є чому повчитись у цього хлопця. А він тішиться, що у Козові знайшов чимало друзів та нових захоплень. Наприклад, — почав займатись танцями, про що він мріяв все своє життя. Але вдома, на Донеччині, було не до танців… 

— Тепер у мене є двоє рідних старших, — брат і сестра, яких я і не знав ніколи. Ще двоє рідних, брат Іван і сестра Наталя, які зараз проживають зі мною. Ще троє названих братів і сестер з минулої прийомної родини, і тепер ще вісім нових, — сміється хлопець. — Це добре, коли нас так багато.  

 

Прокидались від вибухів… 

— У перші дні повномасштабної війни батьки почали облаштовувати погреб, — пригадує Андрій. — Туди занесли ліжка, холодильник, їжу, аптечку – все було. Щойно ми виходили на двір, бачили чимало військових, техніки, танки і БМП їздили вулицями. Гради, літаки, гелікоптери… Особливо страшно було, коли ми видерались на дах будинку. Мусили чистити кілька разів на рік дах від соснових гілок. Отут все було як на долоні. Страшно, дуже страшно… 

Як падали снаряди від градів — хлопець бачив на власні очі, як і те, на що вони перетворювали місця, куди влучили.

— Багато разів ми прокидались вночі від вибухів, — Андрій на мить зупинив розмову. — А якогось дня, то близько другої години було, буквально за 150 метрів від нашого дому поцілило в ринок 5 ракет. Ми пішли в підвал, сиділи там, довго сиділи. І тільки виходиш назовні — знову прильоти і знову в підвал. А прильоти за кілометр, 500 м від нас. 

Хлопець згадує дачу, яка була у родини в Слов’янську на Андріївці і як туди прилетіло близько десятка снарядів від граду. По всьому селищу вибило курей та іншу живність, дерева посікло. Сусідам картоплю вибухом вирвало із землі. 

 

Замість дачі — вирва

— А на місці нашої дачі фактично вирва, — пригадує Андрій. — Але ви знаєте, ми вже й ніби звикли до цього, бо там постійно стріляли, десь вибухає… Але приїхали працівники у справах дітей і сказали – треба виїжджати, дуже небезпечно там залишатись. Навіть попереджали, як відмовляться виїжджати, дітей заберуть до інтернату. Вони віддали дітей, а самі відмовились. Від нас відмовились… 

Андрій зупинив розмову. Хлопчина щосили стискав руки, було видно, що йому боляче про це згадувати. Він до цього спокійно говорив про вибухи, про те, як у підвалі сиділи частіше, аніж у будинку. Ділився, через що довелось пройти і що пережити. А от про те, що батьки так просто відмовились від дітей, — Андрію дуже важко давалось кожне слово. 

— Врешті нам знайшли цю сім’ю, в якій ми зараз проживаємо і почуваємось тут рідними, своїми, — поділився Андрій Шапран. — Ми до виїзду приблизно місяць з ними спілкувались, розмовляли з новою мамою. І 8 серпня ми приїхали на евакуаційному автобусі до Дніпропетровської області, а звідти нас вже забрала мама Олена, на потязі привезла на Тернопільщину. 

Виїжджали зі Слов’янська під гул літаків, пригадує хлопець. На всіх блокпостах евакуаційний автобус зупиняли і ретельно перевіряли документи на дітей. Андрій з братом і сестрою їхали у супроводі дорослих, але без батьків, і діти не знали, що їх чекає попереду. 

— Коли виїжджали з міста, я бачив нашу дачу, точніше те, що від неї залишилось, — пригадує хлопець. — Я вже тоді розумів, що ніколи сюди не повернусь. Але, зізнаюсь, таки мрію повернутись  – лишень подивитись. І в Слов’янськ, і в Горлівку, де народився.  Коли мені виповниться 18, я мрію таки там побувати. Подивитись — і додому, на Тернопільщину. 

 

Мріє знайти старших брата і сестру

Про біологічних батьків хлопець лише знає, що мама померла в 2017 році, а тато безвісти зник. Хлопець також знає, що в них є ще старші брат із сестрою, але яких малі Шапрани ніколи не бачили. 

— Нещодавно мама Олена знайшла в Інстаграмі мою старшу рідну сестру, я її на фото побачив вперше за все життя, навіть не вірю, що то моя сестра, але так хочеться їй написати, спитати, а чи ти знаєш, що я твій рідний брат? — Андрій знову помітно хвилюється. — Я ж про неї тільки знаю, що їй нібито 22 роки – і все. Не можу ніяк наважитись написати сестрі. Боюсь, а раптом то не сестра. Або ще гірше, — таки сестра, але не захоче зі мною спілкуватись. Ще одна надія помре. Боюсь розчаруватись. 

Андрій пригадує, як сиділи на вокзалі на Дніпропетровщині, чекали на людину, від якої залежало їхнє найближче майбутнє. І яку вони вперше в житті мали побачити… Але хлопець зізнається, як побачили Олену, страхи відступили, і називати її від першого дня мамою було так природно… 

— Сюди, в Козову приїхали, зайшли в дім, — я був в шоці, — Андрійко вперше за час нашого спілкування настільки щиро розсміявся. — Я думав, їх (дітей – прим. авт.) трошки менше буде. Зайшли, а тут їх так багато – і дорослі, і малі. Собаки починають гавкати. Нова обстановка і незвично. Трошки лячно було. А зараз класно почуваюсь. Звичайно, часом виникають нюанси, навіть непорозуміння. Але ми швидко все вирішуємо. І дуже рідко кличемо маму, аби нас розсудила. 

 

Здійснилось, про що мріяв відмалечку

У Козові, зізнався хлопець, йому дуже подобається і школа, і друзі. А торік здійснилась його давня мрія — хлопець пішов на танці, займається у колективі. 

– Я мріяв про це все життя! Але батьки у Слов’янську не дозволяли, пояснювали, мовляв, в мене зі здоров’ям проблеми, — каже Андрій. — Коли приїхали у Козову, почули, що тут є танцювальний колектив, якраз було 10 серпня, ми відсвяткували мій день народження, сиділи в кафе, і мама каже, мовляв, можна піти на музику, танці. Я далі навіть не слухав. Кажу – хто куди, а я на танці. 

Хлопець згадує, як гастролював із концертною програмою. Був в Теребовлі, як танцювальна група їздила за кордон, виступала у багатьох містах України, а невдовзі збираються до Карпат. 

— Мені дуже подобається, вчителька каже, що в мене є талант, — поділився Андрійко. — І ви не уявляєте, наскільки це гарно. Займаюсь народними танцями. Але зараз знову, як і минулого року, готуємось до Віденського балу, де танцюватимемо вальс. Того року я спробував – мені настільки сподобалось… Важко, але так цікаво! 

 

Вони нас викреслили зі свого життя

Хлопець мріє назавжди залишитися на Тернопільщині. Як не вийде — переїхати десь ближче до Карпат. На схід повертатись не хоче, бо, каже дуже багато поганих і болючих спогадів. І через війну, і з друзями, які відколи переїхав на Тернопільщину, забули про його існування. З батьками, з якими проживав 11 років, за рік часу спілкувався 3-4 рази. 

— Не знаю я, як це пояснити, але в мене відчуття, що вони нас кинули, викреслили зі свого життя, — Андрій засмутився. — Раніше були плани, мрії, ми жили з ними 11 років, і весь час чули, що ми потрібні, що буде так до кінця життя, вони внуків бавити будуть. Плани, мрії.  А так вийшло, що під час війни вони вибрали своє – мовляв, їдьте, куди хочете – ми не знаємо і все. Війна все змінила, але що не робиться – на краще. В мене є зараз гарні і люблячі батьки, брати, сестри і друзі поза домом. 

Близько місяця тому Андрій потрапив до місцевого парку, де познайомився з однолітками, які, як стверджує хлопець, є його класними друзями. Тепер з ними майже щодня зустрічаються, гуляють, спілкуються. 

— Друзі, з якими товаришував у Слов’янську, мені не пишуть, не дзвонять, забули про мене, — зітхає хлопець. — Але відколи я сюди переїхав, у мене почалось нове життя. А Слов’янськ… Не хочу цього згадувати…

Автор та редактор проєкту - Наталія Бурлаку
Автор тексту - Ірина Белякова
Монтаж відео - Вадим Єпур

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.