Укриття – не для дітей з інвалідністю? Ми перевірили, наскільки доступним є Тернопіль

• Повітряна тривога, ракетна небезпека та атака шахедів – куди в такому випадку бігти батькам, якщо на руках дитина з інвалідністю? 
• Чи справді кожен із нас має можливість сховатися у безпечному місці та чи пристосовані укриття для перебування там для людей, які мають особливі потреби? Журналісти «20 хвилин» провели експеримент.
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

6-річна Мілена Саверіна має важку форму інвалідності – ДЦП спастичний тетрапарез. За словами рідних, з перших днів народження вона самостійно не рухалася, потребувала спеціального харчування та була залежною від відсмоктувача. 

Війна – суцільні перепони та стрес 

Як каже мама Ірина Саверіна, через повномасштабне вторгнення вони зіштовхнулися з чималою кількістю проблем. Зокрема, відсутність реабілітації за кордоном. Адже, щоб доїхати до реабілітаційного центру Китаю, Німеччини та інших країн, треба подолати тисячі кілометри з кількома пересадками. А це велике навантаження на дитину з ДЦП. 

– Коли в Україні розпочалося повномасштабне вторгнення, то для нас це був великий шок. Ніхто не міг сказати, що далі буде і наскільки це все затягнеться. Мілена залежна від відсмоктувача, потребує спеціалізованого харчування, тепла. Ми не знали, чи будуть завозити до Тернополя необхідні для доньки медикаменти, харчування, – зізнається жінка. – Не буду приховувати, якби ситуація у нашому регіоні була складнішою, то довелося б виїхати за кордон. Адже через війну я постійно в стресовому стані. Мілена це відчуває і також капризує, нервує. А з її хворобою протипоказані негативні емоції. 

Попри те, що Тернопільщина – більш спокійніший регіон, над будинком родини Саверіних також пролітали ракети, після чого були вибухи.

– У нашому будинку немає підвалу чи напівпідвального приміщення. Єдиний варіант – взяти дитину на руки та сісти з нею в коридорі на сходинках. Морально важко, бо ніколи не знаєш, куди саме влучить та ракета, у які частини розлетяться уламки. Хвилюємося під час кожної тривоги, дотримуємось правила двох стін, – розповідає тернополянка. 

Чи ходили за понад рік воєнного стану в укриття? 

– На збори дитини з інвалідністю і щоб добігти до укриття треба витратити до 20 хвилин. Натомість ракети прилітають за секунду після оголошення про повітряну тривогу. Як на мене, то безпечніше вдома. Бо тут для дитини знайома атмосфера, тепло, комфортно і все під рукою. Та і чи належним чином облаштовані ті сховища? Ні. Зовсім, ходіть, покажу, – кличе співрозмовниця. 

Понад 20 хвилин лише на збори 

Уявімо, що на Тернопільщині оголосили повітряну тривогу. Разом з мамою Іриною нам треба зібрали чималу тривожну валізу, одягнути дитину та потрапити до найближчого укриття. Та чи все вдалося і скільки часу на це витратили? Розповідаємо. 

Для проведення експерименту ми домовилися зустрітися з шестирічною Міленою та пані Іриною у них вдома. 

Вже у коридорі помічаємо купу дитячого одягу, харчування, ліків, медобладнання та чималу дорожню валізу. Зі слів мами шестирічної дівчинки, це навіть не половина того, що постійно має бути під рукою для догляду за дитиною зі складним діагнозом. 

— Обов’язково беремо зонди для санації, рушник, пелюшку, пледик тепленький, підгузки. Також я завжди кладу сюди вату, бинти, хлоргексидин, адже різне можна статися. Не забуваємо і про спецхарчування, перекус, ліки по одній позиції, воду. На всяк випадок є ще засоби гігієни та всі важливі документи. Крім цієї валізи, ми ще повинні взяти із собою відсмоктувач та дитячий візок, – показує жінка. – Наших з чоловіком речей тут майже немає. Ось ця валіза до 10 кг – вся для доньки.

Відсмоктуючий апарат важить ще сім кілограмів. Дитина у візку – приблизно 30 кілограмів.   

Валіза зібрана, тож переходимо до одягання шестирічної Міленки. Мама дівчинки зізнається, цього разу процес одягання займатиме не більше 10 хвилин. 

– Кожного разу ми одягаємо Мілену за різний проміжок часу. Все залежить від того, що вона робить, чи вже є на ній бодай якась кофтинка, футболка, колготки. Ось зараз швиденько одягаємо штанці, кофтинку, взуття, верхній одяг та вибігаємо, – коментує жінка процес. – А ще треба не забути на себе щось накинути. Не побіжу ж я в одній футболці. 

Обережно поміщаємо Міленку до дитячого візочка, вибігаємо в найближче укриття. Паралельно вмикаємо секундомір, аби вирахувати час. 

— Найближче від нас укриття за адресою: вулиця Весела, 25. Це метрів 200 від нашого будинку. Йдемо до сховища лише з дитиною. Взяти валізу, відсмоктувач я сама фізично не можу. Намагаюся якомога швидше йти, але треба враховувати, що у нас вся дорога в ямах, тротуари вузькі або взагалі відсутні. Тому я не зможу бігти, щоб не завдати додаткової шкоди Мілені, – коментує жінка.

З’ясовуємо, що будинок з найближчим укриттям знаходиться за парканом. Зазвичай він автоматично закривається і потрапити туди з першого разу вдасться тільки людям, які мають спецкартки. На паркані жодних контактів та інформації, хто відповідає за доступ до сховища. Нам пощастило, бо хтось погано зачинив ворота, і ми потрапили на прибудинкову територію. 

Добігаємо до під’їзду і помічаємо, що укриття – звичайне підвальне приміщення. Пані Ірина з Міленою у візочку намагається зайти до підвалу, але все марно. Візочок просто не проходить у двері, а далі ще 11 сходинок і ніяких поручнів. 

– Як я маю пройти з візочком спуститися до цього укриття? Навіть, якщо візьму дитину на руки, то де мені її покласти? В укритті немає жодного стільця, лавочки. Лише цемент і підлога з сирістю. Без візочка тут точно не обійдуся. А ще валіза, відсмоктувач, – коментує мама дівчинки. – Світло є, але розеток не бачу. І навіть якщо я затягну цей прилад в таке укриття, то де маю його увімкнути, щоб зробити процедуру дитині? Вона швидше захворіє від вологості і сирості. Після кількох годин у такому місці — знову звертатися до лікарні. Я не бачу ніякого сенсу ходити в такі укриття. Бо тут ніяких умов та ще й місця мало. 

Від будинку родини до укриття ми дійшли за вісім хвилин. І це без тривожної валізи та медобладнання. Враховуючи те, що ще на збори ми витратили до 20 хвилин, то загалом весь процес зайняв у нас до пів години. А це дуже багато в умовах війни. 

Систематично повертаємося без колеса

Також ми звернули увагу й на загальну доступність міста для людей з інвалідністю. Зокрема, йдучи від будинку до укриття, мама з візочком подолала ще смугу перешкод з ям та нерівних насипів. 

— Ось ми з вами виходимо з двору і потрапляємо на нашу вулицю Бордуляка. Якщо  повернемо ліворуч чи праворуч, впираємося в ями. Аби зайвий раз не завдавати дискомфорту Мілені, я змушена візочком об’їжджати кожну ямку. Але ж об’їхати всі неможливо і тоді доводиться помаленьку їхати по них. Влітку ще більш-менш, а ось коли починаються рясні дощі, завірюхи і верхній шар дороги – шматки льоду, то взагалі жахливо. А на нашій вулиці живуть ще інші люди з інвалідністю. У візочках також перевозять старших діток з неврологічними хворобами. Для них ось всі ці ями та трясіння – величезний стрес, — каже пані Ірина. — Я спостерігаю за звітністю міської влади щодо проведення ремонтних робіт на дорогах, прибудинкових територій і помічаю, що переважно відновлюють дорожнє покриття там, де велике скупчення людей, ближче до центру. Але ж ми також живемо не на околиці Тернополя і хочемо нормально ходити на вулиці, а не ламати ноги та візочки.

Щодо тротуарів на вулиці Бордуляка, то частково місцеві, кажуть, уже відремонтували за власний кошт, а подекуди вони взагалі відсутні. З Бордуляка повертаємо на вулицю Весела. Тут вже помічаємо оновлені тротуари і навіть з тактильною жовтою плиткою. А ось про пониження бордюрів певно забули. Тож матусі самотужки доводиться підіймати візочок з дитиною, вагою в понад 30 кілограмів.

— Дякую, що на вулиці Весела облаштували новий тротуар, встановили тактильну плитку. Але ж як можна на візку чи з візком залізти на той тротуар? Невже забувають і досі зробити пониження бордюрів? Я можу ще обережно підняти дитину, щоб заїхати на тротуар, а як це зробити дорослій людині на візку? Вона ж може впасти і отримати додаткові травми. Або не роблять взагалі, або роблять, щоб відчепилися, — розповідає вона.

Не вдається тернополянці з дитиною у візочку й повноцінно скористатися громадським транспортом, адже у місті продовжують курсувати старі маршрутки з вузькими дверима та високими сходами. 

Зокрема, у маршрутці №14 візочок впирається у двері, а щоб не зашкодити дитині, то треба піднімати його одночасно з обох сторін.

— Важко підняти візок, занести його до маршрутки та ще й розмістити там. Колісний транспорт для людей з інвалідністю габаритний і важкий. Старі маршрутки ще й вузькі, то людям з інвалідністю там важко навіть пройти. Наприклад, від нас до обласної лікарні курсують лише №12, №3 та №21. Так ось, №12 та №3 – старі, з купою людей. То де я там можу розміститися? Звичайно, поступово збільшують кількість нових комфортабельних автобусів і цьому я дуже радію, — наголошує Ірина Саверіна.

Крім цього, Ірина Саверіна просить місцеву владу звернути увагу і на пандуси, які у більшості випадків підрядники встановили з порушенням норм. Через це з візочком та шестирічною Міленою максимально важко дістатися до лікарень та інших державних установ. 

Чи доступні укриття навчальних закладів

Попри повномасштабне вторгнення, блекаути та повітряні тривоги садочки та школи Тернополя продовжують працювати. Якщо тривога застає дітей на уроці, перерві чи під час денного сну, то вихователі разом з вчителями мають перевести дітей до укриття. А як бути з дітьми на візочках?

Зі слів начальниці відділу дошкільної, середньої та позашкільної освіти Ірини Сум, спеціальні спуски в укриття облаштували лише в двох навчальних закладах Тернополя. Зокрема, у закладі дошкільної освіти №19 та школі №19.

— До кожного навчального закладу ми вже давно зробили пандуси. Тобто, люди можуть безперешкодно потрапляти до закладів освіти. Що стосується саме укриттів, то у школі №19 навчається дитина з порушенням опорно-рухового апарату. Тому під час облаштування сховища мали обов’язково це врахувати та зробити спеціальне пониження для неї, — каже Ірина Сум. — Щодо садочку №19, то він знаходиться на одній території із садочком №34. Там раніше функціонували групи для дітей з порушенням опорно-рухового апарату, зараз таких вихованців немає. Якщо будуть бажаючі, то ми відновимо роботу спецгруп і на випадок тривоги діти зможуть безперешкодно скористатися укриттям.

Також в управлінні освіти і науки Тернопільської міської ради додають, наразі немає нагальної потреби облаштовувати у сховищі кожної школи чи садочку спеціальні пониження. 

— Якщо це одна дитина з порушенням опорно-рухового апарату на весь заклад, то спустити до укриття її можуть чоловіки, які працюють у цьому закладі. Я розумію, що в місті ми маємо скрізь зробити архітектурну доступність, адже щодня вулицями пересуваються багато людей, зокрема, і на візках, і на протезах, і на милицях. Поки що у навчальних закладах такої потреби немає, — відповіли журналістам. 

За інформацією міської ради, загалом у Тернополі є 274 захисні споруди, серед яких: сховища, первинні укриття, протирадіаційні укриття, а також підвали у лікарнях, закладах освіти та торгівлі. Детальніше дивіться на інтерактивній карті. 

Тернопіль – не про безбар’єрність 

Про те, що через повномасштабне вторгнення на вулицях Тернополя збільшилася кількість людей з інвалідністю, у місті і досі низький відсоток безбар’єрності. Мова йде про укриття, пандуси, понижені бордюри. Підтверджує нам голова громадської організації «Безбар’єрний Тернопіль» Тарас Хоміцький. 

Про це чоловік знає не з чуток, адже також пересувається на колісному транспорті і на власному досвіді випробує ті чи інші встановлені об’єкти для людей з інвалідністю.

— У нашому Тернополі дійсно є проблема з доступністю. Мова не лише про локації, що потребують реставрації, а й нещодавно відремонтовані. Стається це через те, що міська влада недостатньо контролює всі процеси, бо підрядники допускають помилок ще на етапі розробки проєктів. Відповідно, будівельники проводять роботи за цими проєктами і здають об’єкт з порушеннями, — каже пан Хоміцький. — Ми інколи з друзями їздимо містом, перевіряємо ті чи інші об’єкти, фіксуємо порушення та надсилаємо інформацію до міської ради. Вони наче обіцяють виправити. Я думаю, що під час прийняття об’єктів має бути більш серйозна перевірка. І якщо порушення зафіксували, то вимагати його виправити.

Відповідно до основних положень «Інклюзивність будівель і споруд» Державних будівельних норм, уклон зовнішніх пандусів на шляхах руху і біля входу до будівлі повинен бути не більше 8%. Ширина пандуса за однобічним рухом 1,2 м, за двобічним – 1,8 м. Максимальна висота одного підйому пандуса не повинна перевищувати 0,8 м. Обов’язково двобічна огорожа з поручнями.

— Неодноразово зіштовхувався з тим, що пандус біля установи є, але нахил куди більший, ніж 8%. Особисто я вважаю, що це неповага до людей з інвалідністю. Не менш важлива і матеріал, з якого зробили пандус. Наприклад, поблизу мого будинку є відділення пошти, то при встановленні заїзду перевищили дозволений кут вдвічі та ще й облаштували його слизькою плиткою. Дістатися до пошти без сторонньої допомоги неможливо. І такі порушення я ще часто помічаю біля аптек, — каже пан Хоміцький. 

Голова громадської організації «Безбар’єрний Тернопіль» вважає за потрібне провести роботу щодо доступності і з водіями громадського транспорту. Адже через нехтування правил паркування, тернополянам з інвалідністю складно потрапити до маршрутки чи тролейбусів.

Тернопільська міська рада дала доручення громадській організації «Безбар’єрний Тернопіль» оглянути пішохідні переходи в місті на доступність. За результатами огляду до кінця 2023 року в Тернополі мають виконати пониження 15 бордюрів.

Авторка та редакторка проєкту - Наталія Бурлаку

Автор тексту - Поліна Дайнега

Монтаж відео - Вадим Єпур

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.