Тернополянка виїхала у США, хоча не планувала

Почалося все з того, що пані Чубай (прізвище змінили на її прохання, — прим. ред.) на вулиці в Тернополі сфотографував незнайомець і пояснив, для чого. Однак тернополянка сприйняла все несерйозно і відразу про пропозицію забула. Тож коли отримала привітання з виграшем, довго не могла зрозуміти, з яким саме. Жевріла надія, що, можливо, йдеться про якісь кошти. Зателефонувавши, жінка навіть розчарувалася: “Та це якась “зелена карта”...
— Виїжджати за кордон я не планувала, — пояснює пані Іванна. — На думку не спадало, що житиму в США. Тож, коли почула про виграш, замислилася: їхати чи ні? Батьки були проти. Втім, і мене, і рідних переконала тітка. Мовляв, люди роками мріють про “зелену карту”, щороку беруть участь у лотереї. А тут — пофартило.
На оформлення документів пішли місяці. Спочатку — співбесіда у Варшаві, потім — медогляд у Києві та виїзд.
— В Америці я залишилася фактично напризволяще, — згадує жінка. — Спочатку жила у кварталі, де більшість мешканців — темношкірі. Жити там було трохи лячно... Тому я швидко переїхала в “Українську околицю”.
Спершу пані Іванна доглядала за немічним дідусем. Цю роботу жінка залишила через кілька днів, адже їй дозволяли залишати будинок лише у вихідні. Пішла прибирати будинок однієї полячки. Але чула та бачила там те, чого не хотіла. Тому пішла і з тієї роботи.
— Два місяці була без праці і грошей, — пояснює пані Іванна. — Стало ще важче, бо я й так дуже хотіла додому. Потім влаштувалася у пекарню, де власниками були вихідці чи то з Росії, чи з України. Там усіх таких емігрантів називають “рускими”.
До тієї роботи жінка добиралася чотирма автобусами протягом двох годин. Її завданням було нарізати хліб і запаковувати батони. Платили 400 доларів за тиждень, а житло їй обходилося у 750. Правда, жила разом із подругою. Згодом пані Іванна почала працювати у російській лікарні, в масаж-кабінеті. Життя більш-меш налагодилося.
— У Чикаго я навіть права отримала, вже чотири роки воджу авто, — посміхається тепер жінка. — Але в Україні їздити все одно боюся. Тут — трохи інші умови, та й люди не такі. Коли сідаю за кермо в Україні, почуваюся як вижатий лимон. Зате у Чикаго — по-іншому. До речі, там неможливо заблукати: усі вулиці — квадратами-кварталами, до того ж, всюди є вивіски. А в наших, навіть найменших містечках можна інколи “зламати” голову.
Чикаго для Іванни вже стало рідним. Там — житло, робота, сім’я. Цієї осені жінка приїхала до батьків у гості. Повернеться в Америку у листопаді. Тоді ж почне збирати документи на отримання громадянства.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.