Виїхали з самого пекла. Переселенці в Бережанах розказали, що їм довелося пережити та про що мріють

• Ми побували у Бережанському обласному дитячому гастроентерологічному санаторії, у якому поселяють внутрішньо переміщених осіб. Заклад не один рік пустував, тож соціальні працівники в метушні доводять приміщення до ладу.
• Журналісти 7 листопада побачили, у яких умовах житимуть переселенці та поспілкувалися з ними. Про все читайте і дивіться на відео.

Серед прибулих багато пенсіонерів, люди з інвалідністю, батьки з маленькими дітьми. Поки всередині готували кімнати, на вулиці розвантажували речі. Розмістили людей у кількох корпусах. У деяких кімнатах по чотири ліжка, у деяких – по 10. У коридорах метушня. Чоловіків просять допомагати переносити речі та облаштовувати побут. В цей час запускали котельню.

Люди втомлені і виснажені

На час нашого візиту в приміщеннях було ще холодно, оскільки опалення щойно увімкнули, чути шум води у батареях. Працівники котельні переконують – у корпусах буде тепло, проблем з опаленням немає. Сантехніки ремонтують туалети та водопостачання на деяких поверхах. Є рукомийники, душові кабіни, туалети.

Помічаємо, не всі люди, яких поселили до санаторію, задоволені. У багатьох через переїзди вже здають нерви. Їм довелося чимало пережити – обстріли, прильоти, життя без світла, води та тепла, страх за власне життя та життя своїх близьких. Багатьом було важко покинути рідну домівку, тож вони до останнього чекали та не хотіли виїжджати. Кілька днів в дорозі та кілька переїздів – спершу у приміщення школи, потім у санаторій. Тож не дивно, що багато хто втомлений, знервований та роздратований.

– Краще б я лишилась у Бахмуті. Вже б краще мене убили б там, – плаче переселенка Наталя.

Багатьом просто не вистачає підтримки та доброго слова. Чимало людей після розмови з журналістами заспокоювались. Відчуваємо, що їм дуже потрібна допомога психологів. 

Невизначеність багатьох пригнічує – чи доведеться їм шукати новий прихисток, наскільки вони тут затримаються та чи зможуть вони колись повернутися до рідного дому.

Вдячні за допомогу

Багато приїжджих безмежно вдячні волонтерам та бережанцям, які їх прийняли. Пенсіонерка Алла дякувала тим, хто їй допоміг та вибачалась, що говорить суржиком – «по донбаські». Вона розповіла, що їй довелося пережити за ці місяці. 

– Мені 60 років, я пенсіонерка, жила у місті Часів Яр, Донецької області, – розповідає жінка. – Останні тижні у нас почались сильні обстріли. Окупанти били по наших будинках. У мій двір прилетіло. У сусідки повилітали всі вікна. Я злякалась, зібрала речі і вирішила їхати. Телефонували на гарячу лінію, щоб нас вивезли на безпечну територію. Нещодавно дзвонила знайомій, яка там лишилась, то каже, добре що ми виїхали, бо жах – обстрілюють будинки, ситуація страшна. Опалення немає, проблеми зі світлом, а як буде зимою – хтозна. Тож просили, щоб нас забрали.

До Бережан співрозмовниця добиралась евакуаційним маршрутом. Спершу на автобусах, потім потягом до Тернополя і знову автобусом – до Бережан. Каже – зустріли волонтери, нагодували, допомогли перенести речі. Безмежно щаслива, що нарешті не чує вибухів.

– Я трохи встигла побачити Тернопіль, Бережани. Ніколи не була у західних областях, бо не маю ні родичів, ні знайомих. Тут гарно і дуже хороші люди, дякую їм за все, – розповідає пані Алла.  

Багато людей, яких ми зустріли, приїхали з Бахмуту. Розповідають, ситуація загострюється – постійні обстріли окупантів, проблеми з комунікацією та зв’язком. Продукти та ліки поки що доставляють. Розрахуватися можна банківською картою, бо зняти готівку дуже важко.  

Пані Любов – пенсіонерка з Бахмуту. До Бережан вона приїхала з сином, який має інвалідність.

– Я виїхала з самого пекла. Все місто знищили. Понищили заводи, школи, мости, будинки. У моєму районі лишився один магазин, де можна було купити продукти. Останньою краплею для мене став 15–ти сантиметровий осколок, який пробив у моєму будинку двері та стіну біля ліжка, де спав син, – бідкається вона.

У квартирі пані Любові замість вікон була плівка, посічена осколками, та нестерпний холод.

– У квартирі було п'ять градусів тепла. Опалення, води, світла не було останні три місяці. Коли ще було електропостачання – готували на електроплитці. А потім – на вогнищі. Поставили кілька цеглинок, на них – каструльку чи чайник. Так і жили. Зв'язок там дуже поганий, особливо під час боїв. Покидати Бахмут було не важко. Було важко бачити його таким, який він зараз, – наголошує.

Жінка додає – безмежно вдячна людям, які їх зустріли та дали прихисток.

– Дуже вдячна волонтерам. Нас зустріли, нагодували, відігріли. Дали чисту постіль. Я ні на що не скаржусь, бо це рай, після того, що довелося пережити, – говорить пані Любов.

Жителі сходу навіть брали з собою домашніх улюбленців, яких не змогли покинути. Вони не полишають надії, що рано чи пізно повернуться до своїх рідних домівок, після перемоги України.

Що думають місцеві мешканці

Нам вдалося поспілкуватися і з бережанцями. Щоб запитати, звідки такі ворожі настрої до своїх співвітчизників. Про неприємну ситуацію з деякими переселенцями, які пили алкоголь у школі, місто «гуде». Однак люди запевняють – зовсім не мають ворожого ставлення до переселенців. 

– Я позитивно ставлюсь до того, що ми приймаємо переселенців, – розповідає вчитель української мови пан Степан. – Але чув багато негативу від людей, які їх приймали. Я вважаю, що наша влада мала підготуватися до цього і розмістити їх не у школі, а в інших закладах.

Дехто обурений плітками, які поширюють у соцмережах. 

– Не потрібно поширювати усілякі чутки, – каже пані Наталя. – Хтось щось почув, щось придумав, і місто думає, що всі переселенці такі. Не потрібно того. Всі ми люди. Бо на нас світ буде дивитись як на дикунів. Ми маємо допомагати та підтримувати один одного, тим паче під час війни. 

Ми зустріли і переселенців, які вже кілька місяців живуть у Бережанах. Вони кажуть – ніколи не мали проблем з місцевими, і їх радо зустріли.

– Я сама переселенка, у Бережанах живу з березня, – розповідає пані Людмила з Харкова. – Чула про ту ситуацію, що сталась. Звичайно, це нікому не сподобалось б. Але люди є різні, і негатив запам’ятовується більше. Хтось вчинив негарно – і вороже починають ставитись до інших. Особисто до мене і моїх знайомих дуже гарно ставляться, ніколи ніяких конфліктів з місцевими не було, навпаки – допомагають, підтримують. Через мову не було ніяких проблем. Я говорю українською, але багато знайомих спілкуються російською, і жодного разу конфліктів не виникало.  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.