Прогрес завжди поступовий і виснажливий, а регрес стрімкий і блискавичний.
Ще місяць тому ми невдоволено надували щоки, що погода нам недостатньо ясна, а дощ – недостатньо теплий. Середня зарплата була надмірно середньою. Кава була загаряча, а піца – захолодна. А оці розлізлі суші, які іноді як привезуть – це ж неможливо витримати. А ще із запізненням у 30 хвилин! Книгу скарг бігом принесли, ну.
А тут хоп – і соціальний ліфт посадив усю людську цивілізацію і звіз на декілька поверхів нижче. Ми все ще високо, але вже трохи притихлі, а декотрі то взагалі так мило заткнулись.
Це, виявляється, так некомфортно – бути знов кроманьйонцем. Мати перед собою весь світ, але боятись у нього вийти, бо там лазить усіляка нечисть, яка нас одним нігтиком.
І де ж ті наші петиції, де книги скарг і гарячі лінії, якими ми безкінечно зай.бували один одного? Кому написати, щоб оце все припинилось нарешті? Ану покличте менеджера з коронавірусу бігом. Ей, а чого ви з косою і де ваш бейджик?
Головне, коли це все якось із горем пополам (це не прогнозований розрахунок смертності, а фраза така) завершиться – то важливо зробити собі з цього нотатку, наліпити усьому людству на чоло великий жовтий меморі-стік:
1. Не забути насолоджуватись тим, що є.
2. Менше вимахуватись.
Щоб пам’ятати до наступного разу тотального жаху, який, якщо розібратись – накочується на нас гігантськими валами. І вчитись безтурботно гойдатись на матраці поміж хвилями.
І мружитись до сонця.