Дивлюсь нову документалку Девіда Аттенборо про життя на нашій планеті, в котрій 96-річний (!!!) Девід розпачливо розповідає про те, що ми все довели до ручки.
І спробував уявити – як це, 70 років займатись одним і тим же. В одній і тій же професії. Сімдесят років лазити по болотах і річках, знімати ящірок, китів, альбатросів, орангутангів. Приїжджати додому і думати про наступні зйомки ящірок, китів, альбатросів, орангутангів.
Запит на гарні обличчя в медійній сфері дуже сильно погіршив експертність і якість подаваного матеріалу. Журналістика стала чимось на кшталт роботи в МакДональдс – місцем одразу після універу, куди беруть веселих і балакучих. Чимось таким, де можна перекантуватись рік-два-три, набратись досвіду і далі вже йти на нормальну роботу.
Я зовсім не хочу знецінювати юних, бо знаю багато світлих голів серед них, ба, більше, навіть серед старших і сивочолих знаю відвертих тупаків, яким і вік не допомагає. Але мене дуже насторожують юні експерти і експертки у віці 25-27 років із вже довжелезним портфоліо і переліком займаних посад в штук десять. Як ото пишуть у фейсбуці під аватаркою. Англійською, щоб крутіше. Це шо, на кожній роботі по три місяці? Яка цінність такого досвіду? Сидять на панельних дискусіях, дають експертні коментарі. Говорящі голови.
Ще один мій документальний улюбленець – японець-сушист Дзіро. Йому теж поза 80 і він все життя готує суші. Його 50-річний син працює помічником і готується успадкувати справу. А середня тривалість навчання мистецтву готування суші у Дзіро – 10 років. Десять, бляха, років! Нагадайте, скільки вчаться сушисти в Україні, щоб крутити каліфорнії і унагі-макі по безіменних сушібарах?
Україна – країна дикого ейджизму, у якій запит на нові і молоді обличчя вилився у масштабну адмінстративно-політичну катастрофу.
Цифрова ера породила нові професії і нові запити до роботи, і тому за ними встигають здебільшого лише юні і тямущі в технологіях. Вони підходять по вимогах, але можуть небагато.
А старим тут більше не місце.
