Дуже люблю людей, котрі йдуть додому.
Вони такі теплі і цілеспрямовані зі своїми торбами і смартфонами, затиснутими між вухом та плечем, що хочеться попроситись піти до них жити. З хлібами і сметанами в руках, печивом чи мандаринками, люди збігаються ввечері до своїх домівок як на симпозіум, тягнучи кожен свою частинку затишку, паливо для домашнього вогнища.
Людина, котра йде додому – правильна людина. Вона має щось таке недоступне для всіх інших, котрі безцільно тиняються вулицями, чіткий орієнтир і внутрішній джіпіес, людина з програмою. Домоорієнтованість – це дорослість у кращому її вимірі. Як мусульманин на Мекку, людина завжди знає де її дім і у який бік молитись.
Байдуже, де ти можеш бути розташований в кінці дня – хай хоч серед темного лісу, втомлений і замаханий усім. Неважливо, яка у тебе робота – важливо куди ти ідеш після неї і хто тебе чекає там. Я бачив топ-менеджерів на машинах з холодним відстороненим поглядом і прибиральниць, які за п’ять шоста дзвонили з «шо купити» і виглядали набагато ціліснішими і щасливішими.
Люди, котрі дають відчуття дому – найкращі з людей.
