Ті, хто працюють з текстами, знають, що найважливіше у цьому процесі – чітко означити аудиторію. Пишучий повинен окреслити у голові майбутніх читачів, уявити їх смаки, рівень освіти та інтересів, їх вік та улюблені мармеладки. Тільки визначивши ціль, можна посилати стріли речень одну за одною у намаганні вцілити у самісіньке їх бінґо, засипати як не точністю, то хоча б кількістю. І щоб мішень як мінімум сильно дрижала від потраплянь, а в ідеалі звалилась з ніг і з лінії обстрілу прибіг ошелешений суддя, розмахуючи руками, а ти скромно стояв з луком, сповнений внутрішньої гордості, як Рембо два чи навіть три.
Але раптом виявляється, що є вид стрільби, себто письма – до себе. Виявляється, що можна самому собі бути аудиторією. На перший погляд це здається безглуздям – писати собі це як стріляти у себе. Інстинкт самозбереження стримує. Та і, зрештою, для чого, коли всі думки і так у нас в голові - для чого їх дублювати на папері чи на полях текстових редакторів? Що ми можемо сказати собі нового? І тут нас чекає абсолютна несподіванка. Виявляється, що формуючи окремі думки через письмо, ми наново переплітаємо їх, у нових комбінаціях і вони колаборують зовсім новими сенсами та формами. Якщо писати собі, не орієнтуючись на аудиторію – процес письма стає пригодою на кшталт блукання лабіринтом усвідомленого мислення та туманної інтуїції. Ти просто відкриває двері першого речення - а далі абсолютно невідомо де опинишся. При такому письмі ти сам собі і Мінотавр і Аріадна, ідеш ниткою роздумів, котру проклав собі раніше досвідами та читаними чужими текстами, видобуваєш з себе інсайти поворотів та неочікувано правильно обраних шляхів. Іноді у процесі письма можна навіть згадати події або емоції з далекого дитинства, котрі здавались безнадійно забутими, поміж рядками зустріти себе малого.
У сюрреалістів була така форма творчості – автоматичне письмо. ЇЇ суть полягала у максимально швидкому написанні чогось, щоб ніби видає підсвідомість, минаючи усвідомлену роботу мозку. Знаю, ви зараз зі старту пригадаєте декілька свіжих матеріалів, читаних нещодавно, де теж мозок практично не задіювався, але це трохи про інше) Тут суть у тому, що Бретон та компанія хотіли видобути із себе образи та ідеї, не обмежені вже набутою освітою, моральними догмами, котрі рамкують нас. Рівно так само письмо до себе може обійти межі самоконтролю стежками несвідомого і спробувати сказати те, що не наважуємось промовляти навіть подумки.
Зрештою, якщо пройтись по найбільш знакових літературних творах 20-го сторіччя – то більшість з них є нічим іншим як стрільбою у себе. І величезна майстерність літераторів полягала у тому, щоб не убити себе раніше, аніж буде поставлена фінальна крапка. Як, приміром, Гемінґвей, котрий є прекрасним прикладом як для хорошого так і для поганого. Там їх ціла когорта, легіон січових стрільців у себе.
Письмо для себе – чудова нагода потренуватись у спробах обігнати власну думку, вистрелити і добігти до місця де виставлені мішені, стати навпроти і прийняти все, що прилетіло.
А аудиторія бажаючих подивитись на це завжди знайдеться.
