Соціум поволі перетворюється на самовпевнену розпашілу та говірку базарницю з новим айфоном в руках, котра заармувала собі самооцінку фінансовим успіхом і для якої тепер усе просто. Відчуваючи себе на вершині світу, вона пробує вчити життю інших менш успішних людей зі свого оточення, цих всіх вчительок та інших сраних інтелігенток, котрі неспроможні собі давати раду в житті так як вона. ЇЇ світ простий та гранично зрозумілий, хоч вона не в силі навіть уявити хоча б згрубша формули та технології, котрі закладені в її айфон, яким вона натхненно розмахує під час свого недалекого менторства. Осягнути усю складність та багатошаровість будь-якої сфери людської екзистенції, в яку не кинь оком.
Неспроможність бачити глибину останнім часом ототожнюється з її, глибини, відсутністю. Раз я цього не бачу – отже цього нема. Якщо я не можу щось осмислити – отже цього не існує. Як тобі це, Декарте?
І от ця хвиля докотилась і до вкраїнської літератури. Оці всі дивовижні (в гіршому значенні) дискурси про заінтелектуалізованість письменників і що треба спрощувати і писати для людей. Прості Люди ТМ. І про це всерйоз говорять в країні, що вже постраждала від Простих Людей ТМ, котрі недавно безкінечно «втомились від війни» і їм було все складно і хотілось простоти. Кортить запитати, як вони там, чи відпочили від війни на Зеленому курорті. Чи зникла складність з їх життів. Чи стало простіше.
Простоти не існує. Вірніше вона існує як філософська категорія, але коли в житті все занадто просто – то це не привід для релаксу, а, радше, привід для легкого занепокоєння: а чи не пропускаю я щось. Чи все бачу і розумію. Може раптом моє спрощування дуже ускладнює комусь життя?
Може варто спробувати побачити щось, що не входить в мою звичну життєву парадигму. Вдосконалювати свій спосіб бачення, щоб розгледіти щось складніше і неочевидне.
Для початку - хоча б складність айфону в себе в руках.
