Ліпить динозаврів та мріє обійняти маму: як Дмитрик із бабусею рятувалися від війни

• Втратив братика, рідний дім і друзів. 12-річний Дмитрик переїхав на Тернопільщину разом із бабусею та старається прижитися в новому колективі, хоча це дається непросто через проблеми зі здоров'ям. Розповідаємо історію хлопчика в рамках проєкту «Діти війни».
• Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

12-річний Дмитрик Матушевський разом зі своєю бабусею Валентиною Касянчук у квітні минулого року переїхали до селища Козова, що на Тернопільщині, із Донеччини. До того часу він проживав у Білицьке Покровського району, що межує із Дніпропетровською областю. Удома в нашого маленького співрозмовника залишився дорогий скарб — валіза із приладдям для малювання та величезна колекція пазлів. А ще — там могила старшого братика Сашка, який помер до повномасштабної війни, мав онкозахворювання. Дмитрик сумує за ним та похнюплено зауважує: навіть провідати та покласти квіти із бабусею не можуть… Вибухи були дуже близько

До Козови минулоріч спочатку переїхали старша донька Валентини Іванівни — Тетяна зі своїм 15-річним сином Олексієм. Бабуся разом із онуком залишалися вдома у надії, що все це жахіття закінчиться.  —  Ми все надіялись, що омине, але вибухи було чутно все ближче до нашого села, вікна в людей вилітали, дуже страшно було. Про сон годі й казати, де заснеш в такому жахітті, — пригадує жінка. — Донька каже, приїзди, тут добре і спокійно, тому я зібрала себе і малого, залишили ключі сусідам і поїхала. 

Тоді ще була можливість вибратися, каже співрозмовниця. Хоча  і довелося дорогою минути чимало блокпостів, колон із  військовою технікою. Зараз дітей у рідному селищі, продовжує бесіду, майже не лишилось. Жодна школа із трьох не працює. Усі діти повиїжджали і вчаться онлайн. А сусіди, які залишились, уже виїхати не можуть.  Виживають…

За півтора року життя на Тернопільщині пані Валентина з онуком розпочали життя з нуля. І вже самі себе кличуть козівчанами. Дмитрик — шестикласник місцевої школи. У нього — інклюзивна форма навчання. Про діагноз бабуся не говорить, та й ми не наполягаємо. Вона лиш зауважує, що її Дмитрик — звичайна дитина і заслуговує бути щасливим. Окрім класної керівниці Ірини Миколаївни, весь час у школі йому допомагає вчителька-консультантка Наталія Ігорівна.

Вчать українську мову

Хлопчик навіть знайшов тут собі нового друга Сашка, а от інші діти приймати у своє товариство не поспішають, сумно говорить бабуся. І додає: усе через певні вади зі здоров'ям, йому навіть важко дається вивчення української мови.

— Він дуже старається, але його вимова зараз часто перегукується із донецьким суржиком, російська проскакує. Дмитру треба більше часу, щоб вивчити щось нове. А діти через це, мабуть, ставляться насторожено. Як до чужого. Хоча в нас війна, і їх теж можна зрозуміти, — каже Валентина Іванівна.

Сама ж вона без проблем спілкувалася з журналістами рідною мовою. На запитання, чи так і в її рідному селищі розмовляють, гірко посміхнулась та заперечно захитала головою. А через мить додала: «Але я ж українка, як інакше…» 

У Козові бабуся оформила на онука опіку, пройшовши чотири засідання судів. Батька хлопчик фактично і не знав, а мама зараз у Києві, проживає в хостелі, розповідає пані нам пані Валентина. Про особисте говорити не дуже хоче. Але зауважує: батьківських прав її донька не позбавлена. Тим часом Дмитрик, почувши про маму, каже, що дуже сильно хоче, аби вона приїхала та побула з ним якнайдовше. Це ранить… Це боляче чути, але ми стараємося перевести розмову, запитавши про хобі в малого. 

Любить пазли і динозаврів

У день нашої з ним зустрічі, 22 вересня, він якраз повернувся у піднесеному настрої зі святкування шкільного Дня здоров’я.  Попри сором’язливість, із захватом поділився, як перетягували канат та змагались наввипередки, збирали гілочки для багаття, а потім смакували печеною картоплею, канапками та випічкою із чаєм. У школі вдома, на Донеччині, таких забав, каже, не проводили. 











У кімнаті гуртожитку, де проживає родина, помічаємо на картонці з-під коробки вироби з пластиліну. Приглядаємось — а там ціла виставка різнокольорових драконів, динозаврів та інших доісторичних істот. І виліплені так майстерно, з найменшими дрібничками і деталями, що й не кожному дорослому під силу. 

— Любиш динозаврів? — питаю в малого.

— Так, бачите, я й так вмію, а ще в мене книжка є, я в бібліотеці її взяв, — Дмитрик тут вже відчував себе у своїй стихії. І показував, тицяючи пальчиком на картинку, яких і коли зліпив із пластиліну. 

— А що це за звірята у тебе біля подушки? 

— Це мої мішки, песик і клоун — я їх з дому привіз. І вони мої друзі… 

Бабуся додає, що малий навіть спить зі звірятами та щосили їх притискає до себе, щойно за вікном починає завивати сигнал тривоги. Боїться. Дуже.

Які умови проживання

У кімнаті — чотири ліжка, маленька шафка, настільна лампа, невеличкий столик, майже на половину заставлений посудом. Саме тут Дмитрик сідає робити уроки, прибравши чашки зі столу. У кутках — чимало ящиків і коробок. Бабуся пояснює: там зимові речі та той нехитрий крам, яким рідко користуються. Весь одяг в невелику шафку помістити неможливо, хоч і не мають із собою багато. А ще часом дають допомогу: крупи, деякі харчі, побутову хімію та часом посуд. Бо ж переїхали з невеличкою валізою. Саме перед приїздом журналістів жінці принесли дві коробки із допомогою. Ми запропонували поглянути, що там, всередині. Пані Валентина відкрила коробки і показала: в одній було кілька каструль та кухонне приладдя, жінка каже, що її попередили, — це мають поділити із родиною сусідів. У другому ящику були засоби гігієни.  















— Дуже вдячна всім. Нам все дали! Стіл, табуретки, ліжко і на ліжко. Чайник, праска ось, — Валентина Іванівна показує все, що має. — Навіть вчителі у школі та батьки дітей постійно щось пропонують — то картоплю, то закрутки. Надзвичайні люди на Тернопільщині. 

Як би не було добре, все ж мріють повернутися…

— Наше помешкання поки ціле ніби, і ми дуже хочемо повернутись додому, але нещодавно сусід написав повідомлення, що повертатись ще рано — весь час гатить, вибухає, — каже вона. — У нас селище невеличке, одна шахта була, і ту закрили. Рішення виїжджати далось нелегко, і я би залишилась вдома, якось разом із сусідами прожили б. Але мені потрібно рятувати онука… 

Виходимо надвір. До гуртожитку ведуть трава, вузька стежка, а поруч за сіткою — складські приміщення. Місця, де можна бавитись дітям, — немає зовсім. 

— Це для котиків, бачите, Васька, а там далі його дочка, але вона мене боїться чогось і тікає, коли я хочу її погладити, — показує нам Дмитрик. — Там песик Босий, то його так називають. Він спочатку дуже гавкав на нас, а зараз ми його часом годуємо. Ми дружимо з ним. І з вами давайте будемо дружити. Ви ж ще приїдете до мене?

Як громади приймають переселенців

Від початку повномасштабного вторгнення на Тернопільщину прибули майже 22 тисячі дітей. У Козівській громаді, прийняли понад три тисячі внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО – прим. авт.). Хтось залишився, хтось поїхав далі.

— У Козівській громаді проживають 1290 внутрішньо переміщених осіб, які офіційно зареєстровані, щотижня дані поновлюються, — повідомив заступник селищного голови Роман Солтис. — З них 68 дітей, з яких 58 навчаються в закладах загальної середньої освіти і дошкільних закладах Козівської громади. Ще десятеро здобувають освіту дистанційно чи в інший спосіб у своїх школах. Троє дітей, які проживають у нас, навчаються за спеціальною формою. 

Для переселенців у громаді переобладнали під житловий будинок приміщення колишньої школи в с. Вибудів – там одночасно може проживати до 40 осіб. Зараз там мешкають дев’ятеро людей. 140-170 домогосподарств отримують щомісяця компенсацію на оплату комунпослуг за проживання внутрішньо переміщених осіб. 

Для допомоги переселенцям залучили й благодійні організації. «Рокада», «Відродження нації», Червоний хрест, Карітас, які надають щотижневі гарячі обіди. Норвезька рада допомагає продуктами харчування.

Установчі збори ради внутрішньо переміщених осіб відбулись днями у Козові за сприяння благодійного фонду «Рокада». Невдовзі рішення про утворення такої ради винесуть на засідання виконкому Козівської громади. Саме ця структура опікуватиметься невдовзі потребами ВПО. Також їх навчатимуть за програмами від донорів, аби могли здобути певні навички і заробляли собі на життя. 

На першому місці не «вади», а можливості

Насправді діти більш відкриті і готові адекватно сприймати тих, хто від них чимось відрізняється. А для педагогів існує кілька правил, якими поділилась Зоряна Удич — кандидатка педагогічних наук, доцентка кафедри педагогіки та менеджменту освіти, керівниця інклюзивно-ресурсного центру Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. 

— Інклюзія — це про створення умов для гармонійного розвитку особистості та її самореалізації у соціумі, це про подолання можливих бар’єрів та перешкод у цьому, — каже Зоряна Удич. — Освіта — це саме те середовище, яке покликане максимально підготувати молоду людину до цього. Нині ми визнаємо, що є велика категорія неповнолітніх, які потерпіли від воєнних дій, є внутрішньо переміщеними особами, мають порушення у розвитку та здоров’ї, статус інвалідності. Саме вони і пришвидшують впровадження принципів інклюзії в освітню сферу.

Педагогам, які працюють в умовах інклюзивної освіти, важливо пам’ятати декілька правил. 

 

«Нічого для нас без нас!» 

Перед тим, як проводити заходи із залучення дітей із особливими освітніми потребами, необхідно з’ясувати їхні реальні потреби та можливості, тісно співпрацювати для цього із батьками, отримати відповідні консультації від фахівців, які безпосередньо можуть із ними працювати, представниками інклюзивно-ресурсних центрів.

«Ми не створюємо умови для одних за рахунок інших» 

Тут мова йде про те, щоб вкотре акцентувати увагу: усі здобувачі освіти мають однакові права на отримання якісних освітніх послуг. Тому нам потрібно дбати про розвиток і соціалізацію усіх наших учнів.

«На першому місце не «вади», а можливості» 

Нам нарешті необхідно після визначення рівня та типу освітніх труднощів, об’єктивно визначати задатки, потенціал, можливості, мотивацію, ціннісні орієнтації дитини із особливими освітніми потребами, аби саме їх розвивати, щоб дитина отримала позитивний досвід життєствердження та самореалізації.

«Максимальна позитивна взаємодія школярів»

Нам важливо ресоціалізувати учнів із особливими освітніми потребами. І однієї з умов цього завдання є готовність учнів із нормотиповим розвитком, із відсутнім досвідом воєнних дій, прийняти і співпрацювати, взаємодіяти із першими. Тому, необхідно передбачити заходи із формування відповідного світогляду, ціннісних установок усіх учасників освітнього процесу, їх здатності жити серед людського різноманіття. І тут важливими є заходи практичного спрямування, до прикладу – тренінги, зустрічі, спільні проєкти та ін.

Коментар

Як навчають в інклюзивних класах

Ольга ХОМА, начальниця Депатраменту освіти і науки ОВА: 

— Понад 900 учні навчаються в закладах загальної середньої освіти на Тернопільщині в інклюзивних класах. Це не стосується спецзакладів. Діти з особливими освітніми потребами мають асистента вчителя. Він завжди поруч із дитиною та допомагає виконувати завдання, які задають учневі за індивідуальною програмою. Разом з тим такі діти отримують корекційно-розвиткові вправи або заняття. 

Для такої роботи виділяється окрема освітня субвенція. Крім цього з учнем чи ученицею працює психолог і соціальний педагог за програмами, які необхідні, відповідно до порушень, зазначених у картці дитини. Також ці діти можуть відвідувати інклюзивно-ресурсні центри, в області їх є 18, фактично в кожному колишньому районі. Сюди можуть звертатись батьки дітей і отримувати корекційно-розвиткові вправи.

Над матеріалом працювали:

Авторка та редакторка проєкту Наталія Бурлаку
Авторка матеріалу Юлія Іноземцева
Відеозйомка та монтаж Вадим Єпур

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.