На липучках та зав’язках: «Швейна рота» у Тернополі створює адаптивний одяг для поранених бійців

Познайомились випадково

Ірина – з Великих Гаїв, Лєна з Тернополя. До повномасштабної війни перша шила екосумки, а для другої шиття було хобі. Коли росія вторглась на територію України, обидві жінки шукали, чим бути корисними для наших захисників. Донатили кошти, долучались до благодійних ініціатив у громаді, а потім обидві стали волонтерками всеукраїнської «Швейної роти». Щоправда, поодинці, бо не знали одна про одну.

 – Спершу я пошила кілька екосумок і провела на Інстаграм-сторінці благодійну лотерею. Виручені кошти хотіла передати чи конкретному волонтеру, чи організації, яка підтримує ЗСУ. І «Швейна рота» сама мене «знайшла». У рекомендаціях висвітлилась сторінка дівчини-майстрині, яка шила адаптивні труси для бійців. Я почала за нею слідкувати, а потім вирішила надіслати гроші саме «Швейній роті». Після донату подумала, чому б самій до неї не доєднатись? Так я почала створювати адаптивний одяг для поранених, – пригадує Ірина.

Жінка спостерігала за іншими майстринями з думкою, можливо, серед них є хтось з Тернополя.

На той момент у Великогаївській школі небайдужі люди плели маскувальні сітки. У заклад знесли багато старих речей, а також цілі рулони тканини. Знайома вчителька зателефонувала Ірині й запропонувала забрати їх, може, знадобляться «Швейній роті». Волонтерка вже збиралась надіслати тканину в інше місто, коли їй сказали, що відтепер адаптивний одяг можна шити на місці, бо у Тернополі створюють окремий підрозділ. А ввечері з Іриною зв’язалась Лєна.

Від грудня 2022-го вони працюють пліч-о-пліч.

– Ми створюємо адаптивний одяг для поранених захисників, які лежать у госпіталях. Це різні речі на липучках, зав’язках і кнопках. В асортименті є труси, майки, футболки, штани, шорти, адаптивні подушки, торбинки тощо. З початком осінньо-зимового періоду шиємо светри, переробляємо чобітки для бійців, у яких на нозі встановлена металева конструкція – апарат Ілізарова. Також в’яжемо шкарпетки і виконуємо індивідуальні замовлення хлопців, – розповідає Лєна Берестецька.

Жінки роблять адаптивні речі на власних швейних машинках. Займаються цим у будь-яку вільну хвилину: ввечері після роботи, у вихідний, на свята тощо. Нерідко доводиться навіть жертвувати часом, проведеним із сім’єю, однак усвідомлення того, що хлопці потребують допомоги, додає сил.

Особливості адаптивного одягу

За словами Ірини Синишин, після поранень військові – здебільшого ті, які лежать в ортопедії, травматології чи опікових відділеннях з травмами кінцівок і мають металеві конструкції, встановлені на руках чи ногах, не можуть одягнути звичайні речі.

Коли «Швейна рота» стартувала у Тернополі, пригадує жінка, були випадки, коли хлопців через це привозили у місцеві госпіталі голяка або просто вкривали ковдрами. Саме для поранених призначений адаптивний одяг, який роблять зі спеціальним кріпленням, котре легко защипнути. Наприклад, якщо у руці є штирі, то липучки нашивають поміж них. Завдяки цьому і самим бійцям комфортно й безболісно одягати речі, і рідним доглядати за ними значно легше. Будь-яку одиницю одягу волонтерки можуть перешити під індивідуальні поранення.

Ірина Синишин принесла показати нам кілька речей, які зробила нещодавно. Серед них – адаптивна білизна. Трусів шиють дуже багато, додає жінка, адже для хлопців вони як розхідний матеріал. А для тих, які перебувають у польових шпиталях, це взагалі одноразовий одяг. Білизну роблять без резинок, зі швами назовні, пришивають липучки або зав’язки з обох сторін. Це зручно для лежачих військових.

Футболки та светри волонтерки самі не шиють, а купують та переробляють вже готовий одяг. Принцип аналогічний – додають до нього кнопки, липучки чи зав’язки. Деякі замовлення отримують специфічні. Приміром, нещодавно Ірина передавала адаптивні футболки у кардіоцентр в Кам’янці-Подільському. Медики попросили зробити розріз спереду, аби був доступ до серця під час операцій.

Восени та взимку минулого року, під час блекауту, Ірина та Лєна в’язали теплі адаптивні шкарпетки. Вони були вкрай необхідні у госпіталях. Таким тоді не займався ще ніхто зі «Швейної роти». Ірина залюбки ділилась робочим процесом з іншими дівчатами, а згодом записала власний майстер-клас зі створення шкарпеток. Так виник цілий чат під кумедною назвою «Містер Шкарпета», у якому наразі понад 600 майстринь. Завдяки їм тепер усі запити на шкарпетки від бійців закриваються за лічені дні.

Ірина демонструє нам й ортопедичну подушку. Таких вони з Лєною регулярно відшивають велику кількість. Інколи одному пораненому військовому потрібно три й більше подушки – під коліно, стопу, голову, руку тощо. Зробити заготовку не проблема, пояснюють волонтерки. Складніше знайти якісний матеріал, аби її чимось наповнити. Для цього жінки купують синтепон або холлофайбер.

– Звісно, можна набити заготовку обрізками тканин, так вийде дешевше. Однак, рани бійців часто кровоточать, а такі подушки після прання довго сохнуть і мають неприємний запах, – уточнює Лєна.

Купують матеріали за свій кошт

Для «Швейної роти» у Тернополі в пріоритеті забезпечити адаптивним одягом бійців у місцевих лікарнях. Там проходять реабілітацію не лише тернополяни чи вихідці з області, але й хлопці зі східних та південних регіонів України. Якщо волонтерки мають надлишок виготовлених речей, каже Лєна, то відправляють їх «колегам» з інших підрозділів, а  також у медичні роти, які знаходяться на передовій.

– Річ у тому, що Тернопіль – маленьке місто, куди привозять вже «стабілізованих» хлопців. Тому «Швейна рота» опікується не тільки нашими лікарнями, але шпиталями, які поблизу лінії фронту. Запитів від хлопців там дуже багато. І коли ми надсилаємо речі в інші міста, самотужки оплачуємо доставку. Логістика «з’їдає» немало коштів, – знизує плечима Лєна.

За словами Лєни Берестецької, тепер ситуація з адаптивним одягом значно простіша, аніж минулого року. Немає великого напливу замовлень, тож щотижня волонтерки виготовляють до десятка речей. Це пов’язано й з тим, що у тернопільських лікарнях поменшало бійців з пораненнями на реабілітації.

– Навіть не повні відділення! – зауважує Лєна. – Якщо раніше у відділенні лежали до 50 осіб, то тепер 35 і менше. Також у минулі місяці ми чимало одягу передавали у госпіталі в Дніпрі та Харкові. Зараз хлопці часто їдуть одягненими, бо адаптивні речі – вже не новинка. Тому сьогодні ми шиємо менше й орієнтуємося на індивідуальні запити. Однак, бувають моменти, коли одягу потрібно багато і «на вже», наприклад, під час контрнаступу. Ми контактуємо з медперсоналом і нам кажуть, коли чогось бракує. І ще намагаємось, аби у кожній лікарні міста був мінімальний запас вже готових речей.

Матеріали на виготовлення адаптивного одягу для поранених бійців – тканину, липучки, нитки тощо, Ірина та Лєна отримують від благодійників, підписників у соціальних мережах або купують за власний кошт. Лєна на трохи замовкає, міркуючи, а тоді розказує про випадок, який запам’ятався їй надовго.

– Якось дівчина із Закарпаття на свій день народження – їй виповнилося 17 років, попросила рідних і друзів обійтись без подарунків, а принести їй гроші. За них вона купила для нас тканину на 10 тисяч гривень! Скажу відверто, у Тернополі за майже рік роботи «Швейної роти» ніхто так не допомагав…

Поранених «лікують» емоції

Коли підрозділ «Швейної роти» у нашому місті запрацював, Ірина та Лєна дуже часто навідувались до хлопців у місцевих лікарнях. Багато хто з них не розумів, для чого потрібний адаптивний одяг. Жінки знайомились з бійцями і пояснювали, як правильно одягати речі. Медперсонал про адаптивний одяг знав, але у лікарнях його не було. Дуже дякували, коли волонтерки почали безплатно приносити речі. А ще кожен похід у госпіталь до поранених – це справжнє моральне випробування, додає Лєна.

– Пригадую, у мене була ситуація навесні, коли поранений військовий потребував адаптивної куртки. Він мав металеву конструкцію на плечі. Я принесла йому готову річ, спробувала поспілкуватись, але хлопець був у такому пригніченому стані, що потім довго не могла оговтатись. Відчувала тотальне вигорання. Опісля ми змінили формат зустрічей і більше контактуємо із медперсоналом, – каже вона.

Не всі зустрічають тебе з усмішкою на обличчі, зауважує волонтерка. Деякі військові – закриті у собі після пережитого і не хочуть нікого бачити. А до бійців, які були у російському полоні, медсестри взагалі забороняли заходити у перші тижні. У лікарнях також є хлопці, які лежать там по кілька місяців і до них не приходять. Інколи рідні не можуть приїхати, бо на окупованій території чи за кордоном. Інколи – просто немає кому відвідати хворого. Особливо сумно у лікарні після 17.00 – говорить Лєна.

– До того часу хлопці зайняті лікуванням, процедурами, оглядами. Усі бігають і метушаться. А після п’ятої години, коли робочий день медиків добігає кінця, у лікарні настає тиша. Якщо хтось відвідує хлопців, приходить з ними побалакати, приносить випічку до чаю чи кави – вони дуже тішаться!

Відповідаючи на запитання, як реагують військові, коли волонтерки приносять їм адаптивний одяг, Ірина Синишин не може стримати сліз. Каже – не описати емоцій, коли заходиш у палату, там лежать кремезні чоловіки без кінцівок, і дякують тобі за звичайну білизну, шкарпетки, футболку чи інші речі.

– Одного разу я заносила адаптивні подушки та шкарпетки на липучках у госпіталь. Там лежав юнак без руки. Він сказав мені: «Дякую, ви наче для мене постаралися. Бо одягнути шкарпетку – не зможу, а липучку защипнути легко!». Тому ми постійно запитуємо у хлопців, як їм зручніше, – говорить Ірина.

А ще, пригадують жінки, якось у них замовляли лише «веселу» білизну – кольорову, з квіточками, сердечками та іншими принтами. Хлопці страшенно цьому раділи, такі речі підіймали їм настрій. І навіть якщо таку білизну носити відмовлялися, то забирали її як сувенір – на згадку про волонтерок.

Бракує робочих рук

Зараз підрозділ «Швейної роти» у Тернополі дуже потребує робочих рук, кажуть жінки. Матеріалів вистачає, а ось небайдужих тернополян, які допомагали б із виготовленням адаптивного одягу для поранених військових, катма. Ірина та Лєна додають, що не обов’язково бути професійною швачкою, щоб долучитися до команди. Достатньо бажання волонтерити й було б добре мати швейну машинку. А азам делікатної справи вас навчать, а ще можна глянути майстер-класи зі створення різних речей.

– Повірте, ми телефонували до великої кількості людей, аби хтось щось пошив для поранених бійців. Відгукнулись лише дві дівчини. Одна зробила понад 20 одиниць білизни, інша – 8 чи 10. Більше ніхто не долучився. Ми лише удвох. Майже рік, як «Швейна рота» є в Тернополі, але про неї мало відомо. Ми сподіваємось, що завдяки цьому інтерв’ю охочі допомагати швидко відгукнуться! – додає Лєна.

На завершення вона та Ірина додають, мовляв, давно вийшли за рамки виключно пошиття одягу і щодо волонтерства називають себе «універсальними солдатами». Поранені захисники потребують не лише адаптивних речей, але й ліків, смаколиків, спеціального взуття тощо.

– Я зараз залучила знайомих з Німеччини, вони передають ліки й деякі речі. Також підтримують люди із громад. З лялькового театру допомагають і тканинами, і грошима на смаколики. Ми «універсальні солдати», але у нас є підтримка зі сторони. «Точково» багато людей нам допомагають, – додає Лєна.

А діяльність «Швейної роти», на думку волонтерок, не обмежиться закінченням війни. Поранені захисники й надалі проходитимуть реабілітацію і відновлюватимуться. Тому доведеться працювати й після Перемоги…

Читайте також:

На благодійному концерті у Тернополі збирали кошти на «очі для ЗСУ»

150 тисяч гривень на тепло для ЗСУ: тернополян закликають долучитися до збору на буржуйки

Перетворює залишки зброї на мистецтво: тернополянка Лілія Войцеховська допомагає захисникам