«Тримаюся заради щасливого майбутнього!» Історія сім’ї з Бородянки, яка оселилась у селі під Тернополем

• 23-річна Ніла з чоловіком та донечкою мешкали неподалік Бородянки, що на Київщині. Їхній населений пункт ще у перші тижні війни опинився у російській блокаді. Залишатись там було небезпечно…
• Невдовзі родина знайшла прихисток у селі Баворів Великогаївської громади. Доки тато маленької Софійки захищає рідну землю від ворога, Ніла не занепадає духом, а створила у новій оселі справжній домашній затишок й чекає коханого із фронту з перемогою.

У Баворові жінка з дитиною перебуває вже третій місяць. Вони з Софією живуть у будинку, який належить бабусі місцевої мешканки Ірини, та пустував на період вторгнення окупантів.

Про пережите вдома, у Київській області, Ніла може розповідати довго, мовляв, це був справжній жах. Російські війська взяли в окупацію селище міського типу Бородянку буквально за декілька днів після 24 лютого.

– Ми живемо від неї за 15 хвилин їзди. Ворог хотів захопити Гостомель та Бучу, а йти через наш райцентр, бо там є три дороги – виходи на столицю. Четвертого березня був потужний авіаналіт на Бородянку. А вже о п’ятій ранку 8 березня я прокинулась від шаленого гулу, трусилася хата. Летів російський винищувач і скидав бомби на наше село. Я з Софійкою змушена була покинути домівку того ж дня, аби врятуватись, – пригадуючи ті події, Ніла зітхає.

Родина не має власної автівки, тому чоловік Ніли знайшов знайомих, котрі евакуювались з села, і попросив вивезти звідти дружину з донечкою.

– Він мене з маленькою посадив в машину, а йому місця не вистачило. Чоловік пробув вдома ще з десяток днів – до 18 березня. Саме тоді наше село теж взяли у блокаду окупанти. Там тривали обстріли, не було жодних комунікацій. Росіяни нерідко ходили по будинках і забирали мужчин. П’ятеро людей, яких я особисто знала, загинули від рук ворога. З нашого села теж багато жертв. «Орки» подекуди знущалися з цивільних… – ділиться спогадами жінка.

Ніла говорить, що 5 лютого в їхній родині тільки святкували день народження донечки Софійки. Дівчинці виповнилось 2 роки, а згодом почалась війна.

– Через місяць, коли ми вже мешкали на Тернопільщині, завдяки телебаченню я дізналась, що наше село під Бородянкою звільнили українські військові. Але поки ми туди не повертаємось! Населений пункт зруйнований, дехто втратив не тільки житло, а й власне життя… Магазини не працюють, дитячого садочка й школи у нас ще до вторгнення не було, – каже переселенка.

Втомились чути сигнал тривоги і лякатись

Опинившись у Тернопільській області, через інтернет жінка знайшла контакти волонтерів. Її направили у Великі Гаї, де Нілу з Софійкою зустріли, нагодували й попри пізню годину відвезли в окремий будинок в одному з сіл громади.

У Баворові, розповідає переселенка, її з малечею прийняли дуже добре.

– Тут всі активно підтримують і мене, і доньку. Ми регулярно отримуємо гуманітарну допомогу. Діток внутрішньо переміщених осіб заохочують займатися у школі, в різних гуртках, але так як моя Софійка геть маленька, то поки нікуди не ходимо, – говорить про гостинність громади Ніла.

Нещодавно, за словами мами, її крихітка захворіла. Одразу приїхав лікар, оглянув дівчинку й прописав відповідні медикаменти. З родиною Ніли весь час контактує керівництво Великогаївської громади та волонтери.

– Я дякую Богу, що є така громада, адже вони дійсно підставляють надійне плече людям, що втекли від війни, у такий скрутний період. Зустрічала тут жителів Херсону, Харкова та інших міст, яким потрібна була консультація психолога. Вони рятувались зі своїх осель, коли кулі буквально літали над головою. Їм допомагають всілякими способами, – розказує нам 23-річна Ніла.

Її коханий наразі воює на передовій, без страху виконуючи бойові завдання. Ніла з донечкою на нього чекають. Коли той повернеться – можливо, поїдуть на Київщину. Поки жінка намагається по максимуму освоїтись тут.

– Ірина прийняла нас у цей дім. Він «простоював», а мені вдалося вдихнути у нього нове життя. У селі під Бородянкою ми мали земельну ділянку, займались господаркою. Перше, що я зробила тут, коли потепліло – пофарбувала старий паркан. Без роботи всидіти не можу, адже слід якось відволікатись. Згодом пересаджувала квіти, засадила город: трішки овочів собі, решту – господарям оселі допомогла. Роблю все, що у моїх силах. Звісно, без чоловіка складно, фізичні навантаження виснажують, та поки даю собі раду, – каже Ніла.

Вона мріє про якнайшвидшу перемогу над ворогом й прагне більше ніколи не чути сигналу повітряної тривоги. Говорить нам, що Росія – це ніякий не «братній» народ. Це нелюди, що вбивають усіх підряд, не дивлячись хто це.  

– Хочеться, аби всі повернулися додому! Через війну тільки чутно, як щось летить – то Софійка вушка закриває, лягає на землю, боїться. В мене такий же панічний стан раніше був. У Баворові ми заспокоїлись та тримаємось заради нашого майбутнього! А воно буде світлим… – завершує Ніла.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.