В нас стріляли, але ми вижили… Історія переселенців з Херсонщини, які знайшли прихисток у Тернополі
- Родина Юрасових проживала поблизу Скадовська, що на Херсонщині. Мали свій будинок, радість у житті та плани на майбутнє. Та зимовий ранок все змінив і тепер вони – переселенці у Тернополі. А в їх будинку панують російські окупанти.
- Як родині з малими дітьми вдалося вибратися з окупації та про теплий прийом у Файному місті – далі у нашому матеріалі.
Без ліків і їжі – катастрофа
24 лютого мав бути для родини Юрасових звичайним днем. Чоловік на роботу, 15-річний Олександр у школі, а Катерина на господарстві тоді ще з кількомісячним Артемчиком. Як завжди підйом о п’ятій ранку, аби зібрати чоловіка на роботу. На фоні грає телевізор і саме від телевізійників чоловік з дружиною дізналися про повномасштабне вторгнення.
– Ми не чули жодних вибухів, гучних звуків від військової техніки. Просто увімкнули новини по телебаченню і вже там ми почули, що росія розпочала війну. Ми одразу не повірили, було страшно, бо вдома маленька дитина. А вже потім протягом дня ми чули вибухи, як їхала військова техніка, щось летіло. У нашому селі не стріляли, але звуки лунали зі сторони Херсона, Нової Каховки. За тиждень після вторгнення російські військові почали розставляти свої блок-пости. Вони з’явилися на в’їзді\виїзді з села. Також вони почали приїжджати в село і цікавитися місцевими жителями. Почали встановлювати свої закони, – розповідає Катерина Юрасова.
Майже з перших днів окупації на Херсонщині виникли проблеми з продуктами та медикаментами. Особливо це стосувалося маленьких населених, як Олександрівка, де і жили Юрасові. Тоді на допомогу приходили добрі люди.
– Питання не так стосувалося дорослих, як малих дітей, особливо новонароджених. У мене син на штучному вигодовуванні, ми не могли знайти якісь каші, пюре. Нічого цього не було в магазинах. Проблема була і з підгузками. Всі наші кошти були на банківських картках, але розрахуватися ними чи зняти можливості не було. Знаходилися добрі люди в селі, які брали нашу картку, їхали в місто, купували все за списком і все привозили, – розповідає переселенка з Херсонщини.
Крім того, окупанти не впускали можливість залякувати чи викрадати людей. Вони приходили в домівки та проводили масові обшуки, намагалися дізнатися інформацію щодо працівників правоохоронних органів, учасників проукраїнських мітингів та антитерористичної операції.
– Саме наша родина погроз від окупантів не отримувала, вони нас не чіпали. Але ми спілкувалися один з одним в селі і знали, що погрози людям були. Ми навіть боялися щось сказати на вулиці. Були випадки, коли викрадали людей, – додає співрозмовниця. – Нам було страшно, але згодом якось звикли до постійних вибухів, до того, що вони постійно приїздили в село. Ми дуже боялися залишитися без комунікацій: блакитного палива, світла, води. Але, дякуючи Богові, все у нас було.
Окрім терору країна-агресор принесла із собою і безгрошів’я. Підприємства припинили функціонувати, магазини не працювали через відсутність товару. Єдиний вихід – сезонна робота на полях. Але і вона не приносила жителям Херсонщини багато грошей, враховуючи те, що виникали проблеми зі збутом товару та й над головою постійно пролітали чи ракети, чи ворожа авіація.
Вони гатили нам вслід, а ми лежали і молилися…
В Олександрівці ситуація була більш-менш нормальною. Але старша донька пані Катерини наполягала, аби батьки разом з 15-річним братом Олександром та тоді ще кількамісячним братом Артемом виїхали з окупації. Розуміючи, що такої кількості грошей у батьків немає, а влада не організувала жодного «зеленого коридору», дівчина знайшла благодійний рейс зі Скадовська. Зареєструвавшись, пані Катерина разом із синами прочекала трохи більше місяця і все ж отримала довгоочікуване повідомлення про евакуацію.
– Це був рейсовий автобус. Ми їхали через Василівку (Запорізька область). Ми проїхали дуже багато блок-постів окупантів, тому емоційно було страшно. Ніхто з нас не знав, чого очікувати від окупантів. Вони не чіпали, тільки запитували наявність документів, а наприкінці ще й бажали щасливої дороги. Ми просто махали головою та боялися сказати зайвого слова. Коли ми заїхали у Василівку на основний їх блок-пост, то ці дві години очікування були дуже нервовими, адже постійно чули вибухи. Далі масова перевірка речей. Окупантів не цікавило те, що маленькі діти і нікому розкладати та збирати ті речі. Все просто викидали на землю. У мене сльози котилися градом, – згадує пані Катерина.
Евакуація для пасажирів цього автобуса могла закінчитися смертю, адже російські військові не жалкували не дітей, не дорослих. Натомість всі люди дуже вірили, що виїхати живими все ж вдасться, і прозвали кількомісячного сина Катерини Ангелом-провідником.
– Коли ми виїжджали на блок-постах були чеченці. Вони завжди посміхалися і щось говорили. Ми боялися, що нас зараз поставлять і розстріляють всю колону. Я сідала в автобус і мені дали дитячу суміш, упаковка була закрита, але я не розуміла, що в тій упаковці. Тоді одразу попередила інших жінок, що в цій упаковці може бути що завгодно, навіть граната. Але найцікавіше було у «сірій зоні» – окупанти почали обстрілювати колону, мабуть разів з п’ять. Автобус хитався, ми попадали на підлогу з дітьми і молилися. Водій казав, щоб навіть голови не підіймали. Це було дуже страшно, – додає пані Катерина.
Та все закінчилося добре, і цілий автобус евакуйованих жителів Херсонщини прибув до Запоріжжя. Майже зі сльозами на очах Катерина згадувала зустріч з українськими військовими, турботу волонтерів та підтримку від всіх, хто допоміг їм у Запоріжжі.
Ми на таку підтримку навіть не розраховували
А ось у Тернополі родина переселенців опинилася завдяки знайомому священику отцю Дмитру. Саме він порадив Катерині приїхати в це місто, домовився про тимчасове проживання у Благодійному фонді «Карітас». На таку підтримку та турботу у чужому місті жінка навіть не розраховувала.
– Команда «Карітасу» огорнула нас теплом і турботою. Нам одразу надали всі умови для комфортного проживання, надали окрему кімнату, так як маленька дитина. Нас годували, допомагали у всьому. Треба речі – дали, треба їжа – дали, аналогічна ситуація із всіма побутовими речами. Ми тут жили і нічого не потребували. Так ми прожили з «Карітасом» майже два місяці, – каже переселенка з Херсонщини.
Попри нормальні умови, Катерина постійно думала про переїзд на зйомну квартиру, адже розуміла, є й інші люди, які потребують такої підтримки після евакуації. Але можливості родини не співпадали із запитами орендодавців. Тоді жінка поділилася думками з волонтерами «Карітас» і їм вдалося знайти для родини приватний будинок у Тернополі та ще й безкоштовно.
– Я розуміла, якщо піду на зйомну квартиру, тоді всі кошти віддаватиму за неї. А ще треба годувати дітей. І тут в один прекрасний день підійшли дівчатка з «Карітас» і сказали, що є безкоштовне житло у Тернополі, – додає співрозмовниця. – Господарка зателефонувала до організації і запитала, чи немає у них людини, яка потребує житла і зможе платити лише за комунальні послуги. Ми погодилися. Тоді нам волонтери допомогли нам перевести всі речі і заселитися. Будинок дуже гарний, там є все: від столових приборів до меблів та побутової техніки. А зараз, коли вимикають світло, то ми запалюємо камін і гріємося. Ми дуже задоволені та щасливі.
Доки 15-річний Олександр ходить до 10-го класу Тернопільської школи №13, а жінка налагоджує побут та слідкує за дітьми, голова родини захищає Україну від російських загарбників. Одразу після переїзду чоловік Катерини пішов до військкомату та був призваний на службу. Родина мріє, що війна незабаром закінчиться, Україна переможе, а вони зможуть поїхати до себе додому.
– Зараз у нашому будинку живуть російські військові. Вони скрізь заселяються. Це так страшно, коли хтось приходить і в тебе забирає те, що ти напрацював. Ми хочемо повернутися всі разом додому і жити в нашій Олександрівці. Дякую тернополянам за прийом, за допомогу, – сказала наостанок Катерина.
Ми раді, що родина має домівку
У Благодійному фонді «Карітас» надається різноманітна допомога, і зокрема, супровід кейс-менеджера. Кейс-менеджер – людина, яка займається тим, аби надати всебічну допомогу внутрішньо-переміщеним особам. Це стосується пошуку житла, роботи, скерування до психологів чи юристів.
Зі слів координаторки проєктів Аліни Муц, родині Юрасових допоміг сам Бог, адже у них вже закінчився термін перебування під опікою «Карітас». До того ж, розташування будинка і саме житло відповідає всім очікуванням для проживання з малими дітьми.
– Раніше вже власниця будинку передавала через нас піаніно для дівчинки з Тернополя. Жінка понад 10 років проживає у США. Раніше будинок по вулиці Гайова вона здавала в оренду, потім пускала туди жити переселенців безкоштовно. Але вони виявилися не дуже порядними людьми і сестра господині попросила цих людей виїхати. Тоді вона звернулася до нашого фонду і запропонувала свій будинок для наших підопічних. Ми з керівництвом порадилися і вирішили порекомендувати родину Юрасових. Вони дуже порядні та і житимуть поряд з нашою організацією, недалеко від школи. Все, як пані Катерина і хотіла. Ми дуже раді, що все так склалося, – каже Аліна.
За домовленостями родина Юрасових може жити у будинку пів року, при цьому сплачуючи тільки за комунальні послуги. Натомість у «Карітас» переконані, якщо виникне потреба у більшому перебуванні, господиня не відмовить. Адже переселенка з Херсонщини підтримує порядок як в будинку, так і подвір’ї.
Як то кажуть, дива трапляються. Навіть у такий складний час для України завжди знайдуться люди, які готові підтримати і надати допомогу.
Читайте також:
Побач мене: Активісти хочуть придбати 60 тисяч світловідбиваючих елементів для школярів
Дитині стає краще, але треба продовжувати лікування. Допоможіть Давиду одужати від рідкісної хвороби
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
