Як отець Філюк та мешканці села Шушківці відновили покинуті хати для переселенців. Репортаж

Юлія Іноземцева , Вадим Єпур

Покинуті будинки в Шушківцях на Лановеччині, які пустували десятиліттями, стали житлом для сотень переселенців з окупованих і прифронтових регіонів. Дехто з них живе тут досі, ба більше, планує залишитися назавжди.
Як усім селом відновлювали старі обійстя? Журналісти «20 хвилин» на власні очі побачили, як відбудували село.
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win”

У цьому селі немає ані дитячого садочка, ані школи. За дітьми приїжджає автобус та відвозить їх на навчання у сусідню Білозірку за три кілометри. Найближчий магазин – теж там, пішки до нього можна дістатись приблизно за 40 хвилин. Лише до одного будинку в селі підведений газ, а решта обігрівають житло дровами. Воду беруть у криницях.

Однак переселенці, які тікали від війни у маленькі Шушківці Лановецької громади на Тернопільщині, не шукали побутових зручностей, а в першу чергу – дах над головою і спокійний сон. Хотіли більше не відчувати постійну небезпеку для себе й дітей. Нові жителі Шушківців почали все з нуля у покинутих будинках, а завдяки їм життя на вулицях села пожвавішало.

Відео дня

Вирішили надати прихисток людям

Дорога з Тернополя до початку містечка Ланівці зайняла у нас близько години. Ще майже сорок хвилин автівкою ми долали шлях через два села – Оришківці та Іванківці, до Шушківців. Ця ділянка дуже розбита та вся у вибоїнах. Інший в’їзд у село, як згодом розповів нам староста, теж не надто кращий.

Наш перший пункт призначення – Свято-Успенський храм. Охайна церква блакитного кольору, двір доглянутий, клуби засаджені квітами, а біля сходів бігає кіт, лащиться і проситься на руки. Годинник показує десяту, люди, не поспішаючи, сходяться на ранкове богослужіння і чекають на священника. Дехто спеціально приїхав сюди з Лановець, бо не пропускає жодної відправи.

На гранітній таблиці написано, що храму вже понад 110 років, а відремонтували будівлю у 2010-му за ініціативи настоятеля, волонтера і блогера Олексія Філюка. Також йому належить ідея запросити вимушених переселенців у Шушківці й поселити їх у залишені хати, двері яких не відчинялися роками.

– Ми християни і маємо доводити це не лише словом, але й ділом. З початку повномасштабної війни я з дружиною старости – Людмилою Яремчук – вирішили розміщувати внутрішньо переміщених осіб у старих будинках. Оскільки сам священник на місцевій парафії, то мені було не важко знайти власників осель. Домовлялися з ними. Переселенців селили безплатно, ніхто ні з кого не брав гроші. Перших людей прийняли в березні 2022 року, за місяць після початку вторгнення, – розповідає отець Філюк.

Переселенців було більше ніж місцевих

Чоловік каже: «дуже люблю Facebook, а той любить мене». Має на сторінці 230 тисяч підписників. І опублікував допис у соцмережі про те, що хто не має житла – можемо вас розмістити у селі Шушківці. Люди передавали інформацію одне одному, волонтерські центри зберегли номер пана Філюка. І вже за деякий час масово почали писати й телефонувати переселенці, готові жити у старих будинках.

За словами отця, з початку війни у Шушківцях прийняли понад 100 внутрішньо переміщених осіб.

– І це у той час, коли в селі лише сотня місцевих жителів! Тобто були моменти, коли переселенців тут мешкало значно більше, ніж корінного населення, – говорить Олексій Філюк.

Будинки, які ухвалили запропонувати внутрішньо переміщеним особам, були дуже старими, додає чоловік. Деяким із них до сотні років. Тому перед приїздом переселенців все прибирали, білили, наводили лад, трішки гонили павуків – жартує пан Олексій. Від березня відновили всього 14 осель.

За словами отця, у них вирішили оселити людей з тимчасово окупованих територій і тих, де ведуться бойові дії та неможливо мешкати. Сім’ї, які рятувались звідти, були готові жити будь-де, аби лише не «бахкало» над головою. Багато людей провели у підвалах тижні, і хотіли куточок затишку та безпеки.

– Перша родина прибула із Лисичанська. Вони, до речі, живуть в селі донині. Ще їхали з Миколаєва і Снігурівки, багато людей з Херсонщини, зокрема з села Таврійське. З нього у нас оселились 20 осіб, їх розмістили у декількох будинках. Також мешкали вихідці з Костянтинівки та Бахмута Донецької області, з Попасної на Луганщині. Люди з багатьох регіонів їхали, і деякі з них живуть тут і наразі, – каже отець.

Підтримували людей усім селом

За словами настоятеля храму, місцеві мешканці з розумінням та турботою віднеслись до вимушено переміщених. Всі Шушківці зносили «приїжджим» сім’ям те, що мали на господарці: від закруток і харчових продуктів до побутової техніки й постільної білизни, іграшок для діток тощо, адже треба було безліч речей. Деякі переселенці, рятуючись, взяли з собою лише найнеобхідніше, знехтувавши одягом й іншим багажем. До допомоги долучилась і сусідня Білозірка, додає отець. Своїми силами забезпечили людей усім необхідним. Підтримав й «Червоний Хрест», до якого звернувся пан Філюк.

У церкві журналісти зустріли 78-річну Євгенію Федорівну Демчук. Вона одна із тих, хто допомагав переселенцям. Для внутрішньо переміщеної сім’ї жінка пожертвувала новеньку пральну машинку.

– На початку війни до мене звернувся отець Олексій. Він запросив у Шушківці переселенців. Приїхав до мене і каже: «Можливо, ви чимось допоможете?». Я не могла відмовити. І віддала для однієї сім’ї свою пральну машинку, яку тільки купила. У них двоє діточок, жінка мала народжувати третю дитину, їм машинка більше потрібна. Ще принесла їм постіль та килимка під ноги, – пригадує пані Євгенія.

Інша парафіянка – Людмила Остап’юк з Лановець, ділиться з нами, що хоч не живе у Шушківцях, але часто приїжджає на богослужіння до отця Олексія. Коли у село прибули переселенці, привозила для них штори та тюлі, постільну білизну. Наразі жінка прихистила у себе вдома студентку з Охтирки.

– На прохання отця Олексія, поселила дівчину. Вона студентка педагогічного університету у Сумах. Там зараз дуже обстрілюють все. Навчання у неї дистанційне. Дівчина хвилюється за рідних, не може спати вночі. А тут має хоч трохи спокою, може відпочити й заспокоїтися, – говорить пані Людмила.

Як зауважує отець Філюк, наразі внутрішньо переміщені особи повністю адаптувались у селі. Дехто знайшов роботу, віддав дітей у школу чи садочок в Білозірці. Чимало людей постійно відвідують храм, приходять на богослужіння. І, завершує пан Олексій, почуваються у Шушківцях, як вдома…

Швидко обжилися у новому домі

Після відвідин храму вирушаємо до оселі, в якій живе 41-річна переселенка з Херсонщини Інна Мартинюк із трирічним синочком Костею. Опиняємось на старенькому подвір’ї, де є хлів, криниця і будинок з низьким одвірком, тож аби потрапити всередину, треба трохи нахилитися. А проте у хаті металопластикові вікна, провели електрику. Пані Інна чекає тепла, аби побілити стіни знадвору і все впорядкувати. У цьому колись покинутому будинку жінка з дитиною мешкає майже півтора року.

– Ми з Херсонської області, село Іванівка у Генічеському районі. 24 лютого 2022 року мали святкувати день народження – один рочок виповнювався синочку Кості. А о четвертій ранку почули вибухи. Було дуже гучно… Тоді усе й почалося. Село окупували російські війська. Все закривали, нічого не можна було купити. Потім зв’язок зник. Так ми жили до літа, а потім вирішили виїжджати. Тяжко було, ціни потім зросли. Наприклад, підгузки для малого коштували 1000 гривень, – розповідає Інна Мартинюк.

Боячись за власні життя, родина евакуювалась до Мелітополя, звідти у Запоріжжя, а тоді у Кривий Ріг. Потім побачили у Фейсбуці допис Олексія Філюка. Зв’язалися з ним, отець сказав, що є будинок у Шушківцях. Мартинюки переїхали у село в жовтні 2022 року. Оселилися втрьох у новому житлі: пані Інна, Костя і його тато. Згодом чоловік трагічно загинув – розбився на мотоциклі в сусідньому селі.

– Чи знали ми, що їдемо у покинутий сільський дім? Так, знали. Нам скинули фотографію будинку зовні. Ми бачили, куди їдемо. Але нам аби дах над головою і спокійно було… – зітхає переселенка.

А потім додає, що все-таки найперші враження про їхню теперішню оселю були неоднозначними.

– Зразу як приїхали – розпалили у плиті. А воно все як задиміло, ціла хата у диму… Кинули все, пішли за три кілометри в магазин, – сміється пані Інна. – А потім ми швидко тут обжилися. Все сподобалося.

Планують залишитися у Шушківцях

Господиня показує журналістам будинок. У «вітальні» стоїть диван, також тут холодильник, блендер, чайник, а в іншому кутку – електрична плита та різне кухонне начиння. На невеликому столику безліч іграшок маленького Кості. Їх, додає пані Інна, так багато, що у хаті не вміщаються, частину винесла на веранду.

В сусідній кімнаті мама з сином сплять. Одну стіну займає велика груба, обкладена кафелем.

Опалення у них пічне, додає жінка, тому на зиму заготовляють дрова. Водопостачання теж немає, тому воду бере з криниці на подвір’ї. У цій кімнаті є ще шафа з одягом, телевізор та колонка. Але найбільше здивували старі картини та мальовані ікони над ліжком, які залишились від власників.

– Це від попередніх господарів. Ми вирішили нічого не знімати. Мені подобається, – каже пані Інна.

Їхня родина виїжджала з Херсонщини без нічого, пригадує жінка. Взяли з собою лише документи. А все, що ми побачили у будинку – з’явилося потім. Тут вже були меблі, але старі. Щось викинули, щось відремонтували. Частину техніки дав сільський староста й місцеві, решту Мартинюки докупили самі.

– Місцеві мешканці дуже нас підтримують. Не знаю, як би ми були без них… Вони з усім допомогли. Як ось дитяче ліжко для Кості дали, – показує пані Інна. – Тепер у нас все є, усього вдосталь.

Костя дуже зрадів нашому приїзду. Охоче показує свої олівці і фломастери, пульт від телевізора – по черзі тицяє на кольорові кнопки. Він поки ще не вимовляє свого імені, але підтакує, коли мама його називає. Пані Інна каже на нього лагідно: «мамина лапуся».

Жінка ділиться планами – синові вже три роки, тому хоче віддати його у садок. А сама стоїть на обліку у центрі зайнятості та шукатиме роботу.

Переселенка доглядає за городом біля хати. Торік вирощувала овочі, планує знову посадити. А ще у 2023-му мали курей і козу. Але, як чоловіка не стало, пані Інна не ризикнула сама їх утримувати.

– Життя покаже, чи будемо повертатися додому. Село досі обстрілюють, невідомо, що буде потім. Тому не знаю, як все повернеться... Скоріше всього, залишимося тут, – говорить на завершення вона. А малюк Костя вибіг провести нас на ганок, де стояв ще кілька хвилин та махав ручкою на прощання.

Коли почалась війна, був під землею

Інші переселенці, до яких ми потрапляємо «у гості», живуть майже на в’їзді в село. Будинок великий, на подвір’ї теж є криниця, біля неї квітнуть підсніжники, а неподалік на грядках зеленіє цибуля та часник. Збоку старий хлів з напівобваленим дахом. Поруч сосновий ліс.

Затишна, проте давно покинута місцина через війну стала новим домом для сім’ї Грабарів із міста Дніпрорудне на Запоріжчині. З листопада 2022 року тут оселились чоловік Володимир, дружина Валентина і їхні майже 5-річні сини Артем та Дмитро. Зустрічає нас 37-річний Володимир з дітьми.

«Тату, а то що, кіно знімають?» – вигукує малий Дмитрик і біжить назустріч, побачивши журналістів. Хлопчикові дуже сподобалися камери, тому постійно крутився біля них і привертав увагу. Чоловік посміхається.

За професією він шахтар, довгий час працював на Запорізькому залізорудному комбінаті – шахті з видобутку залізної руди. Коли почалась повномасштабна війна, був під землею.

– Про російський наступ я дізнався не одразу, бо якраз був на зміні. А у шахті звʼязку немає. Близько сьомої ранку почалися обстріли. Коли я звільнився, перше, що здивувало – не було наступної зміни. Бо завжди ми виходимо – і нова зміна приходить. Тоді прочитав новини, що через область рухаються російські колони. Стало лячно, я швидко подзвонив додому. Дружина сказала, що у дитячому садочку скасували заняття і що щось страшне відбувається, – так чоловік пригадує ранок 24 лютого 2022 року.

Їхнє Дніпрорудне, продовжує Володимир, за 30 кілометрів від Запорізької атомної електростанції. Коли він повернувся з роботи додому, з дружиною кинулись знімати гроші і запасатися продуктами, бо не знали, що буде далі. Люди у місті зводили блокпости, аби ускладнити просування ворога. За деякий час всі навколишні населені пункти окупували росіяни, говорить чоловік, а Дніпрорудне було наче у «кишені». Тут все ще залишалася українська влада, але шляхів, щоб виїхати з міста, не було.

Через кілька тижнів дружина Валентина з дітьми за допомогою знайомих евакуювались у Запоріжжя. А пан Володимир залишився вдома. Його комбінат не захопили, тому продовжував ходити на роботу.

– Була надія, що все якось уляжеться. Думав, що дружина з дітьми місяць-два побудуть у безпечному місці та приїдуть назад. Але наприкінці травня, коли бойові дії посилились, вирішили з Валею, що я їду до них. Майже цілий день з друзями добирався у Запоріжжя на їхній машині, – розповідає чоловік.

Пережили у селі дві зими

Пів року сім’я залишалась у Запоріжжі, де орендували квартиру. За цей час траплялися поодинокі «прильоти». А шукати безпечніше місце Грабарі вирішили після масованої атаки по місту. За словами пана Володимира, мирні будинки обстрілювали, багатоповерхівки падали, а кожна ніч минала під звуки вибухів. Родина придбала квитки на потяг «Запоріжжя-Львів». Їхали невідомо куди, не знаючи, де зупиняться. У цей час через Фейсбук Валентина дізналася про село Шушківці. Вибір впав на нього.

– Приїхали сюди, нас зустрів староста. Ми дуже хвилювалась, бо все-таки нове місце. Але основний критерій, чому переселилися сюди – щоб було тихіше. Були впевнені, що у такому маленькому селі спокійно. В той же день сусіди поприходили, принесли продукти, допомогли нам облаштуватися тут. Шушківці невеличкі, тому майже кожен мешканець якось долучився і підтримав, – зауважує чоловік.

Оглядаємо дім разом із господарем. Сім’я має всі необхідні для життя меблі й техніку.

Пан Володимир каже – в основному все вже тут було. Решту пожертвували мешканці, а також речі і одяг переселенці отримали у гуманітарному центрі в Запоріжжі та перевезли сюди. Інші дрібниці докупили, як столик для дітей, аби мали де малювати. У перший місць перебування в селі взагалі не купували харчі, бо все дали люди – від овочів до сала і м’яса. Ще оселя Грабарів єдина у Шушківцях, до якої підведений газ.

– Дві зими ми вже тут пережили. Минула була важка, але завдяки тому, що маємо й автономне опалення, дровами, то не мерзли. Воду беремо в криниці, не треба залежати від водопостачання. Повербанки були. Цьогоріч зима пройшла набагато легше, – розказує про свій побут пан Володимир.

Зробили куточок памʼяті брата-Героя

У кімнаті, де спілкуємось з чоловіком, висить синьо-жовтий прапор. Збоку стоїть тумбочка, яку виділили для особистих речей рідного брата пана Володимира – Ігоря Грабаря. Говорити про нього співрозмовнику боляче.

Ігор із сім'єю брата спершу мешкав у Запоріжжі, щоправда, виїхав із Дніпрорудного на чотири місяці пізніше за них. Потім разом переселились у село Шушківці, де допомагав близьким освоїтись на новому місці. А невдовзі брат сказав, що йде у військкомат записуватися добровольцем.

– Ігор записався у ряди армії наприкінці осені. Сказав: «Знадоблюся Україні! Я ж для цього виїжджав», – з очей пана Володимира стали котитися сльози. – Ми йому придбали все потрібне спорядження.

Спочатку військовий майже рік навчався, їздив по «учебках», а потім вирушив у зону бойових дій. Воював у районі Вугледара на Донеччині. Не часто вдавалось з ним зідзвонюватись, бо звʼязку там не було. Але переписувались через «Сигнал», говорить Володимир Грабар. Ігор загинув наприкінці літа, в одному з перших своїх бойових виходів. Його поховали на Запоріжжі, ближче до Батьківщини.

– Ми зробили куточок брата, щоб він завжди був з нами, – показує пан Володимир. – Тут зберігаємо його особисті речі. Ось кілька останніх фотографій Ігоря. Годинник, який був на ньому, коли брат загинув. Тут навіть кров десь трохи залишилась… Це прапор і головний убір, який клали на домовину. Фляга його, повербанк, який Ігор завжди носив із собою. Посібники для навчання. Деякі речі він сам нам присилав час від часу. А особисте, що було при ньому при загибелі, потім побратими передали…

Мріють повернутися додому

П’ятирічний Дмитро біжить показати розсаду на кухонному вікні. Зелені пагінці рясніють прямісінько у розрізаних пластикових пляшках. За ними доглядає Володимир Грабар. Каже, що йому подобається ця справа.

– Діти дуже люблять помідори, все літо їх їли. Вирішив спробувати посіяти домашні. Мені симпатизує це заняття – щось вирощувати. Тут перець солодкий і гострий, баклажани, помідори. Кожен рядочок – окремий сорт, висіяв 14 сортів. Хочеться і жовті, і червоні, і рожеві, – показує на підвіконня чоловік.

Свійських тварин родина не тримає, бо треба повністю відновлювати сарай.

А ось на городі все своє вирощують. Минулого року, додає чоловік, місцеві допомогли з насінням та картоплею на посадку. Дещо подружжя саме купило.

Артем і Дмитрик вже рік відвідують садочок у Білозірці. Туди малечу забирає шкільний автобус. Сім’я родом з російськомовного міста, тут діти вивчають українську мову.

Дружина Валентина знайшла роботу в аптеці, вона фармацевт. Держава допомагає фінансово, але без роботи сидіти важко – пояснює Володимир. Він наразі вдома, доглядає за дітьми та господарством.

– Чекаємо, коли вже повернемося додому! Щороку навіть город не хочеться садити, аби не було шкода покидати. Сподіваємось, що невдовзі ми переможемо ворога! Нам є куди повертатись, місто вціліло. Там мої батьки, ближче до батьків дружини, які живуть на Херсонщині. Там моя робота на комбінаті. Своя домівка є своєю, туди хочеться… – прощаючись, говорить Володимир Грабар.

Як допомогли переселенцям у Шушківцях

Віктор Яремчук вже три роки очолює найбільший старостат у Лановецькій громаді, у який входять чотири села, у тому числі й Шушківці. За його словами, у цьому населеному пункті прописані 140 місцевих мешканців, але проживають до 100 осіб.

З початку повномасштабного вторгнення у старостаті загалом прийняли 256 внутрішньо переміщених осіб. Найбільше приїжджали саме у Шушківці – 120 людей. Станом на березень, у чотирьох селах залишились жити 39 переселенців, а у Шушківцях – 14.

– Будинки відновлювали моя дружина і священик Олексій Філюк. Білили стіни, прибирали, виносили старі, зруйновані часом меблі, адже в оселях багато років ніхто не жив, вони пустували, – каже староста.

Власники будинків, зауважує Віктор Яремчук, дали згоду на проживання у них переселенців. Дозволи старостат взяв у них завчасно.

– Всі ці люди давно виїхали з села. Дехто мешкає у Ланівцях, а хтось – в інших областях. Хати були дуже старі. Якби не ми, вони б розвалилися давно. І повертатися у ці будинки власники теж не планують. Тому ніхто внутрішньо переміщених осіб виганяти не буде. Переселенці живуть собі у цих будинках, а якщо захочуть залишитися назавжди, то можливий варіант переоформлення нерухомості на них. Про це потрібно вже індивідуально домовлятися з власниками. Чи вони погодяться продати хату, чи безкоштовно віддадуть людям, – пояснює Віктор Яремчук.

Будинки розміщені у різних частинах села. Внутрішньо переміщені особи прибували цілими сім’ями. Місцеві чим могли, тим їм допомагали. Багато людей оселялись тут на деякий час, а тоді їхали. Але є й ті, хто хоче залишатися тут назавжди, – каже староста.

Металопластикові вікна та двері, додає Віктор Яремчук, у будинки вставили волонтери міжнародного фонду «Мадейра». Підтримував переселенців «Червоний Хрест» та Лановецька міська рада. Зокрема, на зиму забезпечили їх дровами.

Люди активно шукають роботу, а дехто її вже знайшов. Автобус до Лановець у село ходить чотири рази на день, тому можна поїхати по продукти чи ліки. Дітей відвозять у школу й садочок у Білозірку.

Як розповів староста, у селі ще є вільні будинки. Якщо переселенці мають потребу у житлі, можна звертатися до Віктора Яремчука або до отця Олексія Філюка.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.