Тернопільський лікар Олександр Хара рятував хлопців у Афганістані

Тоді він врятував чимало молодих хлопців.
Лікар каже, що він досі щиро дивується всьому, що його оточує. Він обожнює історію та любить подорожувати. Щонеділі він мандрує з дружиною Тернопільщиною.
Окрім того, Олександр Хара - затятий книголюб. За цікавою книгою він може обійти всі книгарні міста, а потім прочитати у ту ж ніч.
- Чому обрали професію саме дерматовенеролога?
- Мав дуже гарних вчителів у цій справі. Коли був студентом, то жив поблизу тодішнього фінансового інституту, а сусідка моя по сходовій клітці була лікарем-венерологом дуже великого масштабу. Вона розповідала багато чого цікавого. Згодом я познайомився ще з однією видатною особистістю у цій справі - завкафедрою Ніною Тумашовою. Вона була справжнім професіоналом, прекрасним педагогом. Я пішов до неї у гурток, і так пішло-поїхало. Тоді я навіть не уявляв, що можу займатись чимось іншим. Хоча б тепер, коли уже пройшли роки, ще б хотілось десь повчитись.
- А ким хотіли стати у дитинстві?
- У мене було бажання стати вчителем історії або ж правником. Але моя мама говорила мені: “Дитино, ким завгодно, тільки не вчителем історії. Історію перепишуть ще сім разів, а ти залишишся без роботи”. Тепер бачу, що вона таки мала рацію - історію переписували і переписують.
- Шкодували, що не обрали іншу спеціальність?
- Ні, не шкодував ніколи. Бувало таке, що у першому семестрі другого курсу, а це надзвичайно важкий період, закрадались думки - навіщо це мені. Адже ми вчились “чорно” - бували дні, що спали всього годину на добу.
- Чи не сумували потім за інститутом?
- Коли я закінчив інститут і отримав диплом, то відчував себе так, ніби мені не щось дали, а щось забрали. У процесі своєї роботи я кілька разів повертався в інститут, але, зрозуміло, не у якості студента. Деякий час я працював в інституті, бо це мені приносило насолоду. Але зараз інша система викладання і треба чимось займатись конкретно - або наукою, або практикою. Тому я вже кілька років не викладаю.
- Розкажіть про якісь незвичайні випадки із своєї лікарської практики?
- У мене, крім дерматологічної практики, ще була й практика військового лікаря. Я служив в Афганістані. І ось одного дня у мене на руках помирав поранений солдат. Йому допомогти було вже нічим. А був такий препарат, і зараз його випускають - гідрокортизон, призначений для внутрішньо-суглобових ін’єкцій. Вводити його у вену не можна, бо він кристалічний. Але гідрокортизон як гормональний препарат іноді може стимулювати життєві сили організму і відновити кров’яний тиск. Тому я ввів його у вену. І от на кінчику голки у нього знову з’явився пульс і відновилось дихання. І він вижив. Я ще досі пам’ятаю його прізвище, хоча це вже пройшло 30 років. Ще цікавий випадок - принесли хлопчину з пораненням в ногу. У нього була сильна кровотеча, і ось коли ми накладали йому джгут, він частково обірвався. Ми його не зняли, а наклали вище ще один - то не від глибоких знань, а просто тому, що перший обірвався. А згодом з’ясувалось, що там була і венозна, і артеріальна кровотеча. А для того, щоб зупинити таку кровотечу, один джгут накладається вище, а другий нижче. І те, що ми наклали два джгута, врятувало йому життя.
- Чим займаєтесь у вільний час?
- Я дуже люблю читати. Якщо книжка мене цікавить, то я не відірвусь від неї, допоки не дочитаю. Остання така книжка - “Записки українського самашедшого”. За нею я обійшов усі книгарні і знайшов лише в одній. В ту ж ніч перечитав її з надзвичайним захопленням. І хочу сказати, що ще нічого не втрачено у нашій літературі, допоки у нас є такі автори як Ліна Костенко.
- А хто є вашим улюбленим автором?
- Ірина Вільде. Творами цієї авторки захоплююсь, напевне, з класу дев’ятого. Маю повне зібрання її творів. У молодому віці подобались її великі прозові твори. А зараз люблю перечитувати останній том, мініатюри з розділу “Окрушини”. Там можна знайти відповіді на багато життєвих питань.
- Чи колекціонуєте щось?
- Не колекціоную, але мені важко викинути стару вітальну листівку - у мене є їх дуже багато. А також люблю старі світлини, сімейні папери - часто їх переглядаю.
- Як ставитеся до фільму “Доктор Хауc”?
- А що, подобається! Спочатку я його дивився на дисках. Зараз у надмір я його не дивлюсь. Фільм цікавий, до того ж, люди починають більше розуміти, що лікар, то не бог і не завжди йому все вдається. І знаєте, якби лікареві, навіть з невеличким досвідом, дати такі діагностичні і лікувальні можливості, то у нас би 70% лікарів були б такими Хауcами. А коли на старому зношеному обладнанні наші лікарі намагаються ставити складні діагнози і проводити ефективне лікування, то їм треба ставити пам’ятник.
- Чи любите подорожі?
- Люблю подорожі Тернопільщиною. Вважаю, що у нас є на що подивитись. Навіть, якщо їдеш втретє в те саме місце, то знаходиш щось для себе нове. Узимку ми з дружиною подорожуємо менше, а от коли приходить весна, то ми подорожуємо кожні вихідні. Я люблю і поїздки за кордон, але це мені вдається не частіше разу у рік.
- А де ви вже побували закордоном?
- Був у США, у Фінляндії, Франції, Чехії, у Швеції на навчанні, світових та європейських конгресах дерматологів. Цьогоріч запросили у Південну Корею на Всесвітній конгрес дерматовенерологів. Але знаєте, їдеш і відчуваєш себе обділеним - адже всі вони вільно володіють кількома іноземними мовами. Тому стати й поговорити - соромно зі своєю “дитячою” англійською. Тож, коли їдеш, то до кого тулишся - до вихідців з країн СНД, східної Європи, які знають російську.
- Як ставитесь до медичної реформи?
- Звичайно, щось змінювати та удосконалювати треба. Але коли починати справу, то треба усвідомлювати, що саме ти хочеш досягти. На жаль, пропрацювавши усі роки в організації охорони здоров’я, розумію, що поки що у державі прагнення єдине - зменшити навантаження на бюджет. Якщо реформа буде спрямована тільки на це, то вона закінчиться крахом.
- І наостанок, ви жалієте про те, що більше ніколи....
- Не поспілкуюсь зі своїми батьками. Ще хотілося б так багато сказати та запитати. А решта...
- А мрієте про те, щоб...
- Щоб ще Господь мені відміряв час, аби побувати там, де хочу. Знаєте, я людям не заздрю, які б вони забезпечені не були. На той світ все одно ніхто з собою не забере. Є така єврейська притча, де йдеться про двері у рай - вони низенькі і вузькі, тільки щось взяв - вже й не потрапив. Але от заздрю, як хтось кудись їде, щось нове бачить.

Довідка
Олександр Іванович Хара народився у 1953 році у м. Берестечко на Волині. У 1971-77 рр. навчався у Тернопільському медичному інституті. У 1980-1981 рр. служив військовим лікарем в Афганістані. З 1983 року очолює Тернопільський обласний шкірно-венерологічний диспансер. Дружина - тернополянка, професор медуніверситету кафедри патологічної фізіології. Має двоє дітей, донька – лікар, а син - майбутній фармацевт.

Розмовляла Світлана ГРИВАС,
0-96-709-74-60

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.