Керівник "Веселих галичан" Мирослав Бабчук освідчувався дружині кілька разів

Керівник гурту "Веселі галичани" Мирослав Бабчук із дитинства знав, що буде музикантом, адже виріс у родині, де музикантами були з діда-прадіда.

Змалку керує музичними колективами, які сам же й створював. У 5-му класі організував групу з двома сусідськими хлопчаками, аби грати на весіллях. В інституті культури створив студентський оркестр. А останні 20 років керує ансамблем народної музики “Веселі галичани”. Уміє грати на десятку маловідомих народних інструментів – телинці, окарині, бугаї, сопілці, фрілці, дводенцівці, фуярці, а також на сопілці, баяні, цимбалах і трембіті

Пан Мирослав вдячний долі, що в житті йому щастило на хороших людей, які вірили в нього і допомагали. Його педагог Богдан Яремко скерував вивчати забуті народні інструменти, передусім сопілку. Композитор Василь Дунець допоміг колективу стати знаним в Америці і Канаді. Саме завдяки йому “Візерунок” став “Веселими галичанами”. А заслужений діяч мистецтв Орест Олійник напророчив пану Мирославу артистичне майбутнє і порадив їхати в Тернопіль.

— “Ваш син буде відомим, бо в нього таке серце, талант і душа, він стане великим чоловіком, його знатиме весь світ”, — сказав пан Олійник моєму батькові, — пригадує пан Мирослав. — І так сталося, він був ніби пророк. Отак згадую, то аж трохи моторошно стає.

А Михайла Форгеля, який свого часу був художнім керівником філармонії, пан Бабчук називає хрещеним батьком ансамблю народних інструментів.

— Тут, у філармонії, я став професійним музикантом, — розповідає Мирослав Бабчук. — Все, що я тут мав, то до того долучився Михайло Форгель. Із Михайлом Якубовичем ми були сусідами 7 років. Почав працювати з талановитими людьми: Любов’ю Ізотовою, гумористом Богданом Кирилюком, Ігорем Жигайлом, Надією Яковчук, Іваном Равлюком і Грицем Брухалем.

За весілля платили десятку

Мирослав Бабчук народився на Івано-Франківщині у селі Делятин, що за 7 км від Яремче, 26 серпня 1962 року. Каже, що у його селі практично всі співають і грають на сопілці, бубні чи скрипці. Уся родина пана Бабчука – народні музики. Тато грав на весіллях на скрипці, бубні, сопілці, а мама – на гармошці.

— Коли мені було 6 років, мама навчила мене грати на гармошці, — розповідає Мирослав Бабчук. — Навчився, аби колядувати. Якщо іти з кимсь із капели, то треба було ділитися грішми, а так ходив сам. Мама навчила колядку “Нова радість стала”, я й сам знав багато колядок, приповідок і так пішов межи люди.

Гармошка була мала, не давала можливості “розвернутися” на весіллях, тому коли малий Мирослав пішов у 5 класі в музичну школу, батько купив йому баяна.

— Пам’ятаю, тато приніс баян із магазину, був ще сильний мороз, інструмент трохи побув у теплі, а тоді я одразу заграв “Горіла сосна”, — пригадує пан Мирослав. – Популярні коломийки грав без нот.

Перший ансамбль, який організував пан Мирослав, був із сусідськими хлопцями, один із них був цимбалістом, а інший — грав на бубні. Діти грали на весіллях. Їх усі запрошували, бо вони у селі були найменшими музиками і платити їм можна було мало – хлопці були у 4-5 класі, а найменшому, який грав на бубні, — 6 років.

— Як перший раз заграли, коло сотні чоловік зібралося, казали: “От бахури грають”, — пригадує пан Мирослав. — Ми грали і співали на весіллях, проводах, днях народження. 10 рублів за вечір давали. То ми з старшим брали собі по 3 рублі, а меншому давали 4. То були великі гроші на ті часи. Мали завжди проблеми з тими цимбалами і бубном, бо важко було носити інструменти.

Стати кимсь іншим, окрім як музикантом, пан Мирослав і не мріяв.

— Я не мав дару до алгебри, геометрія – то не моє, — розповідає пан Мирослав. — Я й до школи майже не ходив. Біля неї близенько був ліс, то я втікав з уроків і там грав. За те був майже щодня битий мамою. Але оскільки в школі я грав у самодіяльних колективах, то мені все пробачали.

Після 8-річки було 4 роки навчання в музучилищі в Коломиї до 81-го року. Чоловік розповідає, що грав більше на весіллях, ніж вчився. Після закінчення училища ще півтора місяці пропрацював в м. Воловець на Закарпатті. Тоді пішов в армію, де два роки грав у духовому оркестрі. Після армії — інститут культури в Миколаєві, а потім продовжив навчання в Рівному. Після закінчення інституту культури було багато пропозицій на роботу, подовжує пан Мирослав. Міг працювати у Теребовлі, в “Медоборах”, хорі “Льонок”, була пропозиція поїхати в Івано-Франківськ керівником оркестру в гуцульський ансамбль. Зрештою, доля занесла у Тернопіль.

— Прийшов в управління культури зі своїми інструментами і заграв, мене одразу взяли, — пригадує ті часи пан Мирослав. – Це був 1988 рік. Кажу, що хотів би організувати ансамбль. Це можна було зробити тільки в філармонії, і я пішов сюди.

Професійним музикою став один

У музичній родині росло 5 дітей, всі вони ходили в музичну школу.

— Не знаю, на щастя чи на жаль, лише я став професійним музикантом, — каже пан Мирослав.

Сестра закінчила музичну школу у класі скрипки, але стала медиком. Інша сестра Надія не стала професійним музикантом, але вчить дітей грати на скрипці, має приватні уроки. Брат на цимбалах грав, але працює лікарем в Івано-Франківську. Ще один брат теж грав на цимбалах, а зараз бізнесмен. Він має ресторани в Делятині, готелі.

Зараз одна сестра живе в Канаді, інша – в Іспанії, брат в Івано-Франківську, пан Мирослав – у Тернополі, ще один брат – недалеко біля мами.

— Збираємося рідко, 3-4 рази на рік. Але як вже зберемося на день народження мами чи тата, на Пасху чи Різдво, то співаємо і граємо так, що на вулиці аж сусіди сходяться, — каже він.

Діти пана Мирослава – донька Христина (13 років) і син Тарас (23 роки) теж грають і співають у гурті. Христину не беруть із собою хіба за кордон, а на різні фестивалі в Україні вона їздить із батьками.

— Вона у мене за штурмана. Всі в автобусі сплять, а вона співає, щоб тато не заснув, — розповідає пан Мирослав.

Як і багато дітей артистів, Христина дуже самостійна.

— Від 7 місяців ми її залишали в філармонії в кошику на чергову, а як на кілька днів їхали, то чергова баба Рома забирала її до себе на “Східний”, — розповідає пан Бабчук. — Вона її вигодувала, виростила. Ми навіть не бачили, як донька пішла. 10 місяців тоді мала.

Хоче бути і співачкою, і юристом, і ведучою на телебаченні, і підприємцем, вона ще не вирішила — ким буде, каже батько.

Старший син Тарас закінчив Тернопільське музучилище і зараз вчиться на 4-му курсі Одеської консерваторії, грає на кларнеті. Він сам собі обирав, ким буде.

— Спочатку не дуже хотів музикувати, але якось ми були на гуцульському фестивалі, то він після того змінив свою думку і вступив до музучилища, — розповідає пан Мирослав.

У Канаді пропонували бути священиком

Вперше колектив був в Канаді в 1993 році з музикантом і композитором Василем Дунцем. Його брат жив там, а жінка брата працювала у відділі кадрів. Він запропонував поїхати на гастролі, пригадує пан Мирослав.

— Він і дав нам теперішню назву, — розповідає Мирослав Бабчук. — Ми їхали в Канаду, і перед нами виступав гурт “Карпатський візерунок”. Тому менеджер, який працював із нами, сказав, що треба змінити назву, аби людин не думали, що то той самий гурт. Ми довго думали над назвою, і Василь Дунець підказав нам, що, мовляв, ми всі з Галичини, і всі такі веселі, то будьте “Веселими галичанами”.

Після того колектив тричі був у Канаді – перший раз 3 місяці, наступного року – півроку, а ще через рік – 8 місяців.

— Ніхто з нас там не залишився, хоч нам пропонували, — каже пан Мирослав. — Ми були патріотами нашої незалежної України. Вже потім двоє музикантів і танцюрист поїхали туди на фестиваль і там залишилися.

Пану Мирославу пропонували йти в духовну семінарію в Вінніпезі. Запрошували керувати оркестром. Громада платила 10 тисяч доларів, давали житло.

— Я не погодився, — каже Мирослав Бабчук. — Певно, така доля.

 Дружині освідчувався кілька разів

Зі своєю теперішньою дружиною Світланою пан Мирослав познайомився на гастролях. У першу поїздку ансамбль, який тоді ще називався “Візерунок”, поїхав у Казахстан на дні української культури. Це був 1990 рік, пригадує пан Мирослав. Було 2 літаки артистів зі всієї України. Всі “зірки” – Яремчук, Дворський, ансамбль Вірського, Волинський народний хор.

— Ми з хлопцями “кинули клич”, що шукаємо молодих солісток, бо солістки, які з нами співали, були не нашими, вони працювали в філармонії, а з нами були на гастролях, а ми хотіли мати своїх, — пригадує пан Мирослав. — І ми знайшли – Ірину і Світлану. Вони досі в нашому колективі.

Дівчатам було по 20 років. Вони 3 роки співали в Волинському народному хорі Анатолія Пашкевича.

— Як заспівали, то я одразу закохався в Світланин голос. Їх голоси зливалися як одне ціле, вони як заспівали, то аж вікна задрижали, не треба було ніяких мікрофонів, — розповідає пан Мирослав.

Десь через тиждень після Алма-Ати дівчата приїхали в Тернопіль, і їх взяли в колектив. На Волині співачки залишили все: їм мали давати квартири як молодим спеціалістам. А приїхали сюди ні на що – музика переважила усе. Тут їм дали спочатку лише гуртожиток, де було 5 дівчат у кімнаті. А десь через 3-4 місяці дали однокімнатну квартиру, поміг Михайло Форгель.

Вперше вони зрозуміли, що будуть разом, ще тоді в Києві на вокзалі. Мирослав ще раз прибіг попрощатися і приніс дівчині... варену кукурудзу. А десь через рік роботи в ансамблі вони з Світланою остаточно вирішили, що не можуть одне без одного.

— А спочатку все було на “ви”, зверталася тільки Мирослав Михайлович і пошепки, адже я був і тепер є дуже строгий керівник, до всіх артистів ставився однаково — ні сватів, ні кумів, ні жінок, ні улюбленців, робота була понад усе, — розповідає пан Мирослав.

Мирославу довелося освідчуватися Світлані кілька разів.

— Не вірила, певно, що я говорив серйозно, бо я жартівник по життю, а може тому, що я був старшим, вже мав досвід подружнього життя, мав дитину.

Пану Мирославу було 27, а Світлані 20. Якось на гастролях в Польщі Світлана таки погодилася вийти за нього заміж. Освідчувався він у ресторані в Польщі. Став на коліно і запропонував вийти заміж.

— Разом зі Світланою хочеться творити, ми як одне ціле, — каже Мирослав Бабчук. — Я вірю, що без неї не мав би ансамблю. Вона більше тримає гурт, як кажуть, у руках своїм голосом, ніж я, хоча я керівник.