“У медсестрички гарненьке личко...”

Сімейне життя Марії Ярмуш тривало 3 роки 6 місяців, а після смерті чоловіка почався справжній жах. Коли він помер, донці Миросі було лише 3 роки, а сину Тарасику — 5 місяців. Служба в армії закінчилася туберкульозом “Хати в Тернополі ми ще не отримали, а із села Острів нам довелося виїхати, — розповідає пані Марія. — Мої батьки, які й так не були в захопленні від мого вибору, допомогти не мали чим. Я з двома маленькими дітьми на руках ходила Тернополем така очманіла, бо не могла зрозуміти, що Василя не стало. А крім нього і дітей, у цьому світі у мене більше нікого не було”. Марія влаштувалася у дитсадок в ясельну групу, щоб бути поближче до своїх малюків. Грошей не вистачало, бо допомога на дітей була мізерною, а зарплата медсестри — маленькою. З майбутнім чоловіком Марія познайомилася у тубдиспансері, де працювала медсестричкою. Василь потрапив туди, бо “підхопив” туберкульоз під час служби в Радянській Армії у 1954 році у Заполяр’ї. Там його з двома товаришами на крижині понесло у Баренцове море. Розпочалася заметіль, і хлопців знайшли лише за 2 дні після завірюхи — обмерзлих і ледь живих. Після цього служба для Василя закінчилася обмороженими ногами і туберкульозом легенів. У лікарні хлопець не зводив очей з молоденької медсестрички, навіть присвятив їй вірш “Медсестричка”: “У медсестрички гарненьке личко і світанкові фіалки-очі...” Симпатичний пацієнт з “вогником в очах” Дівчині також сподобався хлопець, бо був не такий, як усі інші, — задумливий, дуже галантний і з “вогником в очах”. Невдовзі симпатичний пацієнт запропонував дівчині одружитися. Марійчині батьки були проти — хлопець був невиліковно хворий. Але закохана дівчина не слухала нікого. “Василь Ярмуш був для мене і чоловіком, і подругою, і мамаю, і усім білим світом, — розповідає Марія. — Такої людини я більше не зустрічала. І не шкодувала про свій крок ніколи”. Марія завжди намагалася бути поруч із чоловіком. Після одруження молодята жили в Острові, поблизу Тернополя. Василь працював позаштатним кореспондентом газети “Ровесник”, писав вірші і навчався заочно у Львівському університеті на факультеті журналістики. Дружина чекала дитину. Але у Львів подружжя поїхало разом, тим паче, лікарі пологів ближчим часом не прогнозували. “Але яка була несподіванка, коли у мене таки почались перейми, — каже дружина В.Ярмуша. — Василь спочатку розгубився, а потім зрадів страшенно. Казав, що якби я народила донечку в Тернополі, то сесії він не здав би нізащо, так хвилювався б. А після пологів мене і доньку оточив такою увагою і любов’ю, що я зовсім забула, що в світі є якісь негаразди”. “Я вижила лише завдяки дітям і пам’яті про Василя...” Через три роки в сім’ї Ярмушів з’явився ще й син Тарасик. “Батько, хворий на туберкульоз, сам не вірив у таке щастя, — розповідає Мирослава Ярмуш, донька поета. — Мені здається, що він так нас любив, що намагався віддавати усього себе. Від тих теплих спогадів після його смерті було ще важче”. Марія Ярмуш пригадує: “Пам’ятаю, як біжу взимку на роботу, Тарасика сонного одягнула і на руках несу в садочок, Мирося біжить за нами. У садочку сонну дитину кладу в ліжечко і починаю працювати. В ясельній групі було 15 малюків, і всіх потрібно нагодувати, переодягнути, бо майже усі дітки були дуже маленькі, навіть віком до року. Водночас пригадую свою долю. Сльози течуть, і я собі думаю: “Господе, якщо ти є на світі, заступися за нас”. Зараз я уже пригадую той час і сама собі дивуюсь, як тоді вижила... Напевне завдяки дітям і пам’яті про Василя”.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google