Усі роблять вигляд, що нас немає, вважають інваліди

- Суспільство інвалідів просто не помічає, - каже активіст громадської організації інвалідів за зором Володимир Качановський. – Сприймають нас 3 грудня як голодранців, яким потрібні пайок і якесь шмаття. Але ж інвалід – теж творіння Боже!

У Міжнародний день інвалідів традиційно говорять про необхідність інтеграції інвалідів в активне громадське життя, політичну та економічну діяльність, культурне середовище і т. ін. І чомусь уже наступного дня про це… забувають. Аби дізнатися, що думають про це наші експерти, "RIA плюс" ініціювала 20 листопада 2013 р. Громадську раду.

{photo_gallery id=1817|}

Розмова видалася нелегкою. Експерти були чесними в тому, що думають про інвалідів, їхнє життя і проблеми. Йшлося і про те, яким має бути ставлення людей зі звичайними потребами до тих, у кого потреби - інші. Навіть саме слово "інвалід" дехто намагався не вимовляти, вживаючи вислови, які краще характеризують таку категорію людей.

Наголошували гості і на тому, що дуже важко щось кардинально змінити в країні, що досі керується "совковим" принципом надання соціальних гарантій і цим викривлює ставлення не лише до хворих, а й до здорових людей. Заважають нормальному ставленню до людей із особливими потребам і особисті страхи та неосвіченість більшості громадян.

Системні зміни

- Усе залежить від того, наскільки суспільство загалом і кожен із нас конкретно готові контактувати, співпрацювати із людьми, які мають інші, ніж у нас потреби, - вважає директор Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів, лікар, психотерапевт Наталя Турецька. – Тобто все починається з "Я". Якщо людина має достатньо сміливості, аби зазирнути углиб своєї душі, у ту темінь, що там є, то в неї буде достатньо сміливості працювати на рівних із людиною, яка чимось відрізняється…

Як би ми всі почали зміни із себе, зі ставлення до роботи, оточуючих, підтримала колегу учитель-реабілітолог за методикою Монтессорі Алла Костів, проблем всюди було б набагато менше.

- Більше любові треба до ближнього! – закликає жінка.

Зміни в окремому сегменті – неможливі, вважає голова Тернопільської обласної гром. організації хворих на гепатит С "Іскра надії" Олег Мартинюк. Без системних змін у побудові соціальної політики держави нічого на краще відкоригувати не вдасться.

- Не буде нової системи – не буде й належного ставлення до інвалідів, - каже він. – Мушу захистити чиновників, хоч я їх теж не люблю. Вони діють наразі у межах тієї моделі, яка існує. Не будуть так працювати – прийдуть інші...

Суспільство, де немає любові, пан Мартинюк аж ніяк не може назвати здоровим. У нас, на його думку, – безнадійно хворе суспільство. Лише тоді, коли ми будемо всіх людей із особливими потребами сприймати як рівних собі, не звертатимемо зайвої уваги на фізичні та інші вади оточуючих, ми зможемо по праву казати, що самі – здорові.

Усім знань бракує

- Чому ніхто не каже про інваліда масажиста, вчителя, юриста, майстриню, співака, спортсмена? – запитує Володимир Качановський. - Доходить до смішного. Влаштовують виставки вишивок чи виробів з бісеру, зроблених інвалідами на візку, і тішаться! Але ж в цих людей хворі ноги, а не руки. Руки у них такі ж, як і в здорових людей. І свої вироби інваліди виготовляють, як здорові люди. А ви колись бачили ці роботи в звичайних експозиціях?

Тернополянин навів й інший приклад. У телешоу показували незрячу співачку. І чомусь нікому в голову тоді не прийшло, що людина співає не очима, а так, як усі. Інша справа, чому той талант не зумів раніше привернути до себе увагу і розвинутися.

- Це вже питання - до суспільства, яке вважає себе цивілізованим, - продовжує чоловік. – У школі дітям дають мінімум знань у всіх напрямках. А от щодо людинознавства – пустка...

В Україні, як каже чоловік, – майже мільйон інвалідів, які мають проблеми із опорно-руховим апаратом та інші недуги, близько сто тисяч – незрячих і така ж кількість глухонімих. А тепер пригадайте, коли ви востаннє бачили інваліда на вулиці?

- Якби на цю категорію людей справді зважали, то, мабуть, ввели б у школах навчальний курс про правила спілкування з цими спільнотами, - додає він. - Глухонімі - ізольовані від світу. Азбуки сурдо ніхто не навчає, хоча це - державна мова. Шрифту Брайля також ніхто не вивчає. Тому й виростають такі люди, які навіть не уявляють, які мають бути пандуси, і "ліплять" їх такими, що вони непридатні до використання.

Пристосувань для сліпих, як вважає інвалід, зовсім немає. Будинки проектують, будують, приймають без врахувань потреб особливої категорії людей. Громадський транспорт також не враховує потреби інвалідів. Не кажучи вже про якість наших доріг і тротуарів.

- То хіба варто дивуватися, що інваліди не беруть участі в суспільному житті? – запитує пан Качановський. - Нас просто немає! Бо начебто цивілізоване суспільство вважає інвалідів каліками, які ні на що не здатні. Хоча це – не так. Я, наприклад, – людина, яка себе цілком реалізувала. У мене є родина. Мені дали освіту, я мав роботу.

Первинним, на думку наших експертів, є те, щоб усі наші люди зрозуміли – вони всі є однаковими. Усі хочуть їсти, ходять у туалет. Усі однаково прагнуть любові і вимагають до себе уваги. Але натомість вони мають бути готові до прийняття відповідальності за свої вчинки, дії, вибір. І немає значення – можуть вони ходити на своїх двох чи їздять у колясці.

- Треба вирішувати проблеми людини, - підсумовує Володимир Качановський. – Хоча, можливо, вона не так бачить, не так ходить чи не так говорить…

До речі

Кут нахилу пандуса має бути 8-12 градусів, а довжина підйому - не менше 12 метрів. Такі державні норми, стверджує заступник начальника відділу з експлуатації та ремонту житлового фонду управління ЖКГ В'ячеслав Мокляк. Окрім того, поверхня пандуса не повинна бути слизькою. Якщо немає місця або змоги облаштувати його, як належить, має бути кнопка виклику, щоб людині допомогли працівники того чи іншого закладу.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.