“Вісла” привела до етноциду лемків

У положенні про карту поляка зазначено, що подаватися на неї не можуть ті, хто був виселений з Польщі в 1945-1946 роках. Втім, навіть фінансових можливостей для повернення на рідну землю у лемків практично немає.
– Коли я приходжу на поріг своєї хати у Криниці, мене питають що я шукаю, – розповідає пан Криницький. – Кажу, мовляв, прийшов подивитись на свою колишню оселю. Дехто запрошує подивитись. Там було вісім квартир. Але хату розібрали і тепер та ділянка, що була під хатою, а то є 9 сотих – виставлена на продаж, бо там будується будинок. Коли я написав листа, що хочу повернути батьківське майно, мені відписали, що оскільки я не маю документів, то можу купити ці землі, які коштують близько мільйона злотих.
Степан Криницький народився я у селищі Криниця, на Лемківщині. Йому було 9 років, коли родина виїхала з Криниці.
– Я прекрасно знаю ці місця. Наш будинок стояв над рікою Солотвинянкою і тому будинок також називався Солотвинянка, – розповідає Степан Криницький. – Тато побудував його як пансіонат для жильців. У воєнні роки, оскільки відпочиваючих не було, в нашому домі жили семінаристи, бо через річку була українська вчительська семінарія. Там вчилося багато лемків і коли вони переїхали на Україну, то були вчителями. Переважно в Україні вони навчали французької, німецької мов.
Пан Криницький пам'ятає Никофора Дровняка – маляра-примітивіста. Казали, що він був глухонімий. Але насправді він був недорозвинений, бо батька у нього не було, а його матір була глухонімою.
– Матір не спілкувалася з ним і тому його мова не розвивалася. Він міг говорити без відмінків: “Буде їв і буде малював”, – розповідає чоловік. – Никифор носив з собою чемодан художника і там мав акварелі. Водою він не користувався, а слиною з язика розмочував пензлик і так малював.
Пригадує  голова Івано-Франківської організації “Лемківщина” воєнні роки, коли була велика міграція і радянські війська вже почали ганяти німців. У Польщі тоді було багато емігрантів з Галичини. Тоді там з'явилися українські дитячі садки та школи. Але коли в 1944 році фронт наблизився, всі емігрували на Словаччину і далі на захід.
– Тут пройшли мої дитячі роки. Це моя земля і я щодня тут ходжу по росі і жодні простуди чи болі не чіпляються. Купаюсь я в тутешньому потоці, – каже пан Криницький. – Ще трохи маю здоров'я, хоч мені вже за 70 років. Думаю, це через те, що я пив тутешню джерельну воду, яка називається “щава”. Це газована природня мінеральна вода. У Криниці є багато її джерел.
На “Ватру” Степан Криницький їздить з 1992 року. Це його 16-те відвідування фестивалю. Кожен приїзд для чоловіка – це щось нове.
– Це зустріч з цими горами, з цими людьми. Але щороку все менше є нас, переселенців, людей старшого покоління, але з'являється більше молоді, – каже він. – Це ті діти, батьки яких були виселені під час акції “Вісла”. Вони приїжджають, але говорять польською, а не лемківською мовами. Це засмучує і вказує на те, що акція “Вісла” привела до етноциду лемків. Адже етноцид – не лише фізичне знищення, а й створення таких умов, при яких народ не може розвиватися.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.