Рак може бути корисним? Що кажуть ті, хто борються і перемогли онкозахворювання (ЕКСКЛЮЗИВ)

•  Рак – це не тільки біль, це і можливість змінити своє життя. Напевне, важко повірити у такі слова, неможливо їх сприйняти. Адже в розумінні здорових людей вони видаються нісенітницею. Що може бути страшнішим за те, коли твоїм близьким називають такий діагноз? 
• В українській ментальності рак часто асоціюють зі смертю. Насправді ж ті, хто бореться чи вже одужав, кажуть: «Він може бути корисним». Про що це вони?

• Далі ми розкажемо історії кількох жінок, як зовсім молодих, так і старших. Можливо, серед них ви навіть впізнаєте своїх рідних чи знайомих.

Більшість погодилися говорити з нами відкрито, із не затіненими обличчями. Повірте, їхні сміливі наміри поділитися своїми думками та досвідом варті витрачених на прочитання тексту хвилин. А дочитавши його до кінця, впевнені, ви точно зміните щось у своєму житті.

Місце, якого смертельно бояться

У рамках грантового проєкту в минулому матеріалі ми розповідали про те, які послуги доступні у Тернопільському обласному клінічному онкодиспансері. Нам вдалося побувати у палатах, де жінки проходять лікування. Ми побачили на власні очі операційну, маніпуляційну та місце, де пацієнтки шукають порятунок – невеличку капличку у першому хірургічному відділенні на п’ятому поверсі.

Читайте також: Хто з жінок більше хворіє на рак і як їх лікують у Тернополі? Ексклюзивний репортаж із онкодиспансеру

У цей заклад, який навіює страх, щороку потрапляють сотні жінок із онкозахворюваннями. Чим швидше виявлена проблема, тим успішніше лікування, наголошують медики. Майже всі історії починаються однаково – випадково відчула ущільнення в грудях. Злоякісні пухлини молочних залоз підступні тим, що вони не викликають дискомфорт чи біль. Тому часто жінки або не помічають їх, або ігнорують.

Пані Любов приїхала у Тернопіль зі Львівської області. Їй 69 років, і ось треба пережити таку біду.

– З травня вже лікуюся. Приймала хімію, тепер операція була. Виявили рак молочної залози. Чотири роки тому мала тут операцію по гінекології. І ось знову, – зі смутком говорить жінка.

Хвороба, каже, з’явилася несподівано. Одного дня просто нащупала гулю. Нічого не турбувало, не боліло. Як воно так? І сама пацієнтка не розуміє.

– Чотири курси позаду... Зараз нормально почуваюсь, а як далі буде – Бог його знає. Страшно, дуже страшно. Я одразу відчувала щось неладне. Пухлина злоякісна, треба лікуватися, хочу жити, – каже.

У стінах закладу пацієнтки проводять багато місяців. Більшість із них спочатку проходять хіміотерапію, потім – операцію, променеву терапію. На кожну препарати діють по–різному. Так, у пані Люби все минуло більш–менш нормально. Каже, нудоти не було, лиш відчувала слабкість і втому. Та й волосся не випадало.

А от у сусідки по палаті, 65–річної пані Ганни з Тернопільської області, зовсім інша ситуація. Вона пройшла другий курс хіміотерапії, а вже сил немає.

– Волосся випало. Страшенно нудило, велика слабкість, – зізнається вона. – Я раніше мала рак шкіри, перша стадія, і вже надіялася, що назавжди забула про ту біду. Так ось знову випробування. Діти за кордоном, а я борюся…

Неможливо описати відчуття, які ти переживаєш, готуючи цю публікацію. У такі моменти важко підібрати слова. Єдине, що спадає на думку – побажати міцного здоров’я, сили та швидшого одужання.

В очах пацієнток ми бачимо неймовірну віру та жагу до життя.

– Так мало бути. Ми не знаємо, що нас чекає. Але треба боротися. Я не падаю духом, слухаю лікарів і виконую все, що кажуть, – наголошує пані Ганна.

Захворіла у 16

Хвороба не обирає ні за віком, ні за статусом. У палатах бачимо як старших, так і молодших.

– Мені вже 75, я вдосталь пожила, побачила, але здаватися не збираюся, – говорить пані Ніна. І щиро дякує лікарю, який врятував їй життя. – Хай Бог благословить Миколу Васильовича. Він мене витягнув з того світу.

У відповідь медик щиро всміхається, кладе руку на плече бабусі та заспокоює: «Все буде добре».

Така підтримка та оптимістичний настрій дуже важливі. Адже часто жінки шукають саме тих, кому можна виговоритися, з ким поділитися, від кого заручитися підтримкою.

Сусідки по палаті підтримують одна одну, їм дуже важливо спілкуватися та розуміти, що вони не наодинці з бідою.

– Мені 39, я ніколи не думала, що опинюся тут. Регулярно обстежувалася, і от під час одного огляду в мене виявили пухлину, – розповідає нам пані Ірина. – Я щиро дякую своїй лікарці Оксані Романівні Тумановій та всім медсестрам і персоналу відділення за чуйність та увагу. Лише завдяки їхнім зусиллям ми всі отримуємо шанс на друге життя.

А на кінець розмови закликає усіх дівчат і жінок – регулярно проходити огляди у гінеколога та мамолога. Бути уважними до себе, до свого тіла.

Пухлини, на жаль, часом виявляють і у зовсім юних. Може бути ризик переродження доброякісного процесу у злоякісний. Тому регулярно проходити огляд важливо вже з підліткового віку. Наша співрозмовниця Мирослава погодилася розповісти, як захворіла у 16.

У 2015–му в неї виявили фіброаденому великих розмірів. Через високий ризик переродження пухлини у злоякісну її вирішили видалити.

– Це була велика гулька, розміром як тенісний м’ячик. Я випадково намацала під час купання. Дуже злякалася, але ще страшніше  було розказувати комусь із рідних, – розповідає вона. – Тому я мовчала. Шукала інформацію в інтернеті. Начиталася різного, підлітковий максималізм додався в знаки. Чесно, думала, що це все. Кінець життя… Випадково проговорилася бабусі. Не встигла я від неї доїхати додому, як мама вже влаштувала мені допит, чому я мовчала.

Далі, каже співрозмовниця, розпочався справжній квест по лікарнях, який триває і до нині.

– В онкодиспансері ми вийшли на Подоляна Миколу Васильовича. Я дякую йому за все, шо він зробив і продовжує робити для мене. Пройшла ряд обстежень, кілька місяців намагалися медикаментозно лікувати, але ефекту не було. Під час чергового огляду Микола Васильович сказав – треба оперувати. Мама дуже плакала, переживала. А я одразу погодилася, бо дуже боялася, щоб не було гірше, – продовжує вона. – І мені зробили операцію в той же самий день. Та й добре, бо якби перенесли, я не витримала б стільки хвилювань.

Сила моменту тепер

Мирослава кілька разів наголошує, що завжди намагалася триматися достойно. Аби рідні не хвилювалися.

– Мама постійно була біля мене. Без речей, втомлена, вона страшенно боялася. Вночі я зривалася, мені снилися жахіття. Плакала. У мене все боліло. Мама розтирала спину. Я боялася залишитися сама. І мамі було важко, поруч у палаті – жінки, яким повідрізали груди. Це тяжкий довгий процес, коли все загоїться. Морально було надзвичайно складно. Мене постійно переслідувала думка – чи справді все забрали, чи добре обстежили ту пухлину. Я до сих пір маю сумніви, чи вона була доброякісною, – зізнається.

Спілкування та підтримка допомагають опанувати себе. Мирослава щиро дякує усім жінкам, які були разом із нею в палаті. Вони налаштовували її оптимістично.

– Я хотіла б дізнатися, як склалася їхня доля. Просто слухаєш історії людей, які хворіють, і усвідомлюєш: нема в житті нічого важливішого, ніж здоров’я. Усі проблеми зникають, коли з’являються такі випробування. Мені теж говорили: «Боже, ти така молода! Що ти тут забула?» – пригадує дівчина.

Переживши це, Мирославі довелося пройти нелегкий шлях. Були чергові операції та порції лікування.

– Виникли проблеми із серцем, по гінекології, з’явилися кісти в грудях, – каже вона. – В один момент я драматизувала це все, потім зрозуміла, що треба переключатися на щось позитивне. Я продовжую лікуватися. Усі роки на таблетках, регулярно ходжу на обстеження. Якщо є ризики, мушу обов’язково пильнувати ситуацію.

Лікування триває ось уже сім років.

У свої 23 Мирослава ставиться до життя по–дорослому. Цінує своїх рідних та час з близькими.

– Навіть якщо у вас все добре, обстежуйтесь, дівчата. Треба з повагою ставитися до свого тіла і свого здоров’я. Не треба носити незручної білизни, яка перетискає судини і створює ряд проблем. Так само нерви, вони впливають на все. Недаремно говорять, що через них усі проблеми, – наголошує співрозмовниця.

Нині Мирослава ділиться своїм досвідом із подругами, розповідає, через що довелося пройти і закликає не легковажити.

– Цього не можна соромитися. Про хворобу варто говорити. Ми люди, ми хворіємо. І, на жаль, ці недуги бувають ось такі неприємні, що про них мало кому хочеться казати. Але якщо мовчати, то серед людей так і побутуватиме стереотип, що це щось надто страшне. Хвороба – це випробування, яке дається нам для того, щоб ми стали кращими, щоб зрозуміли цінність життя і силу моменту тепер, – наголошує.

Чи може хвороба бути вигідна?

Рак може стати «дуже корисним» для людини. Так вважає доктор психологічних наук, викладач у тернопільському університеті Марина Орап. Вона ж заснувала в місті громадську організацію «Амазонки Тернопілля». Саме тут допомагає жінкам пережити страшний діагноз, прийняти його і боротися за життя.

Сама пані Марина також пройшла через випробування – перемогла онкозахворювання. Від раку молочних залоз померла її рідна сестра. На даний момент пані Марина щиро переконана, що хвороба може бути вигідною для людини. Тернополянка кілька разів давала інтерв’ю нашому виданню. Під час однієї розмови вона розповідала: «Я випадково у ванній кімнаті намацала гульку. Оскільки моя сестра померла від раку, то я до таких речей ставилася цілком серйозно. Через дві години вже була на прийомі в онколога. Коли почула про недугу, для мене ця новина не стала кінцем світу, я не втрачала свідомості і не писала заповіту. Я сприйняла все цілком адекватно і почала лікуватися. Я не чекала, щоб мене жаліли, натомість розуміла, що хочу жити!»

Співрозмовниця зізнається, що ні на мить не задумувалась про смерть.

– Рак може стати «дуже корисним» для людини, адже в цій хворобі вона отримає якусь вигоду. Наприклад, послух дітей, увагу чоловіка, всіх рідних та близьких, важливість приділяти час собі. Моя вигода була у зупинці. Після хвороби я сповільнила ритм свого життя, визначила для себе, що є основним, а що другорядним, – говорить вона.

Так Марина Орап заснувала громадську організацію «Амазонки Тернопілля». На одній із зустрічей 20 жовтня, якраз у День боротьби проти раку молочної залози, побували і ми.

У читальній залі обласної бібліотеки знайомимось із кількома жінками, які вже перемогли онкозахворювання. У рамках нашого проєкту вони погоджуються говорити відкрито. Камера їх не лякає. Хоч раніше, кажуть, ховали свої діагнози. Навіть від рідних.

– Група – це те місце, де ти свій серед своїх. У нас нема такого, що хтось не розуміє. Кожна пройшла через випробування, у кожної було онко. Коли ми чуємо про якісь буденні проблеми від людей, для нас це здається такою дрібницею. Пріоритет один – здоров’я, – каже Галина. Вона найбільше говорить, пропонує нам чай та постійно жартує. Без жартів, каже, тут ніяк. Життя коротке, треба частіше всміхатися.

До війни Амазонки проводили зустрічі щомісяця. Щотижня ходили волонтерити у онкодиспансер. Там розмовляли з пацієнтками, подавали їх позитивний приклад зцілення. Адже самі через це все пройшли. Під час спалаху коронавірусу – бачилися рідше. По можливості намагаються зустрічатися і під час війни.

– Таке враження, що знаємо одна одну цілу вічність. Ми всі однодумці, наче рідні, – каже одна з учасниць групи. – Знаємо, як допомогти, підтримати. Ми ходимо на різні школи волонтерства, зустрічаємось із жінками з інших регіонів. На таких заходах набираємось досвіду, щоб знати, як говорити з тими, хто в процесі одужання.

Одні ховалися, інші кричали

Зараз вони п’ють разом чай і діляться приємним, своїми сумнівами, невдачами та перемогами. А ще на наше прохання згадують період, який хочеться вважати страшним сном.

– У мене виявили онкологію. 7 вересня 2016 року прооперували. Удома чекали двоє діток: 12 і 5 років. Розуміла, що не мала часу на хворобу, – пригадує пані Галина. – Я фітнес–тренер. Після операції швиденько повернулася на роботу, не хотіла ставити життя на паузу.

Оксані – 56 років. Вона медик, мала Лімфому Ходжкіна. Виявили на другій стадії. Після лікування минуло ось уже вісім років.

– Я пам’ятала все до дрібниць, дату, день. А от зараз таке враження, що це відбувалося не зі мною, – говорить вона. – Лікування було достатньо ефективним. 12 процедур хімії. Потім ще була променева терапія. Після пережитого зовсім по–іншому стала сприймати багато речей у житті. Сонце, здається, світить яскравіше. Небо стало блакитнішим. Трава – зеленіша. А пташки то взагалі співають на кожному кроці. Хвороба таки дає поштовх, дарує наснагу до життя, до любові, до всього, що тебе оточує. І всі ті дрібнички відходять на зовсім інший план.

Наступна наша співрозмовниця працює в дитячому садочку. Захворіла у 2017–му. Зоряна пережила рак молочної залози та радикальну мастектомію. На початку свого шляху, зізнається, боялася розповісти про недугу навіть найріднішим.

– Чесно, не сприйняла всерйоз свій діагноз. Страшенно плакала. Не хотіла, щоб хтось знав. Йшла на першу хімію і нікому не казала. Бо найбільше не хотіла, щоб мене хтось жалів, – говорить пані Зоряна.

Тоді жінка не знала, наскільки помічною для неї буде підтримка.

– У мене в той момент ще й тато захворів на онкологію, четверта стадія. І я страшенно не хотіла, щоб він через мене хвилювався. Він вдома, а я бігаю по лікарні. Коли робили операцію, то  всім сказала, що поїхала на відпочинок. Ось так відпочила (посміхається – прим. авт.) кілька місяців, – додає. – З кожним днем батькові ставало гірше. Зі швами та дренажами їхала додому. Тато нервувався, чому я не можу підняти килимок чи щось переставити, а в мене все страшенно боліло, пекло, мені хотілося кричати на весь світ. Батька не стало… А я… Я не знаю, чи правильно я вчинила, що мовчала, що не сказала правди. Я просто хотіла, щоб він не нервувався, щоб жив довше.

Тернопіль настільки тісний, що неможливо сховати хворобу.

– Коли проходила курс хіміотерапії, спочатку ніхто не знав. Я ішла на процедури в п’ятницю–неділю. А в понеділок завжди виходила на роботу. Колеги дивувалися, що це в мене за лікарняний на три дні. Одного разу в лікарні зустріла бабусю одного з вихованців. Потім маму іншої дитини – на аналізах. Потім – ще одну. І так, коли я прийшла після третьої хімії, мене покликали в кабінет завідувачки і влаштували допит – що сталося. І я зрозуміла, що не треба було приховувати. Підтримка потім була настільки колосальною, що я навіть не сподівалася. Під час операції біля онкодиспансеру зібралися всі мої найближчі люди. Чоловік п’ятдесят прийшли і чекали, щоб все минуло добре. Я щиро вдячна своїм колегам, друзям, знайомим, які стали для мене опорою у такий складний час, – наголошує вона.

Страх, щоб хвороба не повернулася

Усі ці жінки змогли подолати стигму і закликають то зробити інших. Рак – не вирок. Це – хвороба, яка успішно лікується, якщо виявлена вчасно. Але в них залишається страх – аби недуга не повернулася. Тож вони регулярно обстежуються.

– Раз на пів року я обов’язково повністю обстежуюся. Ввела для себе правило – не купую нічого більше на суму більшу, ніж 30 тисяч гривень за цей час, поки не пройду огляд і не переконаюся, що зі мною все гаразд. Адже розумію, що якби не дай Бог якась проблема, то не матиму коштів на лікування. Я дуже скрупульозна та закликаю всіх до профілактичних оглядів, – наголошує пані Галина.

Велику увагу наші героїні націлюють і на профілактичну роботу. Адже саме регулярні обстеження, кажуть, здатні попередити захворювання.

– Жінки, виділіть день для себе. Обстежтесь! Бо коли в лікарню приходять уже на третій–четвертій стадії – медики безсилі, – закликають вони.

Усі учасниці «Амазонки Тернопілля» стараються більше часу приділяти собі й тим, кого люблять. А ще – подорожують, займаються улюбленим хобі та мріють.

– Я тепер часто користуюся принципом: пил лежить, і я полежу. Не женуся за всіма справами світу, деколи варто просто зупинитися, – наголошує пані Оксана.

Коли хворієш, то не думаєш ні про які інші речі, крім того, щоб одужати.

– А я почала більше говорити рідним, як сильно їх люблю. Дзвоню до старшого сина, спитаю, як справи і наголошую, як сильно його люблю, – говорить Галина. – Коли чую у відповідь слова взаємності, у мене душа сповнена щастям. Я хочу, щоб діти розуміли, наскільки вони важливі для мене. Так само і не забуваю про своїх батьків.

Амазонки принципово не залишають країну в час війни, бо тут їхнє серце.

– Ми багато подорожуємо. На Тернопільщині побували практично всюди, – говорить пані Оксана.

А ще жінки звертаються до Бога.

– Мандруємо святими місцями. Коли після лікування мені стало легше, одразу поїхали в Ізраїль, – підтримує розмову пані Наталія.

А мріяти зараз, навіть у час війни, так приємно!

– Я хочу видати добірку своїх поезій. Пишу, коли мені сумно, коли весело, коли хочу сказати щось важливе, – ділиться емоціями пані Зоряна.

У засновниці організації Марини Орап також багато планів на майбутнє.

– Ми хочемо повернутися до пацієнтської підтримки і щотижневих чергувань у онкодиспансері.  Раніше ми організовували масштабні соціальні проєкти. Наприклад, у нас був день краси, коли ми жінкам в диспансері робили макіяж, зачіску, у кого нема волосся – давали гарні хустинки. Фотографували їх. Це було дуже емоційно. Незважаючи на хворобу, жінки могли відчувати себе особливими. На день здоров’я ми всі ходили у фітнес–клуб. Потім робили круглий стіл, де говорили про все, що турбує. Привернення уваги до психології онкохворих дуже необхідне. Адже рак виліковний. І про це варто говорити. Інакше в соціумі і далі ставитимуть тавро на тих, хто важко хворий. Багато одужують. І позитивним досвідом обов’язково потрібно ділитися, – підсумовує вона.

Спілкуючись із усіма героїнями матеріалу, відчуваєш, яка в них велика сила духу. Яка незломна сила волі. Вони всі пройшли через те, що нам здається пеклом. Але вони вижили. Вони посміхаються. Вони допомагають іншим. Вони ловлять щастя в кожній секунді, у кожному подиху, у кожному моменті.

ДОВІДКА

Благодійна організація «Амазонки Тернопілля».

Телефон – 067–747–27–54 (Марина Орап).

Шукайте групу у Фейсбуці.

Автор тексту та проєкту Наталія БУРЛАКУ

Монтаж відео – Вадим ЄПУР

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.