Ця думка давно вже засіла в моїй голові, але писати про це особливо не доводилось. З однієї сторони не відчував за собою якогось морального права, адже не був в часи найгостріших протистоянь на Майдані, з іншого боку, багато схожого було сказано. Та й, зрештою, важко тут витримати тонку грань і не скотитися в пафос або банальщину.

Як часто, особливо в дні річниць Майдану, ми чуємо: «Герої не вмирають», що є безумовним в морально-ціннісному аспекті. Проте, в реальному житі, герої помирають. Помирають першими. Більш того, за кожним з них стоять покалічені долі їх близьких людей.

Бердольт Брехт сказав: «Нещасна та країна, яка потребує героїв». Це страшна ціна, яку Україна платить не тільки за право бути, але також за те, що за більш ніж два десятиліття не стала сильнішою. За повальну корупцію, в яку легко вписувався і «маленький українець» на своєму побутовому рівні, за непрофесіоналізм, за байдужість і конформізм, за те, що дозволяла маніпулювати собою темою «братнього народу» та псевдо патріотизму, коли прикрившись вишиванкою чиновник насправді «вирішує свої справи».

А найголовніше, за байдужість і розчарування народу, який роками приводив до влади одних і тих, купуючись на популізм і гречку, не вірячи, що можна щось змінити. Вибирав тих, хто будучи депутатами,міністрами і навіть Прем’єр-міністрами роками штовхали країну у прірву на догоду своїм приватним інтересам, а зараз знову очолюють політичні рейтинги.

Заплативши таку високу ціну, головне не опинитись із «пустими руками», черговим втраченим шансом.

Як казали наші батьки, і їх батьки, а тепер говорять мої однолітки: «може, якщо не ми, то хоч наші діти будуть жити краще». А краще не настане в майбутньому, якщо це краще не зробити тут і зараз. І це вже наша відповідальність, і пере д тими хто віддав своє життя, і перед тими хто то прийде після нас.