Сьогодні День пам'яті жертв голодоморів. Звісно, насамперед, мається на увазі найбільш масштабний з них 1932-33 рр. Трагічна сторінка, яких в нашій історії чимало.
Ми не змінимо минуле, але можемо виносити з нього певні уроки та визначати своє майбутнє.
Я це бачу так.
1. Пам'ять. Це єдина данина теперішнього минулому. І не так важливо, чи визнає голодомор Великобританія, чи польський Сейм говорить про геноцид УПА і т.п. Більше значення має те, що виносять із-за парт наші діти, те, скільки людей сьогодні щиро запалять свічку у своєму вікні.
2. Люди. Україна має значення поки є українці. Без них вона лише територія, географічне поняття. В цьому контексті первинним є держава для людей, а не навпаки. Знищення цілих поколінь народу перервало важливий і необхідний культурний зв'язок, створило в межах одного народу різні культурні, мовні та ціннісні прошарки. І їх не можливо об'єднати указами та законами, це довгий шлях, який вимагає розуміння і компромісу. І альтернативи цьому немає.
3. Виклик. Не рідко читаючи про голодомор, зустрічаєш думку авторів, що "смерть людей у розвинутому ХХ від штучного голоду виглядає особливо дико та цинічною". Війна посеред Європи в ХХІ столітті, яка забрала життя понад 10000 людей, не менш "дике" явище. Це я до того, що ілюзія цивілізаційного розвитку не повинна виключати інстинкти самозбереження народу. За своє право бути треба боротись, його треба відстоювати. Всі спроби побудови України, як держави, руйнувались не тільки під зовнішнім тиском, але, в значній мірі, під внутрішніми протистояннями. Сильна держава - держава успішна, це той виклик який стоїть перед нами зараз.
